Населений острів

Брати (Аркадій і Борис) Стругацькі

Сторінка 43 з 58

"Кінець", — думав він. "В нас стріляють", — думав він. "Зараз нас зіб'ють, і ми згоримо", — думав він... Проте нічого не відбувалося. Бомбовоз трусонуло ще кілька разів, кілька разів він провалився у якісь ями і знову випірнув, а потому ревіння двигунів зненацька стихло, і запала моторошна тиша, виповнена свистючим завиванням вітру, що рвався крізь пробоїни.

Гай виждав трохи, відтак обережно підвів голову, намагаючись не підставляти обличчя льодяним струменям. Максим був тут. Він сидів у напруженій позі, тримаючись за важіль обома руками, і позиркував то на прилади, то вперед. М'язи під коричневою шкірою здулися. Бомбовоз летів якось дивно — неприродно задерши носову частину. Мотори не працювали. Гай озирнувся на крило і змертвів.

Крило горіло.

— Пожежа! — загорлав він і спробував підхопитися на рівні. Ремені не пустили.

— Сиди спокійно, — сказав Максим крізь зуби, не обертаючись.

Гай опанував себе і почаБ дивитися вперед. Бомбовоз летів зовсім низько. Від мигтіння чорних і зелених плям рябіло в очах. А попереду здіймалася вже блискуча, сталевого кольору поверхня моря. "Розіб'ємося к бісу, — подумав Гай із завмиранням серця. — Проклятий принц-герцог зі своїм проклятим бомбовозом, масаракш, теж мені — уламок імперії, трюхикали б собі спокійненько пішки і горя не знали б, а тепер от згоримо, а якщо не згоримо, то розіб'ємося, а якщо не розіб'ємося, то потонемо... Максимові що — він воскресне, а мені — гаплик... Не хочу..."

— Не шарпайся, — сказав Максим. — Тримайся міцніше... Зараз...

Ліс унизу раптом скінчився. Гай завважив попереду хвилясту сіро-сталеву поверхню, що неслася прямо на нього, і заплющив очі...

Удар. Хряскіт. Жахливе шипіння. Знов удар. І ще удар. Уее летить до дідька, усе загинуло, гаплик усьому... Гай репетує від жаху. Якась могутня сила хапає його і намагається вирвати з коренем із крісла разом с ременями, разом з бебехами, розчаровано жбурляє назад, довкола все тріщить і розламується, смердить горілим і бризкається теплуватою водою. Затим усе стихає. У тиші чути плюскіт і дзюрчання. Щось сичить і потріскує, підлога зачинає помалу колихатися. Здається, можна розплющити очі і подивитися, як там, на тому світі...

Гай розплющив очі і побачив Максима, який, нависнувши над ним, розстібав йому ремені.

— Плавати вмієш?

"Еге, то ми, виходить, живі".

— Вмію, — відповів Гай.

— Тоді ходімо.

Гай обережно підвівся, чекаючи гострого болю, в побитому і переламаному тілі, однак з тілом усе було гаразд. Бомбовоз тихенько погойдувався на дрібній хвилі. Лівого крила у нього не було, праве ще теліпалося на якійсь дірчастій металевій смужці. Прямо попереду був берег — очевидно, бомбовоз круто розвернуло при посадці.

Максим підібрав автомат, закинув за спину і розчинив дверцята. У кабіну негайно ринула вода, гостро засмерділо бензином, підлога під ногами стала повільно нахилятися.

— Вперед! — скомандував Максим, і Гай, протиснувшись мимо нього, слухняно шубовснув у хвилі.

Він занурився з головою, випірнув, відпльовуючись, і поплив до берега. Берег був близько, твердий берег, по якому можна ходити і на який можна падати без небезпеки для життя. Максим безшелесно розтинав воду поруч. Масаракш, та він і плаває як риба, ніби у воді народився... Гай, відсапуючись, щодуху працював руками і ногами. Пливти у комбінезоні і в чоботах було дуже важко, і він зрадів, коли торкнувся ногою піщаного дна. До берега було ще далеченько, проте він підвівся і пішов, розгрібаючи перед собою брудну, вкриту масними плямами воду. Максим плив далі, перегнав його і першим вийшов на положистий піщаний берег. Коли Гай, похитуючись, підійшов до нього, він стояв, розчепіривши ноги, і дивився на небо. Гай також глипнув на небо. Там розпливалося безліч цяток.

— Пощастило нам, — промовив Максим. — Штук із десятеро випустили.

— Кого? — спитаз Гай, поплескуючи себе по вуху, щоб витрусити воду.

— Ракет... Я зовсім забув про них... Скільки років вони чекали, поки ми пролетимо, — дочекалися... І як це я не здогадався!

Гай невдоволено подумав, що він би міг також здогадатися про це, а от не здогадався. А міг би ще дві години тому сказати: як же, мовляв, ми полетимо, Маку, коли у лісі повно шахт з ракетами? Ні, принце-герцогу, спасибі, звичайно, але краще літали б ви на своєму бомбовозі самі... Він озирнувся на море. "Гірський Орел" майже повністю затонув, переламаний етажерчастий хвіст його жалюгідно стирчав із води.

— Ну гаразд, — сказав Гай. — Як я розумію, до Острівної Імперії нам тепер не дістатися. Що робитимемо?

— Передовсім, — сказав Максим, — приймемо ліки. Діставай.

— Навіщо? — спитав Гай. Він страшенно не любив принцові пігулки.

— Дуже брудна вода, — сказав Максим. — У мене вся шкіра горить. Давай-но одразу пігулки по чотири або й по п'ять.

Гай сквапливо дістав одну з ампул, відсипав на долоню десяток жовтих кульок, і вони з'їли цю порцію пополам.

— А тепер ходімо, — сказав Максим, — Візьми свій автомат.

Гай узяв автомат, сплюнув їдку гіркість, що зібралася в роті, і, грузнучи у піску, рушив слідом за Максимом уздовж берега. Було спечно, комбінезон швидко підсох, тільки у чоботах ще хлюпало. Максим рухався шпарко і впевнено, ніби точно знав, куди потрібно йти, хоча навкруги нічого не було видно, крім моря ліворуч та чималенького пляжу попереду і праворуч, а також високих дюн за кілометр од води. За дюнами час від часу з'являлися розчухрані верхівки лісових дерев.

Вони пройшли близько трьох кілометрів, і Гай весь час думав, куди ж вони прямують і де взагалі перебувають. Запитувати він не хотів, хотів допетрати сам, однак, пригадавши всі обставини, допетрав лише, що десь попереду повинно бути гирло Блакитної Змії, а просуваються вони на північ — незрозуміло куди і незрозуміло навіщо... Мізкувати йому незабаром набридло. Притримуючи зброю, він підтюпцем наздогнав Мака і спитав напрямки, які у них тепер, власне, плани.

Максим охоче відповів, що планів певних у них з Гаєм тепер немає і залишається покладатися на випадковості. Залишається їм сподіватися на те, що яка-небудь біла субмарина підійде до берега, і вони приспіють до неї раніше, ніж легіонери. Але оскільки ждати на такий випадок посеред сухих пісків — задоволення сумнівне, треба спробувати дійти до Курорту, який мусить бути десь тут неподалік. Саме місто, ясна річ, давно зруйноване, але джерела там напевно збереглися, і взагалі буде дах над головою. Переночуємо в місті, а там подивимося. Можливо, їм доведеться перебути на узбережжі не один десяток днів.

Гай обережно зауважив, що план цей видається йому якимсь дивним, і Мак негайно погодився з цим і з надією у голосі спитав Гая, чи немає у того в запасі якого-небудь іншого плану, розумнішого. Гай сказав, що, на жаль, ніякого іншого плану у нього немає, але що слід пам'ятати про жандармські танкові патрулі, які, наскільки йому відомо, забиваються вздовж узбережжя на південь дуже далеко. Максим спохмурнів і сказав, що це погано, що слід бути насторожі і не дати заскочити себе зненацька, після чого певний час суворо розпитував Гая про тактику патрулів. Дізнавшись, що танки патрулюють не стільки берег, скільки море, і що від них можна легко сховатися, залігши в дюнах, заспокоївся і почав насвистувати незнайомий марш.

Під цей марш вони протьопали ще кілометрів зо два, а Гай і далі думав, як же їм поводитися, якщо патруль їх усе-таки помітить, і, придумавши, виклав свої міркування Максимові.

— Якщо нас виявлять, — сказав він, — набрешемо, буцімто мене викрали виродки, а ти за ними погнався і відбив мене; блукали ми з тобою, блукали лісом і от сьогодні вийшли сюди...

— А що нам це дасть? — спитав Максим без особливого ентузіазму.

— А те нам це дасть, — розгнівано сказав Гай, — що нас принаймні не рішать на місці.

— Оце вже дзуськи, — твердо сказав Максим. — Рішати я себе вже не дам, та й тебе також...

— А якщо танк? — із захватом спитав Гай.

— А що танк? — сказав Максим. — Подумаєш, танк... Він помовчав трохи, а потім раптом задумливо сказав:

— А знаєш, непогано було б нам захопити танк.

Гай помітив, що думка ця дуже йому до вподоби.

— Чудова в тебе ідея, Гаю, — сказав Максим. — Так ми і зробимо. Захопимо танк. Як тільки вони з'являться, ти зараз же смальни у повітря з автомата, а я закладу руки за спину, і ти ведеш мене під конвоєм прямо до них. А там уже мій клопіт. Але дивись тримайся осторонь, не потрап під руку і, головне, більше не стріляй...

Гай запалився і негайно запропонував іти по дюнах, щоб їх було видно здалеку. Так вони і вчинили. Піднялися на дюни.

І відразу побачили білу субмарину.

За дюнами відкривалася невеличка мілководна бухта, і субмарина вивищувалася над водою за сотню метрів од берега. Власне, вона зовсім не була схожа на субмарину і тим більше на білу. Гай вирішив попервах, що це або туша якоїсь велетенської двогорбої тварини, або химерної форми скеля, яка не знати навіщо постала з пісків... Проте Максим умить збагнув, що це таке. Він навіть припустив, що субмарина покинута, що стоїть вона тут уже кілька років і що її засмоктало в пісках.

Так і виявилося. Коли вони дісталися до бухти і спустилися до води, Гай побачив, що довгий корпус і обидві надбудови вкриті іржавими плямами, біля фарба полущилася, артилерійська площадка звернута набік і гармата дивиться у воду. В обшивці зяяли чорні дірки з закоптілими краями, — нічого живого там, звісно, залишитися не могло.

— А це точно біла субмарина? — спитав Максим. — Ти бачив їх раніше?

— По-моєму, вона, — відповів Гай. — На узбережжі я ніколи не служив, але нам показували фотокартки, ментограми... описували... Навіть ментофільм був — "Танки в береговій обороні"... Це вона. Треба думати, винесло штормом у бухту, сіла вона на мілину, а тут наспів патруль... Бачиш, як її подірявили? Не обшивка, а решето...

— Еге ж, схоже, — промурмотів Максим, вдивляючись. — Ходімо глянемо?

Гай зам'явся.

— Взагалі-то, звісно, можна, — проказав він невпевнено.

— А що таке?

— Та як тобі сказати...

Справді, як йому сказати? От капрал Серембеш, тертий вояк, розповідав якось у темній після відбою казармі, нібито на білих субмаринах ходять не звичайні моряки — мертві моряки на них ходять, служать свій другий термін, а декотрі — з боягузів, хто загинув, пойнятий страхом, ті дослужують...

40 41 42 43 44 45 46