Я озиралася довкола, шукаючи, чим би її хоч трохи розважити. Край дороги здіймався високий крутий схил, за який намагалися У зачепитися випнутим корінням кущики ліщини та кволі падубки. Ґрунт на ньому був надто крихким, і, скоряючись невпинним вітрам, деревця зросли похиленими до землі. Влітку міс Кеті залюбки вилазила по такому стовбуру й сиділа в гіллі, гойдаючись за двадцять футів від землі, а я, замилувана її спритністю та дитячою нерозважливістю, все ж вважала за необхідне насваритися на неї щоразу, як побачу її так зависоко, але не надто суворо, щоб справді змусити її спуститись. Вона могла з обіду до чаю пролежати у своїй вітряній колисці й не робити нічого — тільки наспівувати старовинні пісні, якими я колисала її в дитинстві, та дивитися на своїх сусідів-птахів, що годували пташенят і навчали їх літати; або ніжилася в замріяній напівдрімоті, заплющивши очі, така щаслива, що й не описати словами.
— Погляньте, міс! — вигукнула я, вказуючи на виїмку під корінням одного похиленого деревця. — Зима ще не дійшла сюди. Онде квітка — дзвіночок; це вже останній, а скільки їх було тут у червні — мов бузковий туман на пагорбах! Може, ви зірвете її, щоб показати татові?
Кеті довго дивилася на самотню квітку, що тріпотіла у своїй земляній хижці, і відповіла лише згодом:
— Ні, я її не хочу чіпати. Вона така сумна, правда, Неллі?
— Так, — мовила я, — бо така ж кволенька, як ви: у вас ні кровинки в лиці немає. Нумо, візьмімося за руки, та біжімо! Ви так охляли, що я, мабуть, од вас не відстану.
— Та ні, ні,— відказала вона; і бігла, але час від часу зупинялася, задивившись на клаптик моху чи пасмо зів'ялої трави, чи на мухомор, що яскравою цяткою блимне поміж бурого листя; і раз у раз, відвертаючись од мене, проводила рукою по обличчю.
— Катрино, що з вами, любонько? — спитала я, ступивши й до неї, і обняла її за плечі. — Не треба плакати, що ваш тато захворів; дякуйте Богові, що не сталося чогось гіршого!
Вона більше не могла стримувати сліз і зайшлась плачем.
— О, це, мабуть, і є найгірше! — вимовила вона, — Що мені робити, коли ви з татом мене покинете і я зостануся сама на світі? Я не можу забути твої слова, Неллі; вони весь час звучать мені у вухах. Як зміниться життя, яким страшним стане світ, коли ви помрете — тато і ти.
— Хтозна, може, ви помрете раніше, — відказала я. — Не слід нагукувати лихо. Будемо сподіватися, що минуть іще роки й роки, перш ніж хтось із нас помре. Хазяїн іще молодий, і я при здоров'ї, мені й сорока п'яти немає! Моя мати дожила до вісімдесятьох років і до останку трималася дай Боже. Припустімо, що містер Едгар Лінтон дотягне хоча б до шістдесяти — то все одно в нього більше років попереду, ніж ви живете на світі, міс. Чи не дурниця — отак побиватися з лиха, якого ще двадцять років чекати?
— Але тітонька Ізабелла була молодша за тата, — зауважила вона і боязко поглянула на мене, жадаючи, щоб я знову вселила в неї надію.
— У тітоньки Ізабелли не було поруч ні вас, ні мене, щоб турбуватися про неї,— відповіла я. — Вона не була такою щасливою в житті, як мій хазяїн: їй не було заради чого жити. Все, що вам треба, — це піклуватися про вашого батька та втішати його, показуючи, що вам самій весело, і нічим його не тривожити — пам'ятайте про це, Кеті! Скажу відверто — ви можете вбити його своєю нерозумною поведінкою, якщо не викинете з голови дурненького вигаданого кохання до сина людини, яка рада була б зжити вашого батька зі світу; і якщо покажете йому, що засмучені розлукою, яку він вважає вашим благом.
— Мене ніщо не засмучує, окрім татової хвороби, — відповіла моя супутниця. — Порівняно з цим усе інше — дрібниці. ці І я ніколи… ніколи… о, ніколи, поки я відповідаю за себе, не зроблю й не скажу нічого, що могло б його засмутити. Я люблю тата більше, ніж себе, Неллі, і я це знаю ось чому: бо кожну ніч молюся, щоб я його пережила; хай краще я буду нещасною, ніж він! Отже, я люблю його більше, ніж себе. У — Гарні слова, — відповіла я, — та їх треба підтвердити на ділі. Коли він видужає, не забувайте обіцянки, що ви дали в тяжку годину.
Так розмовляючи, ми підійшли до брами, що виходила на дорогу, і моя юна леді, знов сяючи, мов ясне сонечко, вилізла на мур і, всівшись там, взялася збирати ягоди, що червоніли на шипшинових кущах уздовж дороги. На нижніх вітах ягід уже не було, а верхніх могли дістатися лише птахи чи хтось на зразок Кеті. Коли вона тяглася за ними, капелюшок злетів у неї з голови, й оскільки брама була замкнена, вона вирішила за ним спуститись. Я лише встигла гукнути їй, щоб вона трималась, аби не впасти, як вона зникла за муром. От із поверненням вийшла морока: гладенько зацементоване каміння ковзало під ногою, а спиратися на кволі кущі шипшини й глоду по той бік муру було страшнувато. Я через свою дурість не збагнула цього, поки не почула, як вона, сміючись, вигукує:
— Неллі, треба тобі принести ключа, а то мені доведеться бігти кругом — до повітки сторожа. Тут я не зможу залізти!
— Стійте на місці,— відповіла я. — У мене при собі є низка ключів, може, якийсь підійде. А як ні — то я піду.
Поки я пробувала всі великі ключі один по одному, Кеті витанцьовувала біля хвіртки. Я вдалася до останньої спроби — та марно; і, повторивши Кеті, щоб вона чекала мене на місці, я зібралася чимшвидше йти додому. Але мене зупинив звук, що стрімко наближався здаля і за мить залунав поруч: це був стукіт кінських копит. Кеті припинила свій танок.
— Хто там? — прошепотіла я.
— Неллі, відчиняй швидше, — долинув до мене стривожений шепіт.
— Агов, міс Катрино Лінтон! — почувся низький голос вершника. — Радий вас бачити. Не поспішайте тікати, я чекаю й від вас деяких пояснень.
— Я не бажаю з вами розмовляти, містере Гіткліф, — відповіла Катрина. — Тато каже, що ви погана людина, що ви ненавидите і його, і мене; й Неллі каже те саме.
— Можливо, але зараз мова про інше, — сказав Гіткліф. (Це був він). — У всякому разі, я не можу ненавидіти рідного сина; а саме до нього я б хотів привернути вашу увагу. Так, вам є чого соромитись. Два чи три місяці тому ви взяли за звичку писати паничу Лінтонові листи — вирішили погратися в кохання, так? Вас обох слід було б відлупцювати! Особливо вас, бо ви старші — і, виявляється, менш вразливі. В мене є ваші листи, і якщо ви надумаєте грати в забавки зі мною, я надішлю їх вашому батькові. Я розумію, вам набридла ця забавка, чи не так? Але ви штовхаєте Лінтона до безодні відчаю; він був щирим у своєму почутті — у своєму коханні до вас! Життям присягаюся, через вас він умирає; ви розбили йому серце своєю безсердечністю: це не порожні слова, а дійсність. Хоч як Гортон кепкував із нього півтора місяця — а я поводився навіть суворіше, сподіваючись наставити його на добрий розум, — йому що не день, то гірше; боюся, він і до літа не дотягне, якщо тільки ви його не зцілите!
— Як ви можете так підло дурити бідну дитину? — крикнула я з-за огорожі.— їдьте ви звідси, заради Бога! Як у вас совісті вистачає брехати людям у вічі? Міс Кеті, я каменем зіб'ю замок. Ви не вірте в ці побрехеньки. Самі подумайте: як можна вмирати від кохання до дівчини, яку ледве знаєш?
— От не думав, що нас підслуховують, — зауважив негідник. — Вельмишановна місіс Дін, мені подобаєтеся ви, та не подобається ваша подвійна гра, — голосно додав він. — Як ви можете так підло брехати, стверджуючи, буцімто я ненавиджу "бідну дитину"? І вигадувати свої побрехеньки, щоб відлякати її від мого дому? Катрино Лінтон (вже саме ім'я зігріває мені серце), люба моя дівчинко, мене цей тиждень не буде вдома — приходьте й подивіться, чи я кажу правду; будь ласка, моя крихітко! Тільки уявіть собі — а якби ваш батько й був на моєму місці, а Лінтон Гіткліф — на вашому? Ким би ви вважали вашого безтурботного коханого, якби ваш батько У просив його зглянутися на вас, а він не захотів би ступити й кроку назустріч? Не зробіть невиправної помилки через свою дурну впертість! Присягаюся своєю душею, він на краю могили, і ніхто, крім вас, не врятує його! Замок піддався, і я вискочила до них.
— Присягаюся, Лінтон помирає,— повторив Гіткліф, суворо поглянувши на мене. — Горе і розчарування наближають його до смерті. Неллі, якщо ти не хочеш її відпустити, можеш прийти сама. Я повернуся не раніше, ніж за тиждень, о цій же годині. Гадаю, що навіть твій хазяїн не заборонить їй відвідати свого кузена!
— Ходімо звідси, — сказала я, беручи Кеті під руку, і майже силоміць втягла її за собою до парку; вона вагалася, стривожено дивлячись у обличчя співбесідника, надто суворе, щоб можна було здогадатися про його справжні почуття.
Він під'їхав упритул до дівчини і, схилившись до неї, мовив:
— Міс Катрино, зізнаюсь, я не дуже поблажливий до Лінтона, а Гортон і Джозеф — тим паче. Щиро кажучи, йому доводиться скрутно. Він потребує доброти так само, як і любові, й ваше ласкаве слово було б для нього найкращими ліками. Не слухайте жорстоких повчань місіс Дін. Будьте милосердною і постарайтеся зустрітись із Лінтоном. Він марить про вас день і ніч і думає, що ви його зненавиділи, якщо не пишете й не приходите до нього.
Я зачинила хвіртку і підкотила до неї великий камінь, бо розхитаний замок не хотів слухатись, і, розгорнувши парасольку, підтягла під неї свою супутницю, бо у верховітті вже шаруділи перші краплі дощу, нагадуючи, що баритися не слід. Ми кинулися додому, не домовившись із Гіткліфом про зустріч, та я відчувала, що Катрині стало тепер удвічі важче на серці. її лице затьмарилося такою тугою, що вона й на себе не була схожа; дівчина, вочевидь, повірила кожному почутому слову.
Хазяїн пішов спочивати, не дочекавшись нашого повернення. Кеті прослизнула до його кімнати, щоб довідатись, як З він себе почуває; він уже спав. Вона повернулась і попросила мене посидіти з нею в бібліотеці. Ми удвох попили чаю, а потім вона згорнулася калачиком на килимі та звеліла мені не розмовляти, бо втомилася. Я взяла книгу й удавала, ніби читаю. Коли їй здалося, що я з головою поринула в читання, вона знову почала тихенько хлипати: останнім часом це на неї частенько находило. Якусь хвилю я це терпіла, а потім взялася безжально здіймати на глум усе, сказане містером Гіткліфом про сина, — та так, наче була певна, що вона зі мною згодиться.