Цією країною маленьких царств впереміж із територіями племен ніколи не керувала якась об'єднуюча сила, допоки Чандрагупта Маур'я, полководець, що служив на північно-західному прикордонні під час походів Александра, не захопив владу й не почав об'єднувати розрізнені політії. Протягом свого правління (321–293 рр. до н.е.) Чандрагупта взяв під контроль більшу частину північного регіону від дельти Гангу до Іранського нагір'я і від Гіндукушу та Гімалаїв до плато Декан на півдні. Найбільших видатних успіхів він досяг на заході у боротьбі проти Селевка, якому дісталася східна частина колишньої Перської імперії. Станом на 311 р. до н.е. Чандрагупта захопив долину Інду, а у 304 р. до н.е. відвоював у македонців провінції Гандхара, Арахозія і Гедросія, скріпивши угоду славнозвісним подарунком у вигляді 500 слонів. Під час цього тривалого періоду контактів із македонськими можновладцями він познайомився з елліністичними цінностями, поклавши початок творчій взаємодії між індійською та грецькою культурами.
6.9 Імперія Маур'їв в 320-260 рр. до н.е.
Чандрагупта започаткував династію Маур'їв, яка проіснувала 130 років. Приблизно у 293 р. до н.е. він зрікся влади та став джайнським ченцем, залишивши імперію своєму синові Біндусарі, якого у 268 р. до н.е. змінив його син Ашока. На той час імперія займала більшу частину субконтиненту, за винятком деяких непідкорених племен у глибині країни, південного краю півострова та острова Шрі-Ланка.
Ашока, який правив до 233 р. до н.е., був неординарним правителем. Розширивши свою імперію за допомогою звичайного застосування сили, він раптово прийняв буддизм і став сповідувати ненасильство (ахімсу). Він пом'якшив суворий карний кодекс попередньої епохи, і вирішив правити, спираючись лише на силу свого морального авторитету – прагнення доволі нетипове для очільників імперій.
За часів Маур'їв Індія процвітала. Були здійснені спроби підвищити продуктивність сільського господарства за допомогою зрошування та переміщення населення, щоб покращити використання неосвоєних землі. Йшло будівництво міст і удосконавлювалося сполучення. Також заохочувалася торгівля, на розвиток якої частково вплинуло захоплення Ашоки буддизмом, що дало поштовх далеким місіонерським експедиціям на південь Індії та Шрі-Ланки, в Індонезію, до еллінізованих держав західної Азії та до степових кочовиків Центральної Азії. Порти як східного, так і західного узбережжя півострова тепер були постійно задіяні для обслуговування суден, що здійснювали як місцеві рейси, так і далекі подорожі з такими вантажами, як напівдорогоцінне каміння, метали, текстиль і кераміка. В одному з текстів середини ІІІ ст. згадується про перевезення золота й діамантів із копалень Декану на північ, найімовірніше, західним узбережжям, до регіону дельти Інду.
Певною мірою тогочасну могутність й розвиненість держави Маур'їв демонструє поширення написів з едиктами[40] Ашоки, які висікалися на скелях або кам'яних стовпах. Вони були встановлені так, щоб їх могли бачити всі – у центрах міст, на перехрестях доріг та на прикордонних постах, і ґрунтувалися на доброчесному переконанні, що цар зобов'язаний керувати імперією в інтересах своїх підданих, чиї права та обов'язки мають бути виставлені на загальний огляд.
Скіфи в причорноморському степу та в Європі, 600-300 рр. до н.е.
Кочові скотарі, відомі класичному світу як скіфи, з'явилися в причорноморському степу в другій половині VIII ст., а протягом наступного століття або близько того деякі їхні племена рушили далі на захід до Європи, де вони оселились у Трансільванії та на Великій Угорській рівнині. Найперші прибульці вирішили зупинитися в трьох місцях: у лісостеповій зоні між Дінцем і Дністром, у гирлі Дону та у долині Кубані. Ці останні могли бути (або могли поповнитися) групами скіфських воїнів-найманців, яких ассирійці вигнали з Малої Азії. Ситуація в перші роки, ймовірно, була дуже мінливою; люди весь час рухались, аж поки права на території не були визнані та не встановилась якась подоба стабільності, хоча навіть тоді зі сходу могли й далі прибувати нові племена.
У середині V ст., між 470 і 430 рр. до н.е., спостерігається період неспокою у зв'язку зі збільшенням кочового населення внаслідок як природного приросту, так і завдяки хвилям нових мігрантів із Кавказу або східних євразійських степів, яких можна відрізнити за іншим стилем матеріальної культури. Атмосфера ворожнечі, що утворилася, вела до спалахів воєнних дій, що могло стати причиною очевидного спаду аграрного виробництва на окраїнах деяких грецьких колоній, особливо в пониззі Бугу та Дністра. Але в скрутному становищі опинилися не лише колонії. Помітний занепад господарства спостерігався вздовж всієї окраїни лісостепової зони, де оселилися перші племена скіфів. Це був період соціальної та економічної нестабільності, коли племена кочовиків боролися між собою за територію та вплив.
На початку 430-х років, здається, встановлюється новий устрій. Відображенням цього була поява великих кладовищ, які, власне, є проголошенням права власності й висловом групової ідентичності. Почали з'являтися елітні поховання, які засвідчували статус не лише певної особи, але також і її роду. Отже, із хаосу V століття постала більш стабільна система з чітко визначеними кочовими ієрархіями, здатна підтримувати певний рівень керування підлеглим осілим населенням, достатньо продуктивним, щоб задовольняти потреби еліти. У новий період відносного спокою грецькі поселенці знову почали обробляти великі земельні ділянки вздовж узбережжя Чорного моря, і там були засновані нові поселення, такі як Херсонес на південному кінці Кримського півострова, що згодом були оточені акуратно впорядкованими аграрними ландшафтами із розкиданими по них невеликими садибами. Тепер кочові еліти могли розпочати вибудовувати симбіотичні стосунки з поселенцями.
Про деякі відмінності між різними кочовими племенами свідчить звіт про цей регіон, написаний Геродотом. Він відвідав колонію Ольвію в гирлі Бугу в середині V ст., де збирав розповіді місцевих жителів і, без сумніву, робив власні спостереження, ретельно описуючи те, про що він дізнався, у 4-й книзі своїх Історій. Незважаючи на певні застереження, які, зрозуміло, треба враховувати, користуючись матеріалами такого роду, його жваве зображення скіфів здебільшого є змістовним описом змішаної економіки причорноморських степових громад у часи змін. Насамперед, він усвідомлював етнічні відмінності серед людей, яких він називає скіфами, вказуючи на різні племена з власними назвами і, іноді, різними мовами. Між Дніпром і Дінцем жили "царські скіфи, найхоробріші зі скіфського племені, які дивляться на інші племена як на своїх рабів". Далі на північний захід, у відкритих безлісих степах, жили "кочові скіфи, які не орють і не сіють", а в лісостепу на захід від Дніпра він описує дві групи більш осілих народів. Одні "сіють і їдять збіжжя, а також цибулю, часник, сочевицю і просо", інші ж торгують своїм збіжжям, частина якого, без сумніву, входила до складу вантажів, що відправлялися з колоній у Грецію. Він також усвідомлював, що навколо грецьких анклавів відбувалася акультурація, і називав людей, які жили поблизу Ольвії, греко-скіфами. Таке змішування населення, мабуть, було поширеним явищем на всьому узбережжі Чорного моря. Воно вочевидь існувало також у регіоні дельти Дону, де в IV ст. на території скіфського поселення біля Єлизаветівки археологи ідентифікували спеціальну зону, відведену для грецьких торговців.
6.10 Територія (хора), на якій знаходилося грецьке місто Херсонес поблизу сучасного Севастополя на Кримському півострові. Земля була поділена на однакові ділянки й вкрита сіткою доріг. Тут було виявлено чимало селянських садиб.
В одному конкретному уривку, що явно ґрунтується на особистих близьких спостереженнях (чи то власних, чи то оповідача), Геродот докладно описує поховальні практики скіфської еліти. Показано весь обряд – від моменту смерті та підготовки тіла для церемонії до останніх жертвоприношень, що завершували рітуал. Цей опис є шедевром детального й майстерного антропологічного звітування.
Тут, коли помирає цар, вони риють у землі велику чотирикутну яму. Коли вона готова, беруть тіло царя і, розрізавши живіт і вичистивши нутрощі, заповнюють порожнину сумішшю з подрібненого кипариса, ладану, насіння петрушки та анісу, після чого зашивають отвір, заливають тіло воском і, поклавши на віз, везуть його через усі різні племена. Кожне плем'я, що приймає тіло під час цієї похоронної процесії, робить те, що й царські скіфи: кожен чоловік відрізає собі шматок вуха, коротко обстригає волосся, робить круговий поріз на руці, роздирає собі лоб і ніс, а ліву руку проколює стрілою. Потім ті, хто доглядає тіло, везуть його із собою до іншого племені, над яким скіфи панують, а за ними йдуть ті, яких вони відвідали перед тим. Коли ж вони обійдуть усі підвладні їм племена, то прямують до країни Герри, найвіддаленішої з усіх, і там йдуть до царських гробниць. Там, поклавши тіло померлого царя на підстилку, опускають його у приготовану для нього могилу; обабіч тіла в землю встромляють списи, а над ним кладуть поперек деревини, що утворюють дах, який вкривають покрівлею з верболозу. На вільному місці навколо тіла царя ховають одну з його наложниць, яку перед тим задушили, а також його чашника, кухаря, конюха, особистого слугу, вісника та кількох його коней. Вони також ховають інші його речі, і кілька золотих чаш… Після цього вони починають працювати й насипають великий курган, змагаючись між собою та прагнучи зробити його якомога вищим.
Коли минає рік, вони влаштовують подальші церемонії. Беруть 50 найкращих слуг покійного царя, усі вони скіфи з народження – адже куплених рабів у цій країні не знають, скіфські царі обирають будь-кого зі своїх підлеглих, хто їм подобається, щоб служив їм, – 50 із цих слуг вони душать і до того ще 50 найгарніших коней. Коли вони мертві, їхні нутрощі виймають, а порожнину вичищають, наповнюють соломою і одразу ж зашивають знову.