Третій дзвоник буде для нас сигналом. Кожен знає, що він має робити.
Перший дзвоник, другий… Я накидаюсь на дона Грегоріо, прикладаючи йому ножа під груди.
– Згляньтеся, не вбивайте мене! – кричить священик.
І я чую, не бачачи їх, як троє інших в'язнів наказують вартовим кинути свої рушниці. Все йде гаразд. Я беру за комір гарного костюма дона Грегоріо й кажу йому:
– Іди за мною й нічого не бійся, я не зроблю тобі чогось поганого.
Священик стоїть неподалік від мене з бритвою, прикладеною йому до шиї.
– Ходімо, французе, ходімо до виходу, – каже Фернандо.
З переможною радістю я штовхаю своїх товаришів до дверей, що виходять на вулицю, коли водночас лунають два рушничні постріли. Я все ж таки ступаю вперед іще один крок, але вартові підвелися й перегороджують нам дорогу своїми рушницями. На щастя, між ними й нами опинилися жінки. Вони не дають їм стріляти. Лунають ще т два рушничні постріли, а за ними револьверний. Третій наш озброєний товариш падає, встигши перед цим стрельнути навмання й поранивши дівчину. Дон Грегоріо, блідий мов смерть, каже мені:
– Дай мені свого ножа.
Я віддаю. Не варто далі боротися. Менш ніж за тридцять секунд ситуація змінилася.
За тиждень я дізнався, що бунт зазнав поразки через одного в'язня з іншого двору, який слухав відправу, стоячи за дверима. Як тільки почалася акція, він попередив про це вартових на мурі. Вони стрибнули з шестиметрової висоти на подвір'я – один з одного боку каплиці, а другий з іншого, стрельнули з поперечок бокових дверей у двох в'язнів, які стояли на лаві й погрожували зброєю поліцейським. Третього було вбито через кілька секунд, коли він опинився в полі їхнього зору. Потім була справжня "корида". Я залишився біля директора, який давав накази. Шестеро нас, четверо з яких французи, опинилися за гратами в карцері на самому хлібі й воді.
Дон Грегоріо прийняв Жозефа. Він викликав мене й пояснив, що, бажаючи зробити йому задоволення, незабаром переведе мене разом з товаришами на подвір'я. Завдяки Жозефові через десять днів після бунту всі ми знову опинилися на подвір'ї, в тім числі й колумбійці, в одній камері. Перейшовши туди, я пропоную вшанувати Фернандо та його двох товаришів, що загинули під час бунту, хвилиною мовчання. Одного разу Жозеф, прийшовши провідати мене, сказав, що він зібрав пожертви в усіх сутенерів, назбиравши п'ять тисяч песо, завдяки яким зміг схилити на свій бік дона Грегоріо. Цей вчинок викликав у нас пошану до сутенерів.
Що робити тепер? Що нового придумати? Одначе я не скорюсь долі й не стану чекати, нічого не діючи, приплиття корабля!
Лігши в спільній умивальні, куди не проникає пекуче сонце, можу, не привертаючи до себе уваги, стежити за вартовими на мурі. Вночі вони через кожні десять хвилин перекликаються між собою: "Вартові, будьте пильні!" Таким чином начальник караулу може пересвідчуватися, що ніхто з чотирьох вартових не спить. Якщо один з них не відповідає, другий кричить доти, аж поки той озветься.
Здається, я знайшов слабке місце. Справді, від кожної сторожової вишки – вони розташовані на чотирьох кутах дозорної дороги на мурах – звисає на мотузці бляшанка. Коли вартовий хоче кави, він гукає "кафетеро", і той наливає йому в бляшанку одну-дві склянки кави. Тому лишається тільки потягти за мотузок. Сторожова будка, що стоїть праворуч, схожа на башточку, трохи висунуту на подвір'я. І мені спадає на думку, що коли я прив'яжу до кінця сплетеної вірьовки гак, то він легко повинен зачепитися за цю будку. За кілька секунд я зможу вибратися на мур, що тягнеться вздовж вулиці. Єдина проблема: як нейтралізувати вартового?
Я бачу, як він підводиться й ступає кілька кроків по муру. В мене таке враження, що він розімлів на сонці й щомога бореться, щоб не заснути. Господи, треба, аби він заснув! Я сплету вірьовку, підшукаю надійний гак, присплю вартового й спробую свій шанс. За два дні я сплітаю з полотняних сорочок кольору хакі, які мені вдалося роздобути, семиметрову вірьовку. Гак теж відносно легко було знайти. За нього правитиме залізна підпорка дашка над дверима камер, що оберігає їх від дощу. Жозеф Дега приніс пляшечку дуже сильного снотворного. Згідно з приписом на етикетці, його слід приймати не більше десяти крапель. У пляшечці приблизно шість столових ложок цієї рідини. Я починаю призвичаювати вартового до того, щоб частувати його кавою. Він спускає вниз на мотузочку бляшанку, і я щоразу наливаю йому три чашечки кави. А що всі колумбійці полюбляють спиртне, а снотворне має присмак ганусівки, то я попросив Дега принести мені пляшку цього напою. Тож і кажу вартовому:
– Чи не бажаєш кави, приготовленої по-французьки?
– Як саме?
– З ганусівкою.
– Налий трошки, я спершу покуштую.
Багато вартових покуштувало моєї кави з ганусівкою, і тепер, коли я пропоную їм каву, вони кажуть:
– По-французьки!
– Будь ласка! – і я наливаю їм ганусівки.
Настає вирішальний час. Субота, полудень. Стоїть страхітлива спека. Мої друзі знають, що не вистачить часу для того, аби аж двоє в'язнів встигли вибратися по вірьовці на мур, проте один колумбієць на арабське ймення Алі каже, що він полізе після мене. Я згоджуюсь. Так жодного іншого француза не запідозрять у співучасті й не покарають. З іншого боку, я не зможу мати при собі вірьовку та гак, бо вартовий встигне оглянути мене, коли я наливатиму йому кави. На нашу думку, він засне за п'ять хвилин.
– Як тобі ведеться? – запитую.
– Добре.
– Хочеш кави?
– Еге ж, по-французьки, так ліпше.
– Зачекай, я зараз тобі принесу.
Біжу до "кафетеро" й кажу:
– Дві кави.
У свою бляшанку я вже вилив усю пляшечку снотворного. Невже він не впаде від цього, мов мертвий? Приходжу під сторожову будку, і він бачить, як я цілком відкрито наливаю ганусівки.
– Хочеш ще міцнішої?
– Так.
Я наливаю ще трохи, потім переливаю все в його бляшанку, і він одразу ж піднімає її.
Минає п ять хвилин, десять, п'ятнадцять, двадцять. А він не засинає. Навіть гірше: замість сісти, він ходить сюди-туди з рушницею в руці. Одначе він усе випив. А за годину буде зміна вартових.
Я, стежачи за його рухами, сиджу мов на жару. Жодної ознаки, що він випив снотворного! Ох, нарешті він спіткнувся. Сідає перед сторожовою будкою й кладе рушницю між коліна. Його голова хилиться на плече. Мої друзі та двоє-троє колумбійців, які зазнають про цю справу, стежать за його поведінкою з такою самою цікавістю, що і я.
– Ходімо, – кажу я колумбійцеві. – Вірьовку!
Він готується закинути гак, коли вартовий підводиться, опускає рушницю долі, потягується й ступає так, ніби йому бракує землі під ногами. Колумбієць вчасно стримується. До зміни вартових лишається вісімнадцять хвилин. Тоді я починаю звати собі на допомогу Бога: "Молю тебе, допоможи мені ще один раз! Благаю тебе, не полишай мене напризволяще!" Та марно я звертаюсь до Бога християн, такого іноді незговірливого, особливо зі мною, атеїстом.
– Ти тільки поглянь на нього! – каже Клузйо, підходячи до мене. – Дивно, що цей телепень не засинає!
Вартовий підіймає рушницю й саме тієї миті, коли нахиляється, падає на дозорну дорогу мов підстрелений. Колумбієць кидає гак, але він не чіпляється й падає на землю. Колумбієць знову закидає його. Нарешті гак зачепився. Він смикає вірьовку – перевіряє, чи гак добре тримається. Я теж перевіряю це, й тієї миті, коли впираюся ногами об мур, щоб почати підійматися вгору, Клузйо кричить мені:
– Стережись, іде зміна вартових!
Я тільки встигаю накивати п'ятами, перш ніж мене помітили. Зворушені цим моїм інстинктом самозбереження й сповнені товариськістю в'язнів, десяток колумбійців швидко оточують мене, я зникаю в їхньому гурті. Ми йдемо попід муром, залишивши вірьовку висіти. Один із змінних вартових помічає водночас гак і вартового, що лежить з рушницею на мурі. Він біжить кілька кроків і натискає на кнопку сигналізації, вдаривши на сполох, певен, що сталася втеча.
Двоє поліцейських приходять з ношами по заснулого вартового. На дозорній дорозі вже понад два десятки поліцейських. Дон Грегоріо теж серед них, він підіймає вірьовку й бере в руки гак. За якийсь час, клацаючи рушницями, поліцейські заповнюють і подвір'я. Починається перекличка. Той, чиє ім'я називають, має йти до своєї камери. Дивина, нікого не бракує! Замикають усіх нас на ключ, кожного у своїй камері.
Потім проводиться друга перекличка й перевірка по камерах. Ні, ніхто не зник. О третій годині нас знову випускають на подвір'я. Ми дізнаємося, що вартовий спить без задніх ніг і, хоч було вжито всіх засобів, його не вдалося розбудити. Мій колумбійський спільник у такому самому розпачі, як і я. Він так був певен, що ми доможемося успіху! Колумбієць нарікає на американців, бо снотворне було американське.
– Що робити?
– Чоловіче, треба все починати заново!
Усе, що я можу йому сказати. Він подумав, що я хотів сказати: почати знову присипляти вартового, а я мав на увазі: шукати якогось нового способу втечі.
– Гадаєш, ці вартові такі йолопи, – каже він, – що серед них знайдеться ще хтось, хто захоче випити кави по-французьки?
Незважаючи на трагічну ситуацію, я не стримуюсь, щоб не засміятися.
– Напевне, друже!
Поліцейський проспав три дні й чотири ночі. Коли нарешті він прокинувся, то, звісно, сказав, що то я його приспав кавою по-французьки. Дон Грегоріо викликає мене й робить очну ставку з ним. Начальник охорони хоче вдарити мене своєю шаблею. Я відскакую в куток кімнати й цим викликаю в нього ще більшу лють. Він замахується шаблею, дон Грегоріо заступає мене й, отримавши удар по плечу, падає долі з перебитою ключицею. Він так гучно кричить, що офіцер займається тільки ним. Він намагається підняти директора. Дон Грегоріо кличе на допомогу. Із сусідніх кабінетів вибігають цивільні службовці. Офіцер, двоє поліцейських і вартовий, якого я усипив, відбиваються від цивільних, які хочуть помститися за директора. В цій бійці багатьох було легко поранено. Не дісталося тільки мені одному. Тепер у центрі уваги був не я, а директор і офіцер. Чиновник, що заступив директора, якого відвезли до лікарні, відводить мене на подвір'я й каже:
– Побачимо пізніше, що з тобою робити, французе.
Наступного дня директор з плечем у гіпсі просить мене написати свідчення проти офіцера.