Коли ми так проїхали з півгодини і залишили праворуч Пуна Пау, де колись брали червоний камінь на перуки, Атан подав знак зупинитись.
Всі шестеро вийшли з машини, з задоволенням розминаючи ноги після тряскої їзди. В селищі, яке тепер лежало в темряві далеко позаду нас, стояла мертва тиша. Дощ перестав сіяти, і зірки поволі відвойовували в хмар небо. "Сільський капітан" глянув угору і шепнув, що, коли дощ перестав, значить, ми маємо "добре щастя". І мене, й Еда вразила така репліка з боку жителя острова Пасхи. Адже в посуху кожну зливу остров'яни зустрічали з великою радістю, де б вони не були і що б не робили. Маленький Атан одразу ж додав, що він впевнений, що все буде гаразд: у його тітки Таху-таху є велика сила мана. Вона не тільки навчила його, як поводитись, але й сама приготувала все, що потрібно, в земляній печі біля печери.
Перш ніж іти далі, нам довелось перелізти через високу, хитку кам'яну стіну. Атан узяв у фотографа всю його апаратуру і весь час допомагав йому. Я дуже боявся, щоб хтось не зірвався з стіни, бо це вважалося б поганою прикметою. Але ми щасливо перебрались на той бік і натрапили на вузеньку непомітну стежку. Атан попросив мене йти попереду і світити кишеньковим ліхтариком. Через деякий час проклятий ліхтарик погас, і мені довелось зупинитись. Обидва брати дуже злякались і, нервуючи, запитали, що сталось. Я намагався заспокоїти їх і, покопирсавшись у ліхтарику, поки не домігся тьмяного світла, рушив далі. Але брати помітно хвилювались і не могли заспокоїтись доти, доки фотограф потай не передав мені свого ліхтарика і я знову не освітив дорогу.
Стежка петляла серед високого маїсу. Зрідка на полі траплялися голі кам'янисті місця. Атан потім сказав мені, що це місце зветься Матамеа, що мовою остров'ян означає "планета Марс". Я намагався орієнтуватись у темряві, але, крім світлого кружала од ліхтарика під ногами, я бачив тільки контури трьох круглих вершин на фоні зоряного неба: один спереду і два праворуч.
Шестеро людей мовчки посувалися в нічній темряві. Похід був незвичайний — якесь дивовижне сплетіння минулого й сучасного.
— Я йшов попереду. В перекинутому через плече рюкзаку лежав зошит "сільського капітана" з письменами ронго-ронго, а в поштовому мішку норвезького королівського міністерства закордонних справ — кам'яний череп, який мені дав Атан. За мною низкою йшли всі інші з фотоапаратами й порожніми картонними коробками. Коли ми вийшли у відкрите поле, заросле високою сухою травою, Атан шепнув, щоб ми зупинились, і попросив мене погасити ліхтарик.
Його старший брат, "сільський капітан", відійшов кроків на п'ятдесят ліворуч і зупинився у високій траві спиною до нас. Ми почули, як він повільно заговорив по-полінезійськи. Його спокійний голос звучав якось незвичайно серед мовчазного поля. Він говорив мелодійно і досить голосно, але не на повні груди. Перед ним не було жодної живої душі — тільки його чорна спина вимальовувалась на тлі зоряного неба. Атан, широко розплющивши очі, пошепки пояснив нам, що його брат розмовляє з місцевими аку-аку, бажаючи задобрити їх. Потім "сільський капітан" повернувся до нас і суворо попередив, що, зійшовши з стежки, ми повинні розмовляти лише пошепки, не сміятись і зберігати цілковиту серйозність. Мене знов попросили йти попереду, цього разу по високій траві, туди, де Естеван виголошував свій монолог. Суха трава була досить рідка. Коли ми зупинились, "сільський капітан" нахилився і почав руками розгрібати пісок. Скоро ми помітили блискучий зелений банановий листок, і я зрозумів, що саме тут вранці побувала стара Таху-таху і приготувала так звану уму, тобто полінезійську земляну піч. Бананове листя знімали шар за шаром. Нижнє листя було коричньовим, від нього йшла запашна пара. Невдовзі з'явилось біле м'ясо печеного курчати і три картоплини батата, а наші ніздрі залоскотав чудовий своєрідний запах, від якого в нас покотилась слина, а сама піч, здавалось, наповнилась чарами. Поки відкривали земляну піч, Атан сидів як на голках, широко розплющивши очі. Коли з'явилось курча і з'ясувалось, що воно чудово спеклось, у нього наче камінь упав з серця. Земляна піч Таху-таху була вдалою, нам сприяло "добре щастя".
Ми урочисто сиділи навпочіпки навколо земляної печі і вдихали чудовий запах. Мені пошепки веліли одломити від курчати жирний куприк; я мав з'їсти його сам, а решта будуть дивитися. Одночасно треба було голосно сказати на місцевому діалекті:
— Хекаї іте уму паре хаонга тапапу Ханау еепе каї норуего.
Згодом я дізнався, що навіть самі остров'яни не могли точно перекласти цієї древньої фрази. Загальний зміст її такий: ми їстимемо з норвезької земляної печі довговухих і дістанемо силу мана, щоб зайти до печери.
Брати й досі ще не заспокоїлись, і я, як ніколи, намагався точно повторити незрозумілу-мені фразу. Закликавши на допомогу всі свої знання з анатомії, я відшукав в скоцюрбленого курчати потрібне місце. Пізніше я помітив, що лапки курчати, хоч і це були відрубані, але зламані в суглобах і притиснуті до тіла, голова і шия звернені набік, а дзьоб зрізаний біля самої основи. Я згадав, як бургомістр розповідав мені, що коли хочеш убити свого ворога, треба зробити якісь магічні маніпуляції з курячим дзьобом. Я відломив крихітний куприк, поклав його до рота і пожував. Дуже смачно. Потім мене попросили покуштувати по шматочку від кожної картоплини. Вони теж виявились чудовими. В роті залишилася куряча кісточка. Я не знав, чи виплюнути її, чи проковтнути і, боячись зробити помилку, смоктав кісточку доти, доки Ендіке не дав знак, що можна виплюнути. Але тут втрутився Атан і попросив покласти кісточку на банановий листок.
Тепер мені веліли відломити по шматочку курчати й батата для кожного з присутніх, потім усі, і я теж, мусили знову повторити ту саму складну фразу. Я дуже боявся за фотографа, який, не розуміючи жодного слова, першим відважився розтулити рота. Але він пробурмотів щось так невиразно, що принаймні ніхто не міг почути нічого поганого. Ед відбувся тим, що запхнув у рот шматок чудесної, курятини, як тільки я вимовив за нього цей важкий вислів.
Нарешті ми скінчили й цей іспит. Я вже почав жалкувати, що мені дістався тільки маленький куприк такого смачного курчати, і тому дуже зрадів, коли Атан шепнув, що тепер можна спокійно з'їсти задля "доброго щастя" все курча. Аку-аку бачили, як ми вгощалися в їхню честь, і залишились задоволені. Ніколи раніше я не їв запашніших і смачніших курчат та солодшої картоплі, як ці, спечені в банановому листі в земляній печі старої Таху-таху. Ця старезна мара-танцюристка виявилася справжньою чарівницею, яка без кухарської книги і без приправ перевершила найкращого шеф-кухаря. Та й хіба знайдеш такий ресторан, де б над головою замість стелі розкинулось зоряне небо, замість килимів колихалась трава, а страви були приправлені п'янким запахом степового простору й догорілого багаття!
Однак не ми, що сиділи довкола і наминали курча, були почесними гостями. Вся церемонія була влаштована на честь і на радість гостей, що не мали шлунків, а тому й такого вовчого, як ми, апетиту: їм досить було дивитись, як ласуємо ми. Мені стало майже шкода а ку-аку, що були невидимо присутні на цій нічній трапезі. Атан шепнув, що час од часу треба кидати через плече обгризену кістку і казати:
— На, їж, родинний аку-аку!
Звертатись до аку-аку треба було голосно, але між собою розмовляти тільки пошепки. Очевидно почесні гості без шлунків погано чують, зате дуже добре бачать.
Під час нашої їжі з дзижчанням прилетіла бридка зелена муха й усіма своїми лапами всілась на курча. Я вже хотів було зігнати цього паразита, але на мить завагався, боячись зробити щось не так. І саме вчасно, бо Атан, який не зводив з мухи погляду, захоплено прошепотів:
— Аку-аку співає, це "добре щастя"!
Видно було, що в Атана стає дедалі веселіше на серці. Коли залишився тільки шматок великої картоплини, мені звеліли розломити її на менші і розкидати довкола на землю, на бананове листя і на порожню піч.
Я зробив це, і Атан шепнув, що все готово. Він підвівся і попросив мене взяти "ключ", щоб відкрити ним вхід до печери. Здається, я ніколи ще не чекав з таким напруженням того, що мав побачити. Пройшовши якихось п'ятнадцять-двадцять кроків на захід, ми зупинилися і присіли навпочіпки. На колінах в мене лежав вищирений сірий кам'яний череп.
— Тепер запитай свого аку-аку, де отвір, — шепнув мені раптом Атан, майже наказуючи.
Я почав нервувати. Ми сиділи серед рівного, як стіл, поля. Довкола не видно було ніяких гір, коли не рахувати темних контурів трьох вершин вдалині на фоні зоряного неба. Де ж тут міг бути отвір до печери, якщо поблизу немає жодного каменя, навіть завбільшки, як собача будка?
— Ні, — відповів я. — Я не можу питати про це. Це слід питати про вхід до чужого володіння.
На щастя, Атан погодився зі мною. Він показав на землю прямо в мене під ногами, і я побачив невеликий плоский камінь, напівзасипаний піском і сухою травою, схожий на десятки мільйонів інших каменів навкруги. Атан пошепки попросив мене нахилитись, тримаючи череп перед собою і, звертаючись до каменя, голосно сказати:
— Відкрий вхід до печери!
Я почував себе ідіотом, але робив так, як він велів. Взявши в руки вищирений череп, я нахилився до землі і повторив за ним магічну фразу:
— Матакі іте ана кахаата маї!
Потім Атан узяв у мене кам'яний череп і попросив "зайти". Я згріб пісок і траву з каменя, такого завбільшки, як кофейний піднос, потім попробував його рукою і легко зрушив з місця. В землі відкрилась чорна дірка, надто вузька, щоб у неї можна було залізти. Обережно, щоб у печеру не сипались пісок і трава, я вийняв чотири плитки, які виднілися під каменем. Нарешті отвір став такий, що в нього могла протиснутись не дуже товста людина.
— Тепер залазь, — наказав Атан.
Я сів на землю і звісив униз ноги. В темному отворі неможливо було що-небудь розглядіти, тому я, тримаючись на ліктях, намагався намацати під собою дно. Але дна не було, і за сигналом Атана я підняв руки й полетів у безвість. Коли я отак висів у дірці, мені здалось, ніби щось схоже мені вже доводилось пережити.