А потім поліз до своєї валізки, дістав звідти коробку сірників і недогарок свічки й запалив його. Склеп і за денного світла мав похмурий і дещо моторошний вигляд попри те, що був прикрашений свіжими квітами, але зараз, кілька днів потому, коли квіти поникли і зів'яли і їхні бутони з білих стали іржавими, а зелене листя — бурим, коли навколо панували павуки і жуки, яких розвелося тут багацько, коли стіни вицвіли під впливом часу, а вапно вкрилося пилом, залізо — іржею і пліснявою, мідь потемніла, а срібло почорніло, — все це у світлі мерехтливого полум'я свічі справляло таке страшне і гнітюче враження, що важко й описати. Мимоволі спадало на думку, що недовговічним є не тільки людське життя.
Ван Гелсінґ і далі вперто виконував свою роботу. Тримаючи свічку так, щоб можна було читати написи на табличках на трунах, він переконався, що саме це і є труна Люсі. Потім він знову пошукав щось у валізці й витягнув звідти викрутку.
— Що ви збираєтеся робити? — спитав я.
— Відкрити труну. Ти маєш переконатися.
Він заходився відкручувати прогоничі й нарешті підняв віко труни. За мить ми побачили свинець оббивки. Це вже було занадто для мене. Це все одно, що її живу намагатися роздягнути уві сні, тому я перехопив його руку, силкуючись зупинити, на що він просто відповів мені:
— Ти сам побачиш, — і, знову пошпортавшись у валізці, дістав маленьку пилку. Сильно розмахнувшись, він ударив викруткою по свинцю так, що я віджахнувся, і пробив у ньому маленьку дірку, достатню для того, щоб просунути у неї кінчик пилки. Я очікував, що через дірку почне виходити трупний газ, який утворився всередині за тиждень перебування там тіла. Ми, лікарі, знаємо про небезпеку і звикаємо до таких речей, тож я відступив до дверей. Тим часом професор ні на мить не спинявся. Він пропиляв пару футів уздовж краю труни, потім поперек і знову вздовж другого краю. Схопивши вільний кінець, він відігнув його і, тримаючи свічку так, щоб її світло падало на отвір, жестом запросив мене підійти і поглянути.
Я підійшов і поглянув. Труна була порожньою. Це, звісно ж, здивувало мене, ба більше, я пережив справжній шок, але Ван Гелсінґ навіть і не поворухнувся. Він видавався впевненим як ніколи, підбадьорений тим, що успішно впорався зі своїм завданням.
— Ну як, друже Джон, тепер ти переконався? — спитав він.
У мені заговорила притаманна мені від природи впертість, і я відповів:
— Я переконався лише в тому, що тіла Люсі в труні немає, але це доводить лише одне.
— І що ж це доводить, друже Джон?
— Що його там немає.
— Гарна логіка, — сказав він, — тож-бо і воно. Але як ти гадаєш, куди воно поділося?
— Можливо, його вкрали розкрадачі гробниць, — припустив я, — або, можливо, хтось із трунарів.
Я відчував, що попав пальцем у небо, але це було єдине правдоподібне пояснення, яке мені спало на думку.
Професор зітхнув:
— Отже, — сказав він, — нам потрібно більше доказів. Ходімо.
Він знову накрив труну віком, кинув усі свої речі назад у валізку, задмухав свічку і поклав її назад до валізки. Ми відчинили двері й вийшли. Він зачинив за нами двері й замкнув їх на замок. Потім професор передав мені ключ зі словами:
— Потримай його поки в себе, це допоможе тобі краще переконатися.
Я посміхнувся сумною посмішкою і махнув рукою, відмовляючись прийняти його:
— Ключ нічого не доведе, — кинув я. — До нього може бути багато дублікатів, до того ж зламати такий замок зовсім не складно.
Він нічого не відповів, але засунув ключ у кишеню. Потім наказав мені стежити за одним боком цвинтаря, а сам прикипів поглядом до другого.
Я став під тисом і дивився, як його темна постать рухається поміж надгробків і дерев, аж поки він не зник із-перед очей.
Це було самотнє пильнування. Щойно зайнявши своє місце, я почув, як десь удалині годинник вибив північ, а за деякий час першу годину, потім другу. Я змерз і перенервувався. На мене найшла злість на професора за те, що він доручив мені таке завдання, і на самого себе за те, що прийшов сюди. Я надто змерз і ще й хотів спати, щоб пильнувати добре, але був не таким сонним, щоб занедбати обов'язок. Одне слово, час я провів тоскно і кепсько.
Раптом, коли я роззирався навколо, мені здалося, що я побачив якусь білу фігуру, що рухалася поміж темних тисових дерев із найвіддаленішого від склепу боку кладовища. Водночас із того боку, де ховався професор, похапцем посунула якась темна тінь у напрямку білої фігури. Тоді я і собі подався навперейми, але доводилося обходити надгробки і склепи, і я перечіплявся об траву. Небо було затягнене хмарами, десь далеко прокричав півень. Недалеко, за рядком нещільно насаджених дерев ялівця, що росли уздовж стежини, яка вела до церкви, маячила біла невиразна фігура, наближаючись до склепу. Сам склеп від мене затуляли дерева, тож я не побачив, куди зникла фігура. Я почув хруст на тому місці, де вперше помітив її, і, підійшовши туди, побачив професора, який тримав на руках мале дитя. Угледівши мене, він передав мені дитину зі словами:
— Ну що, тепер ти переконався?
— Ні, — агресивно вигукнув я.
— Хіба ти не бачиш цієї дитини?
— Я бачу дитину, але хто її сюди приніс? Дитина поранена?
— Зараз поглянемо, — промовив професор, і ми з ним розвернулися і пішли геть із цвинтаря; професор ніс дитя, яке тим часом мирно спало.
Відійшовши на невеличку відстань, ми стали під деревами, запалили сірник і глянули на дитяче горло. На ньому не було жодної подряпини чи ранки.
— Хіба я не був правий? — з тріумфом запитав я.
— Ні, просто ми вчасно з'явилися, — відповів професор із полегкістю.
Ми не знали, що робити з дитиною, і стали радитися. Якщо ми віднесемо її в поліцейську дільницю, то доведеться давати пояснення поліції щодо своїх нічних походеньок і того, як до нас потрапила дитина. Нарешті ми вирішили, що віднесемо її в Гіт, а почувши, що наближається поліцейський патруль, залишимо її в такому місці, що поліцейські просто не зможуть оминути її. Все саме так і вийшло. На околиці Гемпстед Гіт ми почули важкі кроки поліціянта і, поклавши дитя край дороги, вирішили дочекатися, щоб той помітив малюка. Поліцейський посвітив ліхтарем і побачив дитину, ми почули, як він скрикнув від подиву, і тоді тихенько забралися. На щастя, нам зустрівся кеб біля "Спейніярдс", який підкинув нас до міста.
Я не міг заснути, тому сів надиктовувати ці записи. Але я мушу поспати бодай кілька годин, бо Ван Гелсінґ удень знову викликає мене. Він наполягає, щоб я вирушив із ним ще в одну експедицію.
27 вересня
Сприятлива нагода для нашої чергової спроби видалася після другої години. До цього часу вже завершилися всі поховання, тож усі, хто був на церемоніях, повільно вирушили до виходу, і ми, обережно визирнувши з-за вільхи, побачили, як сторож зачиняє браму. Ми знали, що до самого ранку нам уже ніхто не заважатиме, але професор сказав, що нам знадобиться щонайбільше година. І знову я відчув весь жах тієї дійсності, що була поза межами реальності. Я добре усвідомлював нашу відповідальність перед законом, який ми порушуємо своїми зухвалими діями. Крім того, все це здавалося мені марним. Те, що ми відкрили цинкову труну, аби переконатися, чи жінка, яка померла тиждень тому, справді мертва, вже саме по собі обурювало. А тепер повторне відкриття труни, коли ми знали, що вона порожня, бо переконалися в цьому на власні очі, здавалося вершиною дурості. Я знизав плечима і промовчав, а Ван Гелсінґ і далі йшов своєю дорогою, не звертаючи уваги на мою незгоду. Він дістав ключ, відімкнув склеп, знову люб'язним жестом запросив мене увійти першим. Зараз це місце не здавалося таким моторошним, як минулої ночі, але годі передати словами, яке сумне воно було за денного світла. Ван Гелсінґ наблизився до труни Люсі, я рушив слідом за ним. Він нахилився і знову із силою відігнув свинцеву кришку. Холодний піт пройняв мене від подиву і жаху.
У труні лежала Люсі, яка, здається, анітрохи не змінилася відтоді, як ми поховали її. Вона була, якщо це можливо, ще гарнішою, просто світилася красою, і я не міг повірити, що вона мертва. Її вуста були червоними, ще червонішими, ніж за життя, а на щоках грав ніжний рум'янець.
— Що це за трюк? — спитав я у професора.
— Ти нарешті переконався? — спитав професор, простягнув руку і відсунув її мертві губи, щоб показати мені її білі зуби. Я здригнувся.
— Глянь-но, — правив він далі, — вони навіть гостріші, ніж раніше. Зверни увагу на це і це, — він торкнувся верхніх і нижніх іклів. — Саме ними вона кусала маленьких дітей. То як, друже Джон, зараз ти віриш мені?
І знову в мені прокинувся дух сперечання. Я просто не міг прийняти таке неймовірне припущення, яке висунув він. Тому я зробив спробу посперечатися, щоправда, мені одразу ж стало соромно за неї:
— Її могли принести сюди минулої ночі, — сказав я.
— Та невже? І хто ж це міг зробити?
— Не знаю. Хтось.
— Є ще дещо. Вона померла тиждень тому. Більшість померлих за такий проміжок часу змінюються зовні.
Я не мав що відповісти на це, тому промовчав. Ван Гелсінґ, здається, не звернув уваги на моє мовчання. В кожному разі він не виказував ані розчарування, ані тріумфу. Він пильно вдивлявся у обличчя померлої, підняв її повіки і зазирнув у вічі, знову розтулив її вуста й оглянув зуби. Потім обернувся до мене і сказав:
— Є одна річ, яка виходить за межі можливого. Має місце подвійне життя, і це не є звичною річчю. Її вкусив вурдалак, коли вона, перебуваючи в трансі, розгулювала уві сні… о, бачу, ти вражений. Ти цього не знаєш, друже Джон, але дізнаєшся про це згодом. Коли жертва в трансі, вурдалак знову приходить ссати її кров. Вона помирає у трансі й у трансі стає немертвою. Отже, це те, чим вона відрізняється від інших. Зазвичай, коли немертва істота спить "удома", — говорячи так, він зробив широкий жест рукою, вказуючи, що для вурдалака є "домом", — то її обличчя демонструє її сутність: вона має такий вигляд, як до смерті, та якщо її вбити уві сні, вона перетвориться на ніщо, як звичайний небіжчик. І зрозумій, що немає нічого поганого в тому, якщо я вб'ю її, поки вона спить, як би тяжко це не було.
У мене кров застигла у жилах, і я починав вірити у теорію Ван Гелсінґа. Але якщо вона справді мертва, то що такого страшного в тому, що ми вб'ємо її знову?
Він підняв на мене очі й, вочевидь, побачивши переміну в мені, сказав майже радісно:
— Тож тепер ти мені віриш?
Я відповів:
— Не треба на мене тиснути так одразу.