Тоді середній за віком брахман заглянув у книгу й прочитав: "Куди маса народу йде, туди й нам простувати", а потім мовив: "Отож ходімо за людьми". І пандити потяглися за натовпом. Дорогою вони побачили осла, що стояв на кладовищі. Другий з них зазирнув у книгу і прочитав таке: [247]
"Хто з тобою ділить свято, ділить голод, небезпеки
І стоїть на кладовищі чи в палаці,— друг твій справжній.
То він же нам рідня. Нехай хтось розчеше йому гриву, а інший ноги обмиє". Озирнувшись довкола, пандити побачили верблюда й зацікавилися: "Хто ж це такий?" Тоді третій з них глянув у книгу й сказав: "Швидкий рух дгар-ми. Отож це Дгарма — бог справедливості". Четвертий мовив: "Коли так, то треба нашого улюбленця прив'язати до Дгарми". І вони прив'язали осла до шиї верблюда, а хтось побачив це й розказав хазяїнові вухатого. Той спересердя надавав розумникам стусанів, і вони повтікали.
От пішли пандити далі і згодом опинились біля річки, на якій плавав лист палаші, схожий на човник. Один із них мовив: "Зараз цей лист припливе, і ми переправимось на той бік",— та й стрибнув на листок, що саме прибився до берега. Другий побачив, що приятеля понесла вода, і, миттю вхопивши його за чуба, прорік:
"Коли всьому загрожує загибель,
Розумний половину віддає.
А рештою завершує він діло,
Було б нестерпно втратить все".
І, виголосивши це, відрубав йому голову.
Після цього, помандрували вони вже втрьох. У якомусь селі люди привітали їх і запросили до себе в гості, кожного — в окремий дім. Одного з них пригостили довгою локшиною з маслом та цукром, а він сказав: "Хто має справу з довгими сутрами, загине",— і, відмовившись від їжі, пішов. Другого стали частувати великими млинцями, а той кинув такі слова: "Кожний, хто затіває надто велике діло, довго не проживе",— і пішов геть. Третього хазяїн пригостив смачною ватикою — дірчастим пирогом з рисового борошна й тертого машу (тобто дрібних бобів). Та пандит, [248] не доторкнувшись до їжі, мовив: "Де дірок багато, нещастя множаться". Наговоривши людям таких мудрощів, вичитаних з книжок, оті троє брахманів, охлялих від голоду, затюканих жителями села, подалися у рідні краї". Той, що знайшов золото, мовив: "Ось ти, необізнаний з життєвим досвідом, не послухався моєї поради, тому й біда на тебе звалилась. Як-то кажуть:
Хто знає шастри назубок, та відкида людські знання,
Того на кпини й сміх беруть, немов пандита-дурника".
Той, що тримав на голові колесо, вислухав його і сказав: "Е, та хіба ж у цьому причина?! І ті, хто має здоровий глузд, часто гинуть, скошені лихою долею, а безголові живуть на радість своєму родові:
Що незахищене стоїть, те доля захищає.
А що захищене надійно, з волі долі гине,
Забуте богом і людьми нерідко виживає,
Частенько пропада залишене й доглянуте.
А також
Того, хто мав стократний глузд,
Повісили донизу головою.
Хто мав тисячократний глузд,
Того волочать у пилюці.
А я, вдоволений своїм здоровим глуздом,
На хвилях прохолодних бавлюсь".
Той, що знайшов золото, спитав: "Та як же це так?", і приятель розповів.
Оповідка п'ята
"В якомусь озері жили дві рибини. Одну з них звали Шатабуддгі — Сторозумна, а другу — Сахасрабуддгі — Тисячорозумна, і дружили вони з жабою Екабуддгі — Сама собі на умі. Частенько сиділи вони втрьох у прибережній воді, втішаючись красномовством. Одного разу при заході сонця, коли водяні жителі вже скінчили розмову, до того озера прийшли рибалки, тримаючи в руках сіті, а на головах кошики з рибою, і почали перемовлятись [249] між собою: "Хоч це озеро й мілкувате, але, видно, в ньому водиться багато риби. Прийдемо сюди завтра вдосвіта". Поговорили вони так і пішли додому, а засмучені рибини стали раду радити... Жаба занепокоїлась: "О Шата-буддгі й Сахасрабуддгі, ви обидві чули, що сказали рибалки. Як тепер бути — тікати чи залишатися? Розпорядіться, де голову прихилити?" Вислухавши її, Сахасрабуддгі засміялася й мовила: "О люба приятелько, чого ти злякалася? То все пусті балачки. Недарма кажуть:Страшні, підступні наміри зміюк, падлюк і харцизяк
Не завжди ж бо збуваються, тому й тримається ще світ.
Вони сюди не прийдуть, а коли й прийдуть, то я силою свого розуму тебе врятую, бо знаю багато способів плавання в воді". І тоді озвалася Шатабуддгі: "Правду сказала шановна, воістину Тисячорозумна. Справедливо мовиться:
В світі цім нема нічого, що б не переважив розум.
Розумом своїм Чанак'я переміг оружних Нандів.
А також
Куди ні вітер не проникне,
Ні промінь сонця золотий,
Туди проникне блискавично
Натхненна думка мудреця.
З того, що тут говорили й що довелось почути, випливає: рідного краю, який заповідали нам предки, залишати не можна. Сказано ж:
Не звідать щастя в небесах від ніжних приторків божеств,
Бо щастя — в рідному краю, хай навіть бідний буде він.
Отож не треба залишати рідного краю. Я захищу тебе силою свого розуму!" Жаба на те відповіла: "Любі мої, хоч я і один розум маю, але тут не зостанусь — піду зі своєю родиною на інше озеро". І, як тільки споночіло, жаба зі своїми близькими поскакала до сусіднього водоймища.
А коли на світанку прийшли рибалки й закинули сіті, то в них потрапило чимало риби, черепах, жаб, раків та інших водяних жителів. Навіть Шатабуддгі й Сахасрабуддгі, хоч як вони спритно плавали, врятувались не [250] змогли і зрештою з усім своїм родом опинилися в сітях. На другий день задоволені мисливці забрали багатий улов і вирушили додому.
Саме в ту пору жаба Екабуддгі вистромила з озера голову і, вгледівши, що один рибалка несе на голові Шатабуддгі, а другий волочить по землі Сахасрабуддгі, бо вони були дуже важкі, прокумкала: "Ти бач, яка дивина!
Того, хто мав стократний глузд,
Повісили донизу головою.
Хто мав тисячократний глузд,
Того волочать у пилюці.
А я, вдоволений своїм здоровим глуздом,
На хвилях прохолодних бавлюсь".
Тому я й кажу: "На самому розумі далеко не заїхати!" Той, що знайшов золото, мовив: "Може, й так, але все одно треба прислухатися до дружніх порад. Хіба це завадить? Ти мене не послухав, бо хизуєшся своїми знаннями, та ще й жадібність тебе заїла. Добре про це сказано:
Дядю любий мій, чудово, ти порад моїх не слухав,
А перлина ця на шиї — нагорода твоїй пісні".
Той, що тримав на голові колесо, запитав: "Це ж про що?", і той, що знайшов золото, розповів.
Оповідка шоста
"В одному селищі жив осел на ім'я Уддгата, який був у домі пральника єдиною тягловою силою. Вдень він переносив вантажі, а по ночах пасся, де тільки хотів. На світанку, боячись, щоб не потрапити комусь до рук, Уддгата повертався додому, і хазяїн прив'язував його на подвір'ї. Одного разу, блукаючи серед ночі полями, осел зустрів шакала й побратався з ним. Опецькуватий Уддгата і худющий шакал унадилися в город, де росли огірки. Досхочу понаїдавшись їх, вони вранці розбігались по своїх домівках.Одної місячної ночі осел, стоячи посеред городу, в захваті мовив: "Поглянь, брате мій, поглянь, яка чудова ніч — зараз я, мабуть, заспіваю пісню! Ти тільки порадь, яким голосом її виводити?" А той йому у відповідь: "Чого це тобі раптом закортіло пісню співати?" Раз ми вдались до [251] такого недостойного діла, як крадіжка, то краще вже мовчати! Бо сказано:
Не варто красти кашлюну, а соні йти сторожувать,
Слабким — солодке смакувать, якщо вони бажають жить.
Крім того, твоя пісня не буде милозвучна і здалеку нагадує гудіння раковини. А тут на городі сторожі сплять, вони попрокидаються і вб'ють тебе чи заберуть із собою, отож наминай мовчки напоєні амрітою огірки. Не лізь не в своє діло!" А осел йому на те: "Ти так говориш, тому що живеш у лісі і тебе ніколи не тягло до співу. Кажуть:
Як місяць розсіва пітьму й притислась любка до плеча,
Амріта струменить до вух, яку народжують пісні".
Шакал промовив: "Усе це, братику, так, але ти співати не вмієш. Ти тільки ревеш, то навіщо ж себе занапащати?" Осел уперся: "Тьху на тебе, дурню! Хіба я в співах не пет-раю? То послухай, у чому їх суть:
Сім нот, октави три,
Дієзів двадцять сім,
Усього п'ятдесят
І вісім звуків є.
Три паузи,
Дієзів шість
І рага двадцять шість,
І сорок почуттів!
Усього сто вісімдесят і п'ять
У музиці частин,
Крім тих, що в ведах,-
їх визначив Бгарата.
Через гармонію цих складових
Боги і люди втіху тут знаходять.
Трьохокий подолав Раваку
Під звуки, видобуті з жил.
Чого ж ти, брате, вбив у голову, що я нічого не тямлю в музиці, і не даєш мені співати?" Шакал сказав: "Коли [252] так, любий, то співай собі на здоров'я, а я біля воріт огорожі стану й стежитиму за сторожами. Співай, скільки тобі заманеться". Так вони й поклали. Осел заревів не своїм голосом і навіть незчувся, як сторожі попрокидалися і, скрегочучи зубами, почали дубасити його палицями по чому попало, аж поки знесилений співак повалився на землю. Потім прив'язали йому до шиї ступу з діркою і самі знову полягали спати. А осел, коли минув біль, миттю схопився на ноги, бо така вже осляча порода. Сказано ж
Собаки, коні й віслюки недовго відчувають біль:
Удар дубця відчутний їм, гай-гай, недовше мухурти.
Потім осел із ступою на шиї проломив огорожу, а шакал, побачивши його, зареготав і мовив:
"Дядю любий мій, чудово, ти порад моїх не слухав,
А перлина ця на шиї — нагорода твоїй пісні".
Отак і ти, шановний, не послухав мене, хоч я тебе попереджав". А той, що тримав колесо, озвався: "Твоя правда, друже. Неспроста кажуть:
У кого розуму нема і хто порад не визнає,
Той смерть свою зустріне так, як стрів її Мантхара-ткач".
Той, що знайшов золото, спитав: "Це ж як?", і у відповідь почув таке.