— Він відкинув копита!
Мок втік, перестрибуючи через нерухоме тіло Гейне.
На подвір'ї господарства було чути крики, тупіт ніг та лайку. Тільки мудрий пес ще опирався своїми сильними лапами на валізу, до кінця вірний настановам господаря.
Бреслау
Четвер, 17 квітня 1913 року,
сьома година вечора
Мок крокував, перебираючи ногами, в бік університету й навіть не дивився на людей, що проходили повз нього. Йому здавалося, що їхні очі випалюють на його лобі: невдаха. Ця образа була ще не найгіршою. Коли він голився у своїй квартирі наступного ранку після повернення з невдалої операції, його власні губи склали зовсім інше слово: вбивця. Саме це дзвеніло в його вухах і тоді, коли він намагався заснути після безсонної ночі, і згодом, коли хотів зібратися з думками, сидячи на лавці в саду Цвінгер і рахуючи качок, що плавають у Рові Старого Міста. Убивця, убивця, убивця – почув він у гуркоті коліс возу. Невдаха – здавалося, гавкав на нього кожен нічийний пес. За час служби у відділі загальної моралі Мок бачив людські трупи лише кілька разів, і вони ніколи не справляли на нього великого враження — ні своїм жахом, ні своїм розкладанням. Однак він ніколи не причиною чиєїсь смерті. До того дня.
Дійшовши до "Кам'яниці під Зеленим Гарбузом і Двома Поляками", він став на тротуарі й подивився на два гастрономічні заклади, які відчиняли перед ним двері. У кондитерській Тейнерта він міг покращити собі настрій знаменитими в місті трубочками з кремом, а в пивній Фельтера на подвір'ї — оселедцем і чаркою чистої горілки. Він махнув рукою і на перше, і на друге. Йому було соромно виходити між люди. Він був невдахою, через якого померла людина.
В брамі квіткової крамниці він побачив підлеглого Мюльгауза, такого собі Отто Краєвського, лисіючого білявого чоловіка з маленькими вусами. Він привітався з ним і став поруч. Вони не розмовляли між собою. Вони погано знали один одного, а крім того, балакати їм не належало. Їхнім завданням було чекати.
Дочекалися більш ніж через чверть години. Тут, посеред Шмідебрюке, прямо перед автомобілем, що повільно рухався, впав вазон із квітами. Машина різко загальмувала. Люди вибігли з-під навісу цукерні. Ошатний хлопець, який щойно вийшов із капелюшної крамниці, похитав головою й помахав комусь тростиною.
– Дивіться, люди! Там на даху! – вигукнув хтось.
— Поліція! Що це має означати?! – Мок витяг поліцейську зірку і налетів на перехожих, які показували на чоловіка, що сидів на балконі четвертого поверху.
Чоловік засміявся, скинув штани і випнув дупу на людей. Деякі дами обурено кричали, модний молодик в новому капелюсі затуляв очі маленькій дівчинці. Тим часом винуватець непорядного вчинку спокійно натягнув штани, виліз на дах і зник.
Мок, все ще тримаючи перед собою зірку, вбіг до воріт, де криміналь-секретар Краєвський уже розмовляв з адміністратором багатоквартирного будинку.
– Ви вже казали, що в цій квартирі нікого немає, – голос нового колеги вахмістра був дуже спокійним, – бо баронеса виїхала. Але цей чоловік ще може бути там. Будь ласка, дайте мені ключ. Негайно.
Адміністратор, високий, чоловік із непропорційно великим животом і в повсякденному одязі, почухав себе за вухом.
— Прізвище?! – вигукнув Мок.
– Філіп Калер – повільно відповів чи то п'яний, чи то флегматичний чоловік.
– Завтра о восьмій зустрічаємося у III б відділі поліцай-президії! – вигукнув Мок. – Вас звинуватять у перешкоджанні роботі представникам поліції!
– Якщо тільки… – сказав Краєвський.
– Ключі, негайно! – Мок все ще грав роль поганого копа.
Калеру знадобилося добрих п'ятнадцять секунд, щоб дістати ключі з кишені штанів. Запаху алкоголю в його диханні не було. "Флегматик", — подумав поліцейський. – "Не знаєш, що гірше: п'яниця чи флегматик".
– То що там з тією восьмою ранку? Я повинен бути?
Мок підійшов до нього й легко дружньо штовхнув його в живіт.
– О восьмій годині можеш собі подрочити, Калер! – посміхнувся він.
– То що мені робити? І як?
Відповіддю Мока була крива посмішка та характерний рух передпліччя. Поліцейські побігли нагору, перескочуючи по три мармурові сходинки за раз, переслідувані цікавими поглядами слуг, які натовпом зібралися біля дверей своїх хазяїв.
У квартирі Шарлотти Блох фон Бекессі вони пішли в протилежних напрямках. Через мить пролунав голос криміналь-секретаря.
– Мок, підійдіть до мене, будь ласка!
Покликаний пішов за голосом і через деякий час встав біля Краєвського. Той ширше відчинив двері до маленької кімнати. Це було типове службове приміщення без вікна. Його аскетичний, строгий декор – жодних квітів, стрічок, мережив та інших милих дрібниць – лише фотографії спортивних змагань борців із лисими головами та закрученими вусами давали зрозуміти, хто займає кімнату.
– Це кімната Клауса, – сказав Мок. – Краєвський, обшукай її. Ми вдвох тут тільки заважатимемо один одному!
Сам піднявся на верхній поверх будівлі, вийшов на балкон, а звідти потрапив на дах. Стоячи далеко від його краю, Мок відчував лише легкий страх висоти. Він знав, що внизу все ще знаходиться натовп глядачів. Він театрально знизав плечима, щоб усі на тротуарі побачили, що нікого вже немає, а винуватець неподобства давно втік у синю далечінь над дахами Бреслау.
Через деякий час Мок знову опинився на верхньому поверсі квартири Шарлотти. Він сів за маленький столик біля вікна – там, де він сидів у перший і останній раз, коли був тут. Запалив. Поліцейський дивився на шезлонг, на якому Шарлотта розміщувала своє гарно сформоване тіло, і на квіти у вазі, які вона, мабуть, так майстерно розставила — чергуючи білі й червоні троянди. На фігурки, яких вона торкається своїми тонкими довгими пальцями, і на папугу, голівку якого вона, напевно, часто пестить устами.
– Вона вважає, нібито це вона роздає карти! – повільно сказав він собі. – Я не її іграшка!
Йому спала на думку ідея про помсту — він збирався зайти до її будуару й переглянути її найособистіші речі, забруднивши її нижню білизну своїм поглядом і навіть дотиком. Це буде її символічне зґвалтування, яке покаже їй, що з ним не можна жартувати. Ця думка була абсурдною, бо йому не було за що мстити їй. Вона використала його, так, але хіба більшість чоловіків у цьому світі, включно з нібито вірним дружині Мюльгаузом, не хотіли б, щоб їх використовували саме так? Він зовсім не був упевнений, чи правду говорить його новий шеф про її домінуючу натуру, і, крім того, вона не сказала йому жодного слова, яке б дозволило зрозуміти, що їхній перший спільний статевий акт буде для них останнім! Можливо, вона зв'яжеться з ним, коли повернеться з Берліна.
І тоді він знову почув верескливий голос Мюльгауза.
– Вона тут роздає карти, а не ти!
Мок підвівся, роздратований усіма цими думками. Він піде до її будуару і викине всю її білизну на підлогу! Поліцейський відчув ерекцію. Він зайшов у зал і відчинив кожні двері одну за одною. Спочатку була кімната Курта. Зупинився. На стіні кімнати висіли малюнки, скоріш за все, зроблені хлопцем. Це були портрети його сестри – красиві та меланхолійні. У момент пориву Мок вирішив вкрасти один із цих портретів. Він зняв його зі стіни і вже згортав, коли почув кроки в коридорі. Він швидко повісив портрет і переглянув інші малюнки молодого художника, складені біля ліжка. Потім до спальні увійшов Отто Краєвський.
– Ти тільки подивись, що я знайшов. – Він тримав у руках великий стос паперу.
Це були акуратно роздруковані паперові аркуші – більші розміром за листівки, менші за театральні афіші.
ЗВЕРНЕННЯ ДО НІМЕЦЬКОГО НАРОДУ ♦
СМЕРТЬ НІМЕЦЬКОГО ІМПЕРАТОРА ТА КОРОЛЯ ПРУССІЇ
ВІЛЬГЕЛЬМА II ГОГЕНЦОЛЛЕРН
В ІУДО-МАСОНСЬКОМУ ХРАМІ,
ЩО НАЗВАЄТЬСЯ ЗАЛ СТОЛІТТЯ.
ЦЕ АКТ ІСТОРИЧНОЇ СПРАВЕДЛИВОСТІ,
ПІСЛЯ НЬОГО НАСТУПА/ ВІДНОВЛЮВАЧ МІЦІ РЕЙХУ
З БОЖОЇ МИЛОСТІ ІМПЕРАТОР
— ВІЛЬГЕЛЬМ III —
СЛАВА НАШОМУ НОВОМУ ПРАВИТЕЛЮ
– Тепер ми їх справді взяли за горло, – сказав Мок колезі.
Через годину вони обоє сиділи у Петруске й смачно їли свіжі страви, чекаючи на Мюльгауза. Перед його появою до їхнього столика підійшов п'яний Губерт Матисек. Він підсів, багатозначно подивився на Мока й потер вказівним пальцем об великий. Бандит отримав те, що хотів, і кивнув на знак схвалення, кладучи в кишеню купюру в дві марки.
– Тільки не треба було показувати голу дупу! – усміхнувся Мок. – Цього в контракті не було!
– З дитинства я був грайливим, чи не так? – відповів бандит.
Околиці Легніца
П'ятниця, 18 квітня 1913 року,
друга година ночі
Нічний потяг сполученням Берлін-Бреслау наближався до Легница[45]. Баронеса Шарлотта Блох фон Бекессі поверталася додому в салон-вагоні першого класу. Вона сиділа в зручному кріслі, оббитому вишневим оксамитом, і була замислена. Пропозиція Вальтера Ніколаі була спокусливою своєю захоплюючою та екзотичною природою. Шарлотта поїде спочатку до Афін, а потім до Стамбула, де пройде навчання під наглядом найкращих офіцерів Geheimdienst III b, відповідальних за шпигунські завдання на Близькому Сході. Офіційно вона завідувала б там медпунктом для хворих дітей. Тоді на неї чекало б більше справ — теж у теплих країнах. Все це звучало чудово і було шансом для Шарлотти досягти омріяної ролі сірого кардинала у великій політиці. Однак це було пов'язано з двома перешкодами. Одним із них був її брат Курт, іншим – її моральний опір.
Її коханий Куртусь, як вона його називала, був дуже прив'язаний до неї, бо вона була йому водночас батьком і матір'ю. Баронеса приділяла йому стільки часу, скільки могла, з ангельським терпінням переносила його дитячі капризи, щодня присипляла, поки одного разу не зрозуміла, що її почуття до цієї дитини не можна назвати сестринською любов'ю. Вона не стільки любила його, скільки жаліла. Вона всім серцем жаліла Курта і просто любила гладити його блискуче м'яке волосся. У якийсь момент вона зрозуміла, що він не плюшевий ведмедик і не жива маріонетка, а зовсім окремий людський індивід, який має свої вимоги та потреби – так! – навіть власний настрій.