На Гревській набережній він пізнав місце, де на нього, як він сказав герцогу д'Алансону, напали під час нічної пригоди, годин три-чотири тому, що не рідко траплялося в Парижі, на сто років давнішому за той Париж, в якому Буало[62] прокидався від свисту кулі, що пробивала його віконницю. На місці баталії зостався шматок пера з його капелюха. Почуття власності вроджене в людини. Ла Моль мав десять пер, що були одно від одного кращі; проте він зупинився, підняв перо, чи, краще сказати, обривок від пера, і почав зажурено розглядати його, як раптом почулися важкі кроки і грубий голос звелів йому оступитись. Ла Моль підвів голову і побачив ноші, поперед яких ішли два пажі і конюх.
Ла Молю здалось, що він вгадав ноші, і він швидко оступився.
Молодий дворянин не помилився.
— Пан де Ла Моль! — почувся з ношів повний лагідності голос, і в той же час біла й ніжна атласна ручка відкинула завісу.
— Так, пані, це я, — відповів Ла Моль, уклоняючись.
— Пан де Ла Моль з пером у руці... — провадила дама в ношах, — ви, може, закохані, любий пане, і шукаєте втрачених слідів?
— Так, пані, — відповів Ла Моль, — я закоханий, і дуже; але в цю хвилину я знаходжу свої власні сліди, хоч і не шукав їх. Ваша величність дозволите мені спитати про здоров'я ваше?
— Я почуваю себе чудово, пане; краще, здається, я ніколи себе не почувала; це від того, певне, що цю ніч я перебула у відлюдному місці.
— Ага, у відлюдному місці, — сказав Ла Моль, якось чудно подивившись на Маргариту.
— Так. Що вас дивує в тому?
— Можна, не будучи нескромним, спитати, в якому монастирі?
— Звичайно, пане, я не роблю з цього таємниці: в монастирі Благовіщення. Але що тут робите ви з таким стурбованим виглядом?
— Пані, я теж перебув ніч у відлюдному місці і в околицях того самого монастиря; тепер я шукаю мого друга, що кудись зник, і, шукаючи його, знайшов це перо.
— Яке належить йому? Але, сказати по правді, ви турбуєте мене його долею: місце лихе.
— Заспокойтесь, ваша величність, перо моє. Я загубив його годині о шостій на цьому місці, відбиваючись від чотирьох бандитів, які хотіли мене вбити, — так, принаймні, я думаю.
Маргарита стримала рух жаху.
— О, розкажіть мені! — сказала вона.
— Річ цілком проста, пані. Як я вже мав честь сказати вашій величності, було коло п'ятої години ранку...
— В п'ять годин ранку ви вже вийшли з дому? — перервала Маргарита.
— Вибачте, ваша величність, — сказав Ла Моль, — я ще тільки вертався додому.
— Ах, пане де Ла Моль! Вертатись о п'ятій годині додому! — сказала Маргарита з глузливою усмішкою, що здалася Ла Молю чарівною. — Вертатись так пізно! Ви заслужили цю кару.
— Я й не жаліюсь, пані, — сказав Ла Моль, шанобливо вклоняючись, — і хай би мені розпороли живіт, я вважав би себе в сто разів щасливішим, ніж я заслужив. Проте, пізно чи рано, як ваша величність бажаєте, вертаюсь я з того благословенного дому, де перебув ніч у відлюдному місці, коли це четверо нічних розбишак кидаються на мене на вулиці Мортіллері і женуться за мною з неймовірно довгими ножами. Це смішно, пані? Але що було, те було, і мені довелося тікати, бо я забув свою шпагу.
— О, розумію, — сказала Маргарита з надзвичайно наївним виглядом, — і ви тепер вернулися за шпагою?
Ла Моль глянув на Маргариту так, ніби в душі його народилась підозра.
— Пані, я справді вернувся б, і навіть дуже охоче, бо шпага моя — чудовий клинок, але не знаю, де той дім.
— Як, пане! — сказала Маргарита. — Ви не знаєте дому, де перебули ніч?
— Ні, пані, і хай сатана мене візьме, якщо я догадуюсь про це!
— О, це справді дивна річ! Ваша історія — справжній роман!
— Справжній роман, ваша правда, пані.
— Розкажіть її мені.
— Це трохи довго.
— Дарма, я маю час.
— Вона неймовірна.
— Розказуйте: я дуже довірлива.
— Ваша величність наказуєте?
— Так, якщо це треба.
— Слухаюсь. Учора ввечері, розійшовшись з двома чарівними дамами, з якими ми провели вечір на мосту Сен-Мішель, ми повечеряли у метра Ла Гюр'єра.
— До речі, — спитала Маргарита з повною натуральністю в тоні, — що це за метр Ла Гюр'єр?
— Метр Ла Гюр'єр, пані, — сказав Ла Моль, удруге глянувши на Маргариту з тим підозрілим виглядом, що й уперше, — метр Ла Гюр'єр — це хазяїн готелю "À la Belle-Étoile" на вулиці Арбр-Сек.
— Добре. Я бачу її звідси... Отже, ви вечеряли у метра Ла Гюр'єра. З другом вашим Коконна, певне?
— Так, пані, з другом моїм Коконна. Раптом увійшов якийсь чоловік і подав кожному з нас по записочці.
— Однаковій?
— Цілком однаковій. Один тільки рядок: "Вас чекають на вулиці Сент-Антуан, против вулиці Жуї".
— Без підпису?
— Без. Тільки, замість нього, три слова, три чарівних слова, що тричі обіцяли те саме, — тобто потрійне щастя.
— Які ж то слова?
— Eros, Cupido, Amor.
— Справді, приємні імена. І дотримали, що обіцяли?
— О, більше, пані, в сто разів більше! — скрикнув Ла Моль з захватом.
— Кажіть далі. Мені цікаво, хто чекав вас на вулиці Сент-Антуан, проти вулиці Жуї.
— Дві дуеньї, з хустками в руках. Вони вимагали, щоб ми дозволили зав'язати собі очі. Ваша величність догадуєтесь, що з нашого боку заперечення не було. Ми відважно простигли шиї. Моя провідниця повела мене в правий бік; провідниця мого друга в лівий, і ми з ним розійшлися.
— А потім? — допитувалась Маргарита, що, здавалося, вирішила довести розслід до кінця.
— Не знаю, — відповів Ла Моль, — куди провідниця повела мого друга. Може, в пекло. Але моя привела мене в місце, яке я вважаю за рай.
— І звідки вас вигнали, певне, за надмірну цікавість?
— Саме так, пані. Ви маєте дар угадувати. Я нетерпляче дожидався світанку, щоб побачити, де я, аж ось в пів на п'яту та сама дуенья увійшла, знов зав'язала мені очі, взяла з мене обіцянку не пробувати підіймати пов'язку, вивела з дому, пройшла зо мною кроків із сотню, ще раз змусила заприсягтися, що я зніму пов'язку тільки тоді, як нарахую до п'ятидесяти. Я нарахував до п'ятидесяти і побачив, що я на вулиці Сент-Антуан, проти вулиці Жуї.
— І тоді...
— Тоді, пані, я відчув себе таким радісним, що не помітив чотирьох негідників, від яких з такими труднощами вирвався. Отже, пані, — провадив Ла Моль, — коли я знайшов тут шматок мого пера, серце моє затремтіло від радості, і я підняв його, пообіцявши самому собі берегти його, як спомин про цю щасливу ніч. Але, хоч яким щасливим я почуваю себе, мене турбує думка, куди подівся мій товариш.
— То він не вернувся до Лувра?
— На жаль, ні, пані! Я шукав його скрізь, де він міг би бути, в "À la Belle-Étoile", на грі в м'яча і в багатьох інших порядних місцях, але ніде немає ні Аннібала, ні Коконна.
Вимовляючи ці слова з жестом розпачу, Ла Моль розставив руки, розкривши плащ, і спід плаща виглянув подертий в багатьох місцях камзол, в дірки якого видно було підшивку.
— Але ж ви увесь подірявлений! — сказала Маргарита.
— Подірявлений, добре сказано! — сказав Ла Моль, почуваючи приємність, що йому ставлять в заслугу небезпеку, якої він уник. — Гляньте, пані, гляньте!
— Чому ж ви не перемінили камзол, коли вернулись у Лувр? — спитала королева.
— Ах, — сказав Ла Моль, — у мене в кімнаті хтось був.
— Як, у вас хтось був? — сказала Маргарита з величезним подивом в очах. — Хто ж був у вашій кімнаті?
— Його високість.
— Цс! — перервала Маргарита.
Молодий чоловік замовк.
— Qui ad lecticam meam stant?[63] — спитала вона в Ла Моля.
— Duo pueri et unus eques[64].
— Optime, barbari! — сказала вона. — Die, Moles, quem inveneris in cubiculo tuo?[65]
— Franciscum ducem[66].
— Agentem?[67]
— Nescio quid[68].
— Quocum?[69]
— Cum ignoto[70].
Дивно, — сказала Маргарита. — Отже, ви не могли знайти Коконна? — вела вона далі, видимо, не думаючи про те, що говорить.
— Так, пані. Я вже мав честь сказати про це вашій величності. Я буквально вмираю від турботи.
— Ну, що ж! — сказала Маргарита, зітхаючи. — Я не хочу перешкоджати вам розшукувати, але думаю, сама не знаю чому, що він знайдеться. Проте, йдіть, шукайте.
І королева приклала пальця до уст. Молодий чоловік зрозумів, що цей чарівний рух не міг бути наказом мовчати, бо прекрасна Маргарита не звіряла йому ніякої таємниці і не робила ніякого признання, — отже він мав означати щось інше.
Ноші рушили, а Ла Моль, подавшись на дальші пошуки, пішов набережною до вулиці Лон-Пон, що привела його на вулицю Сент-Антуан.
Проти вулиці Жуї він зупинився.
Саме тут йому і Коконна дві дуеньї зав'язали вчора очі. Він повернув уліво, потім відрахував двадцять кроків. Зробивши те саме, він зупинився перед домом, чи, краще сказати, перед муром, за яким підносився дім; посередині муру була хвіртка з навісом, оббитим здоровими гвіздками, та з бійницями.
Дім виходив на вулицю Клош-Персе, — маленький, вузенький провулок, що починався від улиці Сент-Антуан і виходив на вулицю Руа-де-Сісіль.
— Побий мене бог! — скрикнув Ла Моль. — Це саме тут... можу заприсягтись... Виходячи, я простяг руку і намацав гвіздки на дверях, потім я спустився з двох приступок. Чоловік, що біг з криком "рятуйте!" і був убитий на вулиці Руа-де-Сісіль, пробігав у той момент, коли я поставив ногу на першу приступку. Побачимо.
Ла Моль підійшов до хвіртки і постукав.
Хвіртка відчинилась, вийшов вусатий сторож.
— Was ist das?[71] — спитав сторож.
— А, а! — сказав Ла Моль. — Він, здається, гадає, що ми швейцарці. Друже мій, — почав він, роблячи найлюб'язнішу міну, — я хотів би дістати шпагу, що залишив учора в цьому домі, де перебув ніч.
— Іch verstehe nicht[72], — відповів сторож.
— Моя шпага... — сказав Ла Моль.
— Іch verstehe nicht, — знову відповів сторож.
— Що я залишив... Моя шпага, що я залишив...
— Іch verstehe nicht...
—...У цьому домі, де я перебув ніч...
— Gehe zum Teufel...[73]
І сторож захрьопнув хвіртку перед його носом.
— Хай тобі чорт! — сказав Ла Моль. — Коли б у мене була шпага, яку я вимагаю, я проткнув би цього йолопа наскрізь, та її нема, отже зроблю це іншим разом.
І Ла Моль пішов далі до вулиці Руа-де-Сісіль, повернув праворуч, зробив кроків з п'ятдесят, повернув ліворуч і опинився на вулиці Тізон, — маленькій вуличці, паралельній з Клош Персе і цілком подібній до неї. Навіть більше: зробивши тридцять кроків, він побачив невелику хвіртку з здоровими гвіздками, навісом і бійницями, дві приступки й мур.