Вони й вимагали порушити цю справу. Сказали, що це вказівка зверху, і треба робити, як вони кажуть, бо це спричинено погіршенням відносин між Великою Британією та Росією. У мене не було вибору, — підкреслив Нусхінов, явно стурбований, що, виконуючи ці вказівки він порушив не один закон.
Пізніше ми дізналися, що до делегації входили Карпов, два підлеглих Кузнєцова й працівник управління "К" ФСБ.
— І який статус справи? — спитав Едуард.
— Проти Браудера відкрито кримінальне провадження. Його оголошено у федеральний розшук.
Повернувшись увечері наступного дня до Москви, Едуард зателефонував і розповів нам усі новини. Наші джерела в Москві мали рацію: справа проти Івана — лише початок, і треба звикнути до думки, що попереду на нас чатує багато інших.
26. Загадка
1 жовтня 1939 року Вінстон Черчилль виголосив знамениту промову, у якій розглядав імовірність вступу Радянського Союзу в Другу світову війну: "Я не можу передбачити події в Росії. Це загадка, оповита таємницею, прихованою за сімома замками. Якщо до неї і є ключ, то це національні інтереси росіян".
Перенесімося тепер у 2008 рік. Спостереження Черчилля про Росію й досі правильні, але з одним великим застереженням: діями російської держави керують не національні інтереси, а гроші, точніше жадібні чиновники-казнокради.
Усе в нашій ситуації було загадкою. Навіщо Карпову й трьом його колегам довелося летіти за тисячу кілометрів від Москви, у Калмикію, і порушувати проти мене кримінальну справу? Заради помсти? Навіщо вони продовжували справу проти Івана, знаючи, що вона їм нічого не дає? Навіщо їм знадобилося влаштовувати всі ці обшуки в банках, якщо фонд Hermitage не залишив у Росії активів?
Я не міг знайти відповіді.
Що більше я розмірковував про це, то більше переконувався, що розгадка криється в наших колишніх компаніях, по-шахрайському перереєстрованих на нових власників. Великої економічної цінності вони не становили, але якби ми змогли якимось чином повернути їх назад, то отримали б право попросити інформацію, яка нас цікавить, у будь-яких державних інстанціях. А це дозволить побачити всю картину й дізнатися напевно, хто саме стоїть за цим шахрайством (було очевидно, що доріжки ведуть набагато вище за Кузнєцова і Карпова).
Тому ми подали позови до Московського арбітражного суду, щоб повернути компанії фонду. Схоже, шахраї цього не очікували, оскільки своєю чергою подали позови, але вже до Арбітражного суду Казані — у результаті справу довелося розглядати в Татарстані. Можливо, вони вважали, що суд у Казані буде прихильніший до них.
Я не знав, які в нас шанси в регіональному російському суді, але сам факт, що наші противники зайняли кругову оборону, мене порадував. Ми напевно зачепили їх за живе. Едуард і ще один молодший юрист одразу вилетіли до Казані. Вони прибули на місце холодного березневого дня й вирушили до суду, що був розташований в імпозантній будівлі біля Казанського Кремля. Едуард звик працювати з кримінальними справами в похмурих судах загальної юрисдикції, де люди агресивні й панує напружена атмосфера, але це був інший суд — арбітражний, де розглядають цивільні суперечки між юрособами. Зовнішня обстановка тут була приємніша, а люди спокійніші.
За день до слухань Едуард підійшов до секретаря й попросив матеріали в справі. Та ввела назви наших компаній у базу даних й охоче уточнила:
— За цими компаніями є два позови. Вам потрібні обидва?
Едуард вперше чув про другий позов, але вирішив не подавати виду й усміхнувся.
— Так, обидва, дякую.
Секретарка вийшла й незабаром повернулася з повною коробкою документів, підказавши, що вивчати їх буде зручніше за столом далі коридором. Едуард подякував їй і пішов ознайомитися з матеріалами.
Перша справа стосувалася позову, через який Едуард сюди й прилетів. Другого він ніколи раніше не бачив, але по ньому вже було ухвалено рішення про стягнення з однієї з викрадених у нашого фонду компаній — "Парфеніон" — майже 581 мільйона доларів.
Едуард переглянув матеріали й отетерів: ця справа точнісінько повторювала петербурзьку. Шахраї залучили того ж адвоката й такі ж підроблені контракти з використанням даних з документів, які вилучило МВС під час обшуків у нас та в офісі нашої юридичної фірми.
Почувши про чергове рішення суду, цього разу на 581 мільйон доларів, я замислився: а скільки ще подібних судових рішень проти вкрадених компаній могло бути ухвалено по всій Росії? Я поділився побоюваннями з колегами, і Сергій зайнявся пошуком у базах даних російських судів. Протягом тижня він знайшов ще одне таке рішення — цього разу в московському арбітражному суді на суму 321 мільйон доларів.
Загалом за тією ж схемою проти компаній фонду було винесено постанови про стягнення уявних боргів на загальну суму приблизно один мільярд доларів.
Усі ці відкриття лише ускладнили пошуки ключа до розгадки. Ми не могли зрозуміти, як злочинці мали намір збагатитися на стягненнях за цими позовами. Те, що хтось нібито їм "повинен" на папері, не означало, що ці кошти з'являться чарівним чином на їхніх рахунках. Грошей просто не було! Я був певен, що в них був якийсь інший план. Але який?
Очевидної відповіді не було, тому я вирішив ще раз подивитися на ситуацію із самого початку, сподіваючись виявити якісь деталі й збіги, які ми не помітили.
Суботнього ранку наприкінці травня 2008 року я попросив Івана приїхати в офіс і зібрати всі юридичні документи компаній фонду, банківські виписки й судові позови. Ми розклали всі папери на довгому дерев'яному столі у великій переговорній кімнаті: окремо за кожним судовим рішенням, за кожним обшуком у банках і за кожною кримінальною справою. Розсортувавши документи, ми почали відновлювати хронологію подій.
— Коли Кузнєцов востаннє проводив обшуки в банках? — запитав я.
Прогорнувши пачку паперів, Іван сказав:
— 17 серпня.
— Коли було ухвалено судові рішення щодо фальшивих договорів?
— У Петербурзі — 3 вересня, у Казані — 13 листопада, а в Москві — 11 грудня.
— Чекай, чи правильно я розумію, що шахраї побували в усіх цих судах і витратили купу грошей на отримання цих рішень уже після того, як точно знали, що в цих компаніях не залишилося ані грошей, ані активів?
— Виходить, що так, — відповів Іван, уперше звернувши увагу на ці нестиковки.
— Навіщо ж вони це зробили?
— Можливо, хотіли скористатися судовими рішеннями як заставою, щоб отримати позики, — припустив Іван.
— Навряд чи. Жоден банк не позичить гроші на підставі цих дилетантських рішень.
— А що, якщо вони спробують витребувати відшкодування за цими рішеннями з твоїх особистих коштів за кордоном?
Звучало дуже неприємно, але такої можливості в противника не було. Це підтвердили мої британські юристи, щойно ми дізналися про позови в Петербурзі.
Ми якийсь час сиділи мовчки, а потім мене раптом осінило:
— Який був дохід російських компаній фонду Hermitage у 2006 році?
— Секундочку... — Іван увімкнув ноутбук і відкрив потрібний файл. — 973 мільйони доларів. — І скільки податків з доходу вони сплатили того року?
Він знову звірився з даними на комп'ютері:
— 230 мільйонів доларів.
— Це, мабуть, прозвучить дико, але... як ти думаєш? — раптом вони хочуть, щоб їм відшкодували ці 230 мільйонів доларів?
— Білле, це неможливо, податківці на це не підуть.
— Хтозна... Думаю, варто запитати Сергія.
У понеділок Іван зателефонував Сергію, щоб перевірити цю гіпотезу. Сергій, як й Іван, вважав її цілком неправдоподібною.
— Це неможливо, — упевнено заявив він. — Ідея, що хтось може вкрасти вже сплачені податки, більше ніж абсурдна.
Однак через годину Сергій перетелефонував:
— Можливо, я був надто категоричний. Я звірився з податковим кодексом: теоретично таке можливе. Але на практиці я це собі важко уявляю.
Протягом кількох тижнів, доки я, перебуваючи в офісі, перебирав у голові одну теорію за іншою, Сергій крок за кроком вів ретельне розслідування на передовій. Насамперед він намагався виявити, хто причетний до цього злочину. Він надіслав офіційні листи до податкових інспекцій Москви, куди було перереєстровано викрадені в нас компанії, з проханням надати всі наявні дані. Відповіді він не отримав, зате шахраї зробили промовистий хід: вони відразу перереєстрували вкрадені компанії в непримітне містечко Новочеркаськ, що в Ростовській області. Звернення Сергія явно їх злякало. Наступний лист Сергія, з аналогічним запитом, пішов у Новочеркаськ. Поки податківці мовчали, злочинці знову змінили адреси реєстрації наших компаній, цього разу на Хімки — передмістя Москви. Гра у квача явно змушувала шахраїв працювати, тож наступним кроком Сергія було звернення до хімкинської податкової інспекції.
Сергій розумів, що люди, з якими ми маємо справу, закон мають за ніщо, зате чітко дотримуються всіх бюрократичних процедур. Він змусив їх понервувати з переведеннями компаній на нові адреси й вирішив, що треба змусити співучасників злочину залишити якнайбільше доказів і свідчень, які згодяться в кримінальній справі. Сергій знав, щойно щось потрапляє до кримінальної справи, воно згідно з процедурою залишається там назавжди. Він сподівався, що навіть попри те що розслідування крадіжки компаній фонду загальмувалося, у майбутньому знайдеться чесний слідчий, який дасть хід справі й виконає все сумлінно та згідно із законом. Навіть вірогідність цього постійно триматиме шахраїв у страху.
Визначеного дня, 5 червня 2008 року, Сергій прибув до Слідчого комітету для надання свідчень. Його зустрів слідчий, який вів справу, і вони пройшли в його кабінет. Перед тим як слідчий узявся за ручку, щоб відчинити двері, Сергій звернув увагу, що той нервує, а його рука помітно тремтить.
Варто було відчинити двері, як стало ясно, чому: у кабінеті за столом сидів підполковник Артем Кузнєцов.
Сергія пересмикнуло. Дивлячись слідчому прямо в очі, він спитав:
— А він що тут робить?
Слідчий, намагаючись не зустрічатися поглядом із Сергієм, відповів:
— Підполковника Кузнєцова призначено допомагати в розслідуванні цієї справи.
Спочатку Карпову доручили розслідувати власну участь у шахрайстві, а тепер те саме робить Кузнєцов!
— Я не розмовлятиму з вами в його присутності, — рішуче заявив Сергій.
— Добре, — невпевнено промовив слідчий, — у такому разі вам доведеться почекати в коридорі, доки ми не закінчимо.
Сергій цілу годину просидів на твердій лаві, стискаючи в руках документи.