Я добре знаю грози в нашому краю — вони жахливі. Я боюся їх з дитинства. Вирісши, я навчився не переборювати, а приховувати страх, який вони нагонили на мене. Сьогодні до цього страху долучається ще й фізичне потрясіння, я насилу вгамовую хвилювання, коли бачу блискавку, яка освітлює три стовбури дерев на верхівці пагорка, й чекаю грому. Скажено завиває вітер. Це східний вітер. Він свистить, провалюючись під напівзруйноване склепіння, де я хотів улаштувати собі кабінет, без угаву розгойдує двері й вікна, свистить у скелі, жбурляє в шибки дощем, наче тисячами списів. Здається, що ці списи от-от їх проб'ють. Фюльберові, мабуть, теж так здається, бо я помічаю, що він утягує голову в плечі й підставляє вітрові спину. Однак у паузах між гуркотом грому я знову чую його голос.
Я ховаю руки в кишені й весь напружуюсь. Блискавки спалахують дедалі агресивніше. Грім більше не перекочується, а вибухає. Можна подумати, що Мальвіль став мішенню, до якої лиховісно прицілюються блискавки, наче артилерійські снаряди, які падають дедалі ближче до цілі. На чорному небі не видно більше ні білих зигзагів, ні зламаних стріл, ні вогненних розчерків, але час од часу в вікнах спалахує холодний сліпучий відблиск, після якого лунає гучний сухий гуркіт, схожий на вибух снаряда. Вуха ледве витримують цей пекельний гуркіт. Хочеться кудись забігти, втекти, сховатися. В хвилини короткого грозового затишшя Фюльберів голос, звучить так приглушено, він так тремтить, що стає схожим на мерехтливе полум'я свічок. Я чую раптом глухий стогін і тільки за хвилину втямлюю, що то стогне Момо, сховавши свою велику кудлату голову на грудях у Мену, яка затулила її кістлявими руками.
Несподівано гроза відкочується, поволі замовкає, тим часом як пориви вітру набирають небаченої сили. Я намагаюсь трохи розслабитися. Дощ ллє як з відра. Маленькі шибки залиті водою, наче оглядове скло в авто або корабельний ілюмінатор, на який хлюпають хвилі. Хтось раптом штовхає мене ліктем. Це Мейссоньє. Я обертаюся до нього. Мене вражає болісний рух адамового яблука на його худій шиї, коли він щось мені каже, але я не вловлюю жодного звуку. Тоді я нахиляюся, майже притуляю вухо до його рота й чую: "Тома хоче поговорити з тобою". Я підходжу до Тома й торкаюся його плеча. Він насилу розмикає стиснені губи й каже мені: "Як тільки дощ перестане, я піду подивитися". Я схвально киваю головою й повертаюся на своє місце.
Обоє вікон і далі заливають потоки води, однак, дивна річ, вони здаються світлішими, ніж раніше. Можна подумати, що нам світить дощова завіса. А за цією завісою, крім білуватої товщі, не видно анічогісінько. В мене складається таке враження, ніби невеличку долину Рюнів аж до нашого замку заповнила повінь і підмиває скелю. З подивом помічаю, як з рук до рук у нас переходить склянка з вином і тарілка з нарізаним хлібом. Бачу, як п'ють по черзі Тома й Мейссоньє, й нарешті втямлюю: вони, самі того не відаючи, причащаються. Звичайно, їм приємно змочити собі пересохлий рот ковтком вина. Але за хвилину вони також, мабуть, це зрозуміли й схаменулися, бо передають мені склянку й тарілку з хлібом, навіть не торкнувшись його.
Я раптом помічаю, що біля мене стоїть Жаке. Він бачить моє зніяковіння й бере з моїх рук тарілку. А коли я жадібно підношу до рота склянку, він нахиляється й каже мені на вухо: "Залиш трохи мені". Жаке попросив вчасно, я збирався випити все вино. Коли я напився, він простяг мені тарілку, і, крім своєї скибки хліба, я хапаю й скибки сусідів. Це чисто захисний рефлекс: я не хочу, щоб Фюльбер знав, що двоє з нас відмовилися причащатись. Фюльбер цього не побачив, бо мене затулила від його очей широка Фальвінина спина. Жаке дивиться на мене з наївним осудом, але я знаю, що він мовчатиме.
Жаке повертається на своє місце. Фюльбер знов починає читати молитву, а Момо після грозового затишшя більше не стогне й, проковтнувши своє причастя, знов ховає голову на грудях у Мену. Дивно, але все тут здається мені таким рідним. Ця велика зала, темряву якої трохи розсівають бліде світло з вікон і дві велетенські свічки, навіває мені думку про склеп, у якому ми сидимо біля своїх майбутніх домовин. На гарне чорне М'єттине волосся падає промінець світла, і я раптом зі щемом у серці усвідомлюю, що її поява серед нас даремна, що М'єтта не відродить життя.
Меса закінчується, але злива не вщухає. Вікна здригаються під могутніми ударами вітру, проте він не зміг їх відчинити, допоміг лише просочитися воді, яка розлилася під стіною на вимощеній кахлями підлозі цілими калюжами. Мені раптом спадає на думку попросити Тома, щоб він підніс до цих калюж лічильник Гейгера. Але я зразу відкидаю цю думку, бо мені здається, що, коли я прискорю хід подій, наслідок буде невтішний. Я добре розумію, що це — чистісінький забобон, але піддаюся йому. Повернувшись до Мену, спокійним голосом прошу її розпалити вогонь. Зберігаю зовнішню гідність, опанувавши свій голос, але в душі відчуваю повну знемогу.
Полум'я стріляє іскрами. Ми всі скупчилися біля вогню й мовчимо. За якусь хвилину я, неспроможний більше терпіти цього мовчання, встаю й починаю ходити сюди й туди по залі. Вікна буквально заливає дощем, і в мене складається враження, що Мальвіль опинився у воді й зараз попливе, мов ковчег. Зі страху в голові в мене з'являються шалені думки. Наприклад, мені хочеться зняти меча зі стіни й якнайшвидше покласти всьому край, простромивши ним своє тіло, як римський імператор.
Шквал вітру посилюється, й дощ раптом ущухає. Мабуть, я вже звик до лопотіння дощу в шибках, бо, коли воно змовкає, мене вражає раптова тиша. Я бачу, як голови всіх повертаються разом до вікон, немовби вони належали одному тулубу. Тома відходить від гурту й мовчить, навіть не глянувши в мій бік, наближається до стільця, на якому залишив своє спорядження. Повільно накидає на себе дощовика, старанно застібає його, надіває великі захисні окуляри, шолом і рукавиці. Відтак, узявши лічильник Гейгера й почепивши навушники, простує до дверей. Великі окуляри, які затуляють майже все обличчя, роблять його схожим на робота, котрий виконує свого функцію, зовсім не дбаючи про людей. Дощовик і чоботи на ньому чорні.
Я приєднуюсь до гурту біля вогню, зливаюсь із ним, бо не можу залишатися на самоті. Вогонь уже ледве жевріє, й ми щулимося біля нього, повернувшись спиною до дверей, якими має повернутись Тома й оголосити нам вирок. Момо сидить навпроти матері й зиркає то на неї, то на мене. Не знаю, що викликають у його свідомості слова "радіоактивний пил". У всякому разі, він довіряє матері й мені й тому має всі підстави боятися. Він блідий. Йото чорні блискучі очі пильно дивляться то на неї, то на мене, й він весь тремтить. Ми, дорослі, також тремтіли б, якби не навчилися володіти собою.
Мої друзі не бліді, вони аж сірі. Мейссоньє й Пейссу сидять згорблені, похнюпивши голови. За Пейссу сидить також Фюльбер, опустивши очі. Від цього виснажене його обличчя зовсім утратило ознаки життя, й тепер він, як ніколи раніше, скидається на труп. Фальвіна й Жаке ворушать губами, мабуть, моляться. Пригнічений малюк Колен важко дихає. Одна тільки М'єтта здається безтурботною. Вона трохи хвилюється, проте не за себе, а за нас. По черзі дарує нам підбадьорливі усмішки, які відбиваються від наших свинцевих облич.
Вітер вщухає, й, оскільки ніхто не мовить жодного слова, западає гнітюча тиша. Далі все відбувається дуже швидко. З грюкотом відчиняються двері великої зали, й на порозі з'являється Тома, без шолома й окулярів. Він несамовито кричить тріумфальним голосом:
— Нічого! Анічогісінько!
Ми всі разом кидаємося до дверей і ледве протискуємося в них. І саме в цю хвилину знову починається дощ. Він ллє наче з відра, але нам байдуже! За винятком Фюльбера, який сховався в ніші дверей башти (потім до нього приєднуються Фальвіна й Мену), ми всі сміємося й викрикуємо під зливою. Дощ заливає нас, під ногами вилискують чорні кам'яні плити. Небо сіро-блакитне, подекуди блідо-рожеве. Вже цілих три місяці не було воно таким світлим. Нараз М'єтта скидає блузку й підставляє під дощ свій молодий торс, який ніколи не знав бюстгалтера. Вона сміється, тупає ногами й ходить перевальцем, підкидаючи вгору волосся. Я певен, ми також танцювали б, якби традиція перших чоловіків не загинула. А що ми не танцюємо, то починаємо сперечатися.
— Ось побачиш, — кричить Пейссу, — наша пшениця тепер почне рости!
— Самого дощу замало, — відказує Мейссоньє. — Пшениці потрібне ще й сонце.
— Та сонця в тебе буде більше ніж треба! — кричить Пейссу. — Дощ примусить його визирнути. Як ти гадаєш, Жаке? — звертається він до парубка, ляснувши його по плечу.
Жаке киває головою, мовляв, це правда, сонце обов'язково з'явиться, але не наважується відповісти йому такою ж фамільярністю.
— Час би вже! — озивається великий стрілець з лука. — Вже червень, а холоднеча, наче в березні.
Дощ не вщухає. Після перших хвилин безумства ми всі ховаємося під накриття. Тільки М'єтта танцює й виспівує, хоч з її вуст не зривається жоден звук, а за кілька кроків від неї непорушно застиг Момо; він закинув голову назад, роззявив рота й ловить цівки дощу, які заливають йому обличчя. Час од часу Мену кричить йому, щоб він ішов геть, бо захворіє (даремно вона хвилюється — в нього залізне здоров'я), а якщо не піде, то вона надає йому потиличників.
Але Момо стоїть за двадцять метрів від неї й позирає на звідний міст, через який він будь-коли може накивати п'ятами, й, бувши певен, що мати не зможе покарати його, навіть не відповідає їй. З насолодою хапає ротом цівки дощу, зиркаючи крадькома на голі М'єттині груди.
— Та дай йому спокій! — втручається Пейссу. — Нічого з ним не станеться! Не кажу вже про те, що йому й справді слід би скупатися. Не хочу образити тебе, Мену, але твій син тхне, як кнур. Він, бідолашний, псував мені настрій навіть під час меси!
— Справа в тому, що я не можу сама помити його, — відповідає Мену. — Сам знаєш, він занадто сильний.
— Хай йому біс! — вигукує Пейссу й зніяковіло замовкає, кидаючи погляд на Фюльбера, з яким розмовляє Фальвіна про свого брата, ла-рокського шевця, й про онуку Каті. — Тепер пригадую! Річ у тім, що цей нечупара не мився з того дня, коли мене...