Квакер, що пускає змія, – значно кумедніша річ, ніж хтось інший!
Коли б я міг припустити, що бабуся перелічує всі ці подробиці виключно для мого виховання, вважаючи мене гідним дружньої довіри, то така думка була б для мене дуже улеслива і могла б вважатися доброю ознакою її майбутніх рішень. Але неважко було переконатися, що ці думки захоплювали її душу, і міс Бетсі висловлювала їх усім і кожному, хто виявляв охоту слухати. Цього разу, за відсутності інших, я був її слухачем.
Але водночас це великодушне співчуття до беззахисного містера Діка, від якого відмовився цілий світ, не тільки запалило мене надією, але й пробудило в моєму серці теплі і безкорисливі почуття до міс Бетсі. Я почав розуміти, що бабуся, незважаючи на деякі ексцентричні вибрики і сувору поведінку, заслуговує цілковитої пошани і довіри. Цього дня, як і напередодні, вона невтомно воювала з віслюками і ще й жахливо розгнівалася, коли якийсь молодий чоловік, проходячи повз вікна, підморгнув Дженет, а така образа її гідності була найпринизлівішою. Але її поведінка стала викликати в мене повагу навіть більше, ніж переляк.
Час, що минув між бабусиним листом і відповіддю від містера Мердстона, був сповнений тривоги, але я намагався по можливості подолати свої почуття і бути веселим з бабусею та містером Діком. З цим джентльменом ми разом запускали паперового змія, і я був би дуже радий гуляти з ним, коли б дозволив мій одяг. Та на мені було те саме кумедне вбрання, в яке загорнули мене першого дня, коли я вийшов з ванни, тож я був вимушений сидіти вдома весь час, окрім однієї години після сутінків. У цю годину бабуся наказувала мені, для підтримки мого здоровя, ходити вверх і вниз по кручі надворі перед тим, як вирушити до ліжка.
Прийшла, нарешті, жадана відповідь. На мій невимовний жах, бабуся, прочитавши листа, повідомила мене, що містер Мердстон для особистих переговорів має намір приїхати до нас на другий день. Тоді я прокинувся вдосвіта, і, закутаний у своє вбрання, почав лічити години і хвилини. Мої надії поволі слабшали, смертельний жах закрадався мені в серце, а я чекав на переляк, що охопить мене від погляду на грізне обличчя. Та краще б воно вже скоріше сталося!
Бабуся цього дня була трохи суворішою, ніж зазвичай, але я не помітив у домі жодних готувань до прийому жахливого для мене гостя. Бабуся сиділа зі своїм рукоділлям біля вікна, а я сидів поряд і перебирав у голові всі можливі і неможливі наслідки візиту містера Мердстона. Ми мовчали й просиділи одне навпроти одного багато годин. Обід був відкладений на невизначений час, та коли стало вже занадто пізно, міс Бетсі наказала готувати на стіл. У цей самий час раптом повторилася блискавична тривога з ослами. Я глянув у вікно і на превелике своє здивування побачив міс Мердстон. У задумливій позі вона проїхала повз квітник і наближалася до воріт по заповітному моріжку міс Бетсі.
– Забирайтеся звідси! – крикнула моя бабуся, люто хитаючи головою і висуваючи свій кулак з вікна. – Вам тут нема чого робити! Як смієте ви їхати по чужій землі? Забирайтеся, нахабо!
Бабуся моя була так спантеличена холоднокровним поглядом міс Мердстон, що на хвилину закам'яніла й навіть забула вибігти з дому. Користуючись цією хвилиною, я поспішив повідомити, хто ця зухвала персона, і додав, що джентльмен, який їхав слідом за нею на великій відстані, був сам містер Мердстон.
– Байдуже мені, хто це такий! – скрикнула бабуся, висуваючись із вікна й виробляючи такі жести, що їх ніяк не можна було прийняти за привітання. – Я нікому не дозволю їздити по моїй землі. Геть! Дженет, розвертай його! Жени його звідси!
І я побачив, лишаючись позаду бабусі, раптову сутичку, що набрала досить дивного й заплутаного характеру. Віслюк протистояв всім одночасно, розчепіривши ноги в різні боки, тим часом як Дженет тягла його за повід назад, а містер Мердстон гнав його вперед. Міс Мердстон гатила Дженет парасолькою. Кілька хлопців, що збіглися на це видовище, репетували на весь голос; особливо верещав один хлопчик, що ледве перейшов за перше десятиріччя свого життя. Він був погоничем віслюків і вже здавна провадив з бабусею непримиренну війну. Незабаром прибула на поле бою сама міс Бетсі. Одним рухом руки вона збила нахабного хлопчика на землю, загорнула йому куртку на голову, відрахувала кілька ударів по спині й наказала Дженет покликати констебля, щоб він негайно на місці злочину покарав негідника. Але ця остання сутичка тривала недовго: молодий злочинець так досвідчено фінтив та ухилявся, що міс Бетсі не в змозі була його схопити, тож він вислизнув від прочуханки, перебіг через квітник, потоптав своїми незграбними ногами чимало розкішних квітів і переможно помчав додому, ведучи за собою свого віслюка.
Міс Мердстон упродовж цієї останньої сцени встигла з'єднатися зі своїм братом, і обоє вони, ввійшовши у двір, зупинилися біля ґанку, чекаючи, поки міс Бетсі готова буде прийняти їх. Трохи схвильована тривалою участю в бою, бабуся поважно промарширувала повз них у свої кімнати, не звернувши на їхню присутність ані найменшої уваги, аж доки Дженет не доповіла формально про прибуття джентльмена і леді.
– Чи піти мені геть, бабусю? – спитав я, тремтячи.
– Ні, сер, – відповідала бабуся. – Безперечно, ні!
По цих словах вона штовхнула мене в куток і загородила кріслом, наче я був у тюрмі чи на засіданні суду. Цю позицію я займав впродовж усієї аудієнції, і звідти я побачив, як заходять містер і міс Мердстон.
– О! – сказала моя бабуся. – Я спершу не знала, кому маю приємність чинити опір. Але я не дозволяю нікому їздити через цей моріжок. Я не роблю винятків ані для кого. Я нікому не дозволяю робити це.
– Ваші правила трохи дивні для незнайомих, – сказала міс Мердстон.
– Та невже? – перепитала моя бабуся.
Містер Мердстон, здається, злякався можливості відновлення воєнних дій, тому він втрутився:
– Міс Тротвуд!
– Прошу пробачення, – відказала бабуся, кинувши на нього проникливий погляд. – Ви – той самий містер Мердстон, який одружився з удовою мого покійного племінника, Девіда Копперфілда з "Блендерстонських Граків"? Хоч які там є граки, цього я не знаю!
– Так, це я, – відповів містер Мердстон.
– Ви пробачте мені мої слова, сер, – відказала бабуся, – але я гадаю, що значно краще було б, якби ви дали спокій цій нещасній дитині.
– Я погоджуюся з зауваженням міс Тротвуд в тому, – заначила міс Мердстон, – що бідна Клара, за якою ми сумуємо, була в усіх відношеннях справжньою дитиною.
– Дуже добре, що ми з вами, мем, – підтвердила бабуся, – живемо щасливо і не поганимо собі життя через особисті спокуси. Тому ніхто про нас так не скаже.
– Без сумніву, – відповіла міс Мердстон, хоч і невелику щирість виявляла вона в цій відповіді, – я ладна також погодитися з вами, що брат мій був би значно щасливіший, коли б не цей шлюб. Я завжди була такої думки.
– У цьому я зовсім не маю сумнівів, – відповіла бабуся. – Дженет, – подзвонила вона, – передайте привіт містерові Діку і попросіть його зійти донизу!
До прибуття цього джентльмена бабуся сиділа мовчки, суворо випрямившись і грізно поглядаючи на стіну. Коли він прийшов, бабуся відрекомендувала його гостям.
– Містер Дік! Давній щирий друг. На його поради, – особливо виразно додала вона, бо містер Дік почав був кусати нігті й являв собою трохи дурнувате видовище, – я цілком покладаюся.
Після цього натяку містер Дік витяг пальця з рота, і обличчя його прибрало заклопотаного й уважного виразу. Бабуся повернула голову до містера Мердстона, який вів далі:
– Міс Тротвуд! Отримавши вашого листа, я визнав за краще заради справедливості, заради себе самого і, можливо, ще більше заради особистої поваги до вас...
– Дякую, – сказала бабуся, не відриваючи від нього проникливого погляду. – Про мене можете не турбуватись.
– Я визнав за потрібне відповісти особисто, незважаючи на деякі незручності цієї подорожі, – вів далі містер Мердстон, – а не писати листа. Цей нещасний хлопець, який утік від своїх друзів і своїх занять...
– І вигляд якого, – втрутилася його сестра, звертаючи загальну увагу на мене і моє дивовижне вбрання, – є цілковито скандальним і непристойним.
– Джейн Мердстон, – сказав її брат, – будьте ласкаві не переривати мене. Цей нещасний хлопець, міс Тротвуд, був причиною багатьох домашніх турбот і неприємностей, як за життя моєї дорогої покійної дружини, так і після її смерті. У ньому завжди ми помічали прояви дикого, буйного характеру і такі нахили, при яких не можна думати про застосування до нього звичайної системи виховання, заснованої на поблажливості. Ми з сетрою вдвох намагалися виправити його вади, але марно. І я відчув – ми обоє відчули, мушу сказати, бо сестра моя користується моєю цілковитою довірою, – що ви повинні вислухати ці сумні й неприємні подробиці з наших власних вуст.
– Навряд чи треба мені підтверджувати слова мого брата, – сказала міс Мердстон, – але я прошу зауважити, що це, мабуть, найгірший з усіх хлопців у цілому світі.
– Міцно сказано! – коротко зазначила бабуся.
– Але факти промовляють іще міцніше, – відказала міс Мердстон.
– Ха! – сказала бабуся. – Ну, сер?
– Я маю свої власні думки, – почав знову містер Мердстон, і погляд його ставав понуріший дедалі більше, зустрічаючись з очима моєї бабці, – щодо найкращої для нього системи виховання; вони засновані частково на моєму вивченні його натури, а частково – на вивченні моїх коштів і прибутків. Я відповідаю сам за свої думки, я дію згідно з ними і нікому не повинен звітувати. Досить і того, що я влаштував цього хлопця під наглядом одного з моїх друзів на вигідній посаді. Та йому це не сподобалося. Він утік. Він став волоцюгою і з'явився сюди в лахмітті, щоб скаржитися вам, міс Тротвуд. Я хочу викласти перед вами ймовірні наслідки, що можуть виникнути з нашої поблажливості до цього хлопця.
– Але поговорімо спочатку про цю вигідну посаду, – сказала бабуся. – Коли б він був вашим сином, ви, мабуть, теж влаштували б його туди?
– Коли б він був сином мого брата, – втрутилася міс Мердстон, – то запевняю вас, що його характер був би цілком інший.
– Або, коли б бідолашна дитинка, його мати, була ще жива, то йому все одно довелося б посісти ту вигідну посаду, кажете ви? – спитала бабуся.
– Я певний, – сказав містер Мердстон, схиляючи голову, – що Клара не заперечувала би нічому з того, що я й моя сестра Джейн Мердстон визнали б за краще.
Міс Мердстон підтримала це голосним бурмотінням.
– Уф! – відповіла бабуся. – Бідолашне дитятко!
Містер Дік, що дзеленчав грошима увесь час, почав тепер дзеленчати так гучно, що бабуся моя вирішила закликати його суворим поглядом до порядку і тільки тоді мовила:
– А прибутки бідолашної дитини померли разом з нею?
– Вмерли разом з нею, – відповів містер Мердстон.
– Після неї лишилися будинок і сад – "Граки" чи як воно зветься, хоч там немає жодного грака.