Я забезпечений. Жити можна. Залишаючи дядька, я залишаю його під вашу опіку, а кращого опікуна годі знайти, капітане Катле. Я розповів вам усе це не тому, що я в розпачі, ні,— просто, щоб ви зрозуміли: в Домбі на службі я не маю права вибору. Я мушу їхати, куди мене посилають; брати те, що дають. Для дядька навіть краще, коли я поїду. Містер Домбі, як ми з вами знаємо, капітане, став йому у великій пригоді, і, я певен, стане у ще більшій, коли я не дратуватиму його щодня своєю присутністю. Отже, хай живе Вест-Індія, капітане Катле! Як у тій матроській пісні?
— Хай живе порт Барбадос, гей!
Веселіш!
— Стара Англіє, прощай, гей!
Веселіш!
— Гей, веселіш! Гей, ве-се-лі-і-ш! — загримів хор в особі капітана.
Останній рядок долинув до вух голінного і ще не зовсім вихмеленого шкіпера, іцо жив навпроти. Шкіпер миттю зіскочив з ліжка, відчинив вікно й на повен голос, дуже ефектно, підхопив кінець. Коли йому не стало сили дотягти заключну ноту, він — чи то на знак дружнього привіту, чи то на доказ, що голос у нього ще є, рикнув жахливе "Егей!" По чому зачинив вікно й улігся знову.
— А тепер, капітане Катле, — сказав Уолтер заметушившись і подаючи йому синій фрак та жилет, — якщо ви беретеся повідомити про мій від'їзд дядька Сола (про що він, властиво, давно повинен був знати), то я, мабуть, розпрощаюся з вами під крамницею й піду погуляю до вечора.
Капітан, проте, не виявляв великої охоти виконувати це доручення, а може, просто не покладався на свої сили. Він зовсім інакше, з такою любов'ю вже влаштував у думках Уолтерове життя до найменших подробиць, і так часто віншував себе за ту завбачливість і мудрість, з якою воно було влаштоване, що тепер, коли ця довершена будова розсипалась і доводилося самому брати участь у руйнуванні власних мрій, йому було важко й боляче на щось зважитися. Важко було капітанові позбутися старих думок і взяти на борт зовсім новий вантаж зі швидкістю, яку вимагали обставини, та ще не зіжнувати їх між собою. Отже, замість негайно одягти фрак та жилет і виявити запал, який відповідав би настрою Уолтера, він рішуче відмовився строїтися у них зараз і повідомив юнака, що в такій серйозній справі йому треба спершу строхи погризти ніготь".
— Стара звичка, Уол-ре, — років п'ятдесят уже, — пояснив капітан. — Коли бачиш, що Нед Катл гризе нігті, Уол-ре, знай, що Нед Катл сів на мілину.
По цих словах він устромив свій залізний гачок між зуби, наче то була рука, і з глибокомудрим виглядом, що свідчив про найвищий ступінь філософської зосередженості над серйозними проблемами, заходився всебічно обмірковувати питання.
— Є в мене приятель, — пробурмотів капітан ніби до себе, — але він зараз у плаванні, — от хто дав би пораду в цій справі — та й у будь-якій іншій, — перекозиряв би цілий парламент! Його двічі викидало за борт, — додав капітан, — двічі, але йому це нітрохи не завадило. А юнгою був, так його три тижні (з перервами) били по голові рим-болтом! Та все одно голова, яких мало.
При всій його повазі до капітана Катла, Уолтер усе ж не міг не порадіти відсутності сього мудреця й живив надію, що світлий цей розум візьме його справу на розгляд не раніше, як вона вже буде розв'язана.
— Ти покажи йому бакен у фарватері,— тим самим тоном вів далі капітан, — і спитай, що він про нього скаже, — він тобі таке повідає, Уол-ре, що буде схоже на той бакен не більш, як гудзики твого дядька. Голова, кажу, яких мало! Нема другої такої!
— Як його зовуть, капітане Катле? — спитав Уолтер, вирішивши виказати інтерес до капітанового друга.
— Якчіп, — відповів капітан, — але, далебі, для такої голови ім'я не має жодного значення.
Капітан не роз'яснив докладніше змісту своєї останньої похвали, а Уолтер і не домагався роз'яснень. Тим більше, що сам він, з природною для його вдачі й ситуації жвавістю, повернувся до найважливіших моментів своєї справи, а глянувши на капітана, спостеріг, що той знову занурився в своє глибокодумство і, дарма що пильно дивився на нього з-під кущуватих брів, явно не бачив і не чув нічого.
І справді, капітан Катл виношував такі величні плани, що мусив зійти з мілини, пішов на глибину й ніяк не міг знайти дна своїй проникливості, Поволі капітанові почало ставати цілком зрозуміло, що тут трапилася якась помилка; що Уолтер, безсумнівно, щось плутає; коли й була розмова за Вест-Індію, то зовсім не в тому дусі, в якому її сприйняв молодий і гарячий Уолтер, — може, нарешті, то лише спосіб допомогти йому зробити кар'єру з незвичайною швидкістю. "Якщо, — думав капітан, — між Уолтером та містером Домбі й виникло якесь непорозуміння, то одне доречне слово спільного їхнього приятеля згладить та вирівняє все".
На підставі цього капітан Катл дійшов таких висновків: він має честь бути знайомим з містером Домбі, провівши в його товаристві вельми приємні півгодини в Брайтоні, де той позичив їм гроші. Обидва вони — люди світські й чудово порозуміються, полагодять ці дрібні непорозуміння та перейдуть до діла. Отож він, як приятель містера Домбі, іде просто до нього додому, нічого не кажучи Уолтерові, говорить лакеєві: "Передай, чоловіче добрий, що прийшов капітан Катл", довірливо — за петельку взявши, з'ясовує усе, доводить до ладу і — повертається переможцем.
В міру того, як ці думки зароджувалися в голові капітана Катла, набували форми та виразу, обличчя йому яснішало, наче сірий ранок, що поступається місцем сонячному дню. Брови його, перед тим лиховісно наїжачені кущиками, розгладилися й злагідніли. Його очі, півзаплющені під тягарем розумової діяльності, широко й легко розплющились. Усміх, що спершу позначився був лише в трьох місцях — в правому кутику рота і в кутиках очей, — помалу поширився на все обличчя і, перебігши хвилею по чолі, підняв лискучого капелюха, немов і він сидів на мілині разом з капітаном, а тепер, на щастя, знов обидва на плаву.
Врешті капітан перестав гризти нігті й сказав:
— Ну, тепер, хлопче, можеш помогти мені вбратися в ту робу, — капітан мав на увазі свої фрак і жилет.
Уолтер навряд чи уявляв собі, навіщо капітан так старанно припасовує хустку під коміром, скручує кінці в тугі свинячі хвостики і впихає їх у масивне золоте кільце, де (певне, на спомин про якогось померлого друга) був зображений нагробок, залізна чепурна огорожа і деревце. Навряд чи уявляв собі він, навіщо капітан до краю — наскільки дозволяла на це сорочка ірландського полотна — натягує комір сторчма, тим самим прибравшись у пару шор; навіщо скинув він туфлі, а взув незрівнянні чобітки до щиколотки, що їх носив лише в надзвичайних випадках.
Вивершивши нарешті собі на втіху цей туалет та оглянувши себе з голови до п'ят у дзеркальце для гоління, зняте ради цього з його цвяшка на стіні, капітан узяв свій каракуватий ціпок і сказав, що готовий.
Хода в капітана, коли вони вийшли на вулицю, була ще більш гордовита, ніж звичайно, але Уолтер списав цей факт на рахунок нових чобітків і не надав йому великої ваги. Пройшовши трохи, вони надибали жінку, що продавала квіти. Капітан, немов його пройняла блискуча ідея, раптом спинився і купив найбільший в її кошику розкішний букет у формі віяла з периметром у два з половиною фути, складений з квітів найгарячіших на землі кольорів.
Озброєний цим дарунком, що призначався містерові Домбі, капітан Катл мовчки простував поруч Уолтера до крамниці корабельних інструментів, біля дверей якої обидва спинилися.
— Зайдете? — запитав Уолтер.
— Так, — відповів капітан, відчуваючи, що насамперед йому треба збутися Уолтера, а запланований візит краще скласти трохи пізніше.
— І нічого не забудете?
— Ні,— пообіцяв капітан.
— А я піду прогуляюся, — сказав Уолтер. — Не буду заважати вам, капітане Катле.
— Гуляй довше, хлопче! — гукнув йому навздогін капітан. Уолтер, на знак згоди, махнув рукою й пішов своєю дорогою.
Власне, дороги, як такої, в нього не було, і він вирішив піти собі десь у поле, на луг та, вмостившися під деревом, спокійно обміркувати своє невідоме майбутнє. Він не знав кращих ланів, як Гемпстедські, а найближчий шлях до них вів повз будинок містера Домбі.
Будинок той, коли Уолтер, проходячи, глянув на нього, був статечний і темний, як завжди. Жалюзі були опущені, але вікна горішнього поверху стояли відчинені, і завіси, що колихалися від легенького вітру, були єдиною ознакою життя. Уолтер аж ходу стишив, проходячи, і зітхнув з полегшенням, коли будинок лишився позаду.
Проте цікавість, що її завжди викликало в нього це місце після пригоди з Флоренс, примусила Уолтера озирнутися саме на горішні вікна. Поки він дивився, до дверей під'їхала карета, з неї висів огрядний джентльмен у чорному, з грубим золотим ланцюжком од годинника, й увійшов досередини. Згадавши трохи згодом про цього джентльмена з усім його спорядженням, Уолтер вирішив, що то, без сумніву, був лікар, — мабуть, хтось у господі містера Домбі занедужав. Але ця гадка прийшла пізніше, коли він був уже далеченько від будинку й снував думки про щось інше.
Щоправда, "інше" було пов'язане з тим-таки будинком. Уолтер тішив себе надією, що, може, настане день, коли гарненька дівчинка — його давня приятелька, завжди така вдячна йому, така рада їхнім зустрічам, — прихилить до нього й серце свого брата, і доля його відтоді поверне на краще.
Думав він про це залюбки — і не так про мирські блага, що могли б випасти на його долю, як про Флоренс, що весь цей час згадуватиме про нього самого. А втім, інша — тверезіша — думка нашіптувала йому, що, коли він і доживе до того дня, то буде далеко звідси, де про нього забудуть, а вона тут одружиться, буде багата, щаслива, горда. І не було причин сподіватися, що після таких змін у її житті він цікавитиме її більше, ніж колишня, ще дитяча іграшка.
Але цей образ — милої заблуканої дитини, яку він колись підібрав на вулиці — настільки зідеалізувався в уяві Уолтера, настільки ототожнився із почуттям вдячності, виказаної йому того вечора з безневинною простотою і щирістю цього почуття, що Уолтер мимоволі почервонів від наклепницької думки, ніби ця дитина може колись загордитися. З іншого ж боку, за химерною логікою його думок, здавалося чи не меншим наклепом уявляти її собі дорослою жінкою, а не тим наївним, лагідним, чарівливим дитям, яким вона була за часів доброї місіс Браун.