Тільки нерозумний може претендувати, як на свою власність, на речі, котрі, поза всяким сумнівом, уже використовувались багатьма авторами, йому невідомими, про чиє існування він навіть не підозрює.
Міцкевич каже:
Як рідної навчивсь ти мови,
Її красу і силу звідки взяв?
Від неньки рідної ще з молоком всмоктав...
А тим часом є поети, переслідувані манією абсолютної оригінальності, і вони ні за що не наважаться використати поєднання слів, поки не пересвідчаться, що до них ніхто його не вжив. Навіть подібність у "прийомах", якщо ці прийоми можна знайти в одній з літературних шкіл минулого, вони вважають неприпустимими, а твір геть знеціненим, якщо над кожним його рядком написано, за канонами якої поетики він виготовлений. На щастя, таких поетів рятує неповнота знань: ганяючи й розвінчуючи сумнівні або несуттєві подібності, вони не помічають тут-таки поряд зухвалих плагіатів, тому що їм невідомі оригінали, з яких ці плагіати робились. Що ж до їхньої власної залежності від чужих зразків, то вони або не усвідомлюють цього, або намагаються її приховати.
Літературний твір передусім має бути "прекрасним мовним явищем". Немає такого письменника, який не зміг би повторити за Кітсом: "На красиву фразу я завжди дивлюсь як закоханий". Хто недооцінює якості стилю, ніколи не втримається в літературі. Тільки гарний стиль забезпечує авторам стабільність. Хто б нині цікавився Боссюе чи Скаргою, якби їхня проза не склала епохи в літературах французькій і польській? Вони б поділили долю сотень проповідників, чиї праці є лише у великих бібліотеках і зберігаються там з ласки або для повноти бібліографії. Якби Таціт писав, як Пліній Старший, його твори мали б цінність лише історичного джерела, явилися б літературною версією зниділого існування покійників без поховання в античному царстві тіней. Історик оплачує свою художність плідністю. Якби Таціт менше дбав про досконалість свого стилю, якби не замислювався над тим, як умістити в одній фразі цілу драму, а одним прикметником кинути сніп світла в глибину людської душі, він протягом свого життя не лише зумів би легко закінчити "Історію", але й написати ще кілька творів, ним задуманих, на які в нього не вистачило часу, цілком витраченого на величну, сповнену перемог і тріумфів боротьбу за нову латинську прозу, для нього таку ж важливу, як і написання історії свого століття. Таціт жив не менше і, як можна припустити, відзначався не меншою працездатністю, ніж Теодор Моммзен, проте бібліографія Таціта складається тільки з п'яти творів, а в німецького історика їх тисяча. Створення художньої прози важче й вимагає більше часу, ніж збирання дат і фактів.
Флобер писав один роман від п'яти до шести років, працюючи щодня по кілька годин; Ібсену кожна драма обходилась приблизно в два роки; першу сторінку "Поля і Віргінії", таку просту й легку, Бернарден де Сен-П'єр переробляв чотирнадцять разів; декотрі із своїх новел Мопассан переробляв до восьми разів; одна з новел Бальзака мала двадцять сім коректур. А треба знати його коректури! Над друкованим текстом виростають арки, зірочки-виноски фейєрверком порскають в усі боки, звідусіль тягнуться рисочки й лінії і збігаються на широких берегах сторінки, там виникають нові сцени, з'являються нові дійові особи, з одного прикметника відкривається краєвид на нову рису в характері героя, який змінюється найнесподіванішим чином.
Для польського письменника все це недосяжні й чарівливі легенди. Хто б йому дозволив стільки коректур? А якби він оплачував їх з власної кишені, то пішов би жебрати ще до виходу своєї книжки. У нас уся робота має бути завершена вже в рукопису.
Ось рукопис "Попелу" Жеромського. Нагорі заголовок, підкреслений хвилястою лінією. Хто читав, пам'ятає перше речення: "Гончаки кинулися в ліс". Але в рукопису було інакше. Роман починався так: "Всупереч строгим мисливським правилам Рафал покинув відведене йому місце і, скрадаючись, дістався вершини гори". Гончаки ж з'явилися лише на другій сторінці після слів: "Мисливець напружив слух". Проглядаючи сторінки рукопису й порівнюючи їх з друкованим текстом книжки, ми бачимо манівці, якими йшла композиція цієї сцени, як мінялася послідовність картин, як ліс, дерева, голоси, переживання людей укладалися весь час в іншому порядку, поки не застигли в остаточній і, безумовно, прекрасній формі. Перше речення, до того як вибратися з тексту, повинно було подолати багато перешкод. Спершу йшли слова: "Всупереч твердо усталеним мисливським законам". Жеромський закреслив "твердо усталеним" — це звучало надто сухо і якось по-газетному — і замінив "суворим", потім закреслив "суворим" і написав "грізним", щоб закреслити й це, а нагорі цього стовпчика поставити остаточне "строгим". І так сторінка за сторінкою перо кружляло довкола іменників, прикметників, дієслів, міняло їх, виправляло, поліпшувало, шукало для них найбільш підходяще місце, звучання, ритм, деякі сторінки буквально чорні від перекреслювань, майже нерозбірливі, серед них ми зустрічаємо дві безжальним порухом пера закреслені цілком, згори вниз. Дві риски, схожі на довгі смуги від удару баготом. На цих закреслених сторінках був опис весни, чудесний опис, і Жеромський пожертвував ним заради цілісності враження від усієї глави, не рахуючись із зусиллями, яких йому коштував цей прекрасний фрагмент прози.
А ось уривок зі "Сповіді" Жан Жака Руссо: "Думки вкладаються в голові з неймовірним зусиллям. Кружляють, вирують, киплять — я весь збуджений, розпалений, серце калатає... Ось чому мені так важко писати. Мої рукописи — перекреслені, замазані, переплутані, нерозбірливі — свідчать про муки, яких вони мені коштували. Кожен з них я змушений був переписувати по чотири, по п'ять разів, перш ніж віддати до друкарні. Мені ніколи нічого не вдавалося створити, сидячи за моїм письмовим столом з пером у руці над аркушем паперу. Тільки під час прогулянок серед полів, скель і лісів, тільки вночі, лежачи в постелі, не здатний заснути, я немовби пишу у себе в мозку... Не один з моїх задумів я крутив на всі боки протягом п'яти або шести ночей, перш ніж наважувався викласти його на папір".
Зустрічаючи рукописи без закреслень і поправок, ми завжди ставимо запитання: чи справді це перший і останній варіант твору? За дуже небагатьма винятками (Вольтер не міг надивуватися з незайманої чистоти рукописів Фонтенеля, в них він ледве нараховував десять виправлень), цього ніколи не буває, якщо тільки автор півдня не виношував свою фразу, не повторював безліч разів у різних варіаціях і лише після цього наважився викласти її на папір. Фраза на папері виглядає чистою і акуратною, і з її вигляду ніяк не здогадаєшся, скільки сил на неї витрачено. Так само може ввести нас в оману рукопис або машинопис поета, який місяцями виношував свої вірші "в голові". Гоголь на запитання, звідки черпає він своє багатство мови, звідки в нього такий чудовий стиль, відповів: "З диму. Пишу й спалюю написане. І пишу знову".
Мистецтво народжується з опору матеріалу, який треба подолати. Жоден шедевр не створювався без зусиль. Перо справжнього майстра ніколи не поспішає. Якщо ж усе-таки трапляється йому розбігтися, автор сам його зупинить, створивши додаткові труднощі, які ніколи б не спали на думку письменникові посередньому. І до чого ж легко створити такі труднощі! Досить задуматись над одним словом, уже викладеним на папір, і це слово, таке ясне, таке незаперечне, раптом починає оповиватися туманом, втрачає чіткі обриси, викликає невпевненість, тривожить, ошукує. Починаються перекреслювання, додаються нові сторінки, а старі, ті, що гірші, як правило, губляться.
Ціною таких зусиль і старань письменник виробляє свій індивідуальний стиль — сукупність індивідуальних характерних особливостей словника, конструкції речень, їхнє співвідношення між собою, вживання метафор, порівнянь, різноманітні мовні особливості або ж свідоме уникання всього цього. Сторінку доброго письменника зразу розпізнаєш серед багатьох інших, іноді навіть з однієї фрази. В це добре посвячені філологи, що виловлюють крихти загиблих творів стародавніх авторів. І скільки разів траплялося, що невелика цитата з Жеромського, наведена в критичній або публіцистичній статті, виблискує на її тлі, немов латка з пурпуру на сірому грубому рядні!
Питання про те, як зароджується і дозріває індивідуальний стиль письменника, належить до найважчих у сфері психології творчості. Без сумніву письменник уже має у собі певний нахил, який зумовлює в подальшому вироблення власного стилю. Тому що в кожної людини є свої особливості в способі вираження, побудови фраз, їхнього розміщення. Цю обставину використовують романісти й драматурги, вони індивідуалізують мову персонажів. У звичайній людській мові проявляють себе всі людські темпераменти, вади й чесноти, дивацтва. Все це є і в людини, яка збирається стати письменником. їй, як і решті людей, одні слова подобаються, інші не подобаються, те ж саме й щодо граматичних форм, правил, синтаксису. З цими нахилами письменник вирушає в дорогу. В дорозі він доторкається до мови свого середовища, до мови авторів, прочитаних у школі чи самостійно, до тієї чи іншої іноземної мови, матеріал іззовні впливає на письменника з усіх боків, і він спершу інстинктивно, а потім свідомо відбирає потрібне.
Стиль Пруста — літературний взірець бесіди або, точніше, монологу, який виголошує людина високої інтелектуальної культури перед захопленою аудиторією. Так розмовляв Пруст у салонах і на обідах, що їх він влаштовував у ресторані Ріц, сам при цьому нічого не їв (обідав на годину раніше), щоб ложки, ножі й виделки не перешкоджали жестикуляції. Говорив довгими періодами, ускладненими вставними реченнями, робив стрімкі переходи, дозволяв собі відступи, вдавався до недомовок, доповнюваних усмішкою або жестом, іноді різко уривав фразу в такому місці, де (крім як у розмові) неприпустимо це робити, іноді ж говорив навмисно правильно й навіть монотонно, щоб яскравіше на цьому бляклому тлі спалахнуло несподіване зауваження, сяйнув парадокс або афоризм. Той, хто його пам'ятає, чує його голос, бачить його обличчя в тексті книги. Проте свого стилю, такого незвичайного, із своєрідною мелодією, що відрізняє кожну людину, Пруст набув, доторкнувшись до іншої письменницької індивідуальності.