— Він цього пе знатиме.
— Знатиме. Від нього не сховаєшся.
— То й нехай,— стенув плечима Руперт.— Усе вирішено. Мені лишається підписати папери в Пекіні.
—. І ми поїдемо додому? — зраділа Джо. * — Поки що ні.
— Але ж ти все скінчив.
— Коли ми заїхали так далеко, шкода було б відразу вертатися.
— Ти і в Росії це казав,— вже мало не плакала Джо.— їй-богу, я більше не витримаю. їдьмо додому!
— Ось побачиш, тобі покращає,— вмовляв Руперт.— Тільки не треба стільки лежати.
— Ні, я змучилася. У мене все тіло ниє.
— А годину тому ти бігала піддощем...
— Негідник!— Джо метнулась до ванни, щоб виплакатись.
— Навіщо ви її дратуєте? — запитав я.
— І сам не знаю,— признався Руперт.
* * *
О другій годині ночі Руперт знову викликав мене по телефону.
— Справа невідкладна, Джеку. Приходьте негайно.
Я подумав, щось трапилося з Джо, й кинувся стрімголов, та коли прибіг, вони спокійнісінько сиділи в халатах біля електрокаміна.
— Джекуу— сказав Руперт.— Летимо о шостій. Щойно дзвонила Ван — вона дістала квитки.
— Я не полечу,— уперто повторювала Джо.— Не полечу в китайському літаку.
— А куди ви так поспішаєте? — запитав я.
— Треба якомога швидше підписати угоду, щоб часом вони не передумали та не дізнався Бонні. Ви потрібні мені як свідок: краще вже обійдемось без посольства.
— Я нізащо не полечу в китайському літаку,— повторила Джо.
— Чому? Адже сюди ми теж летіли.
— В Китаї я не літатиму,— монотонно твердила вона.— Особливо удвох з тобою. Досить уже того, що ми обоє тут. Хай краще загине одиц, а не обоє разом.
— Та я ж не можу чекати.
— Чому ж ти раніш від мене приховував?
*' —— Я не знав, чи будуть квитки, і не хотів тебе даремно хвилювати.— (
: Джо відхилилась на спинку крісла, підставляючи обличчя теплому струменю повітря з вентилятора. •. — Ти лети, а я залишусь. |
Так вона і вчинила. Руперт подзвонив пані Ван і повідомив, що дружина хоче їхати поїздом. Я повернувся до свого номера й знову ліг. О п'ятій офіціант' приніс мепі сніданок, я виставив валізу за двері й пішов до Руперта. Джо опиралась далі, і пані Ван погодилась її супроводити. Вони мали виїхати вечірнім поїздом, що йшов до Пекіна цілу добу.
Руперт був ладен на все, аби тільки швидше підписати угоду. Коли ми прощались, Джо стояла у дверях бліда й розгублена; я мало не вирішив теж залишитися.
— ,Не треба засмучуватись,—мовив Руперт.—Ось я влаштую все, і тоді вже ми не будемо розлучатися.
Джо вперто мовчала. Вона вважала себе глибоко нещасною, і на обличчі в неї був такий відчай, що мене аж брало за серце. Якби Руперт був трохи ^важнішим, то не залишив би її одну. Зла і до краю знавісніла, вона вже ледве трималась, бо в ній визрівав той відчайдушний спалах, що, як і Руперта, міг штовхнути на все. І те, що вона вчинила по дорозі до Пекіна, було таким жорстоким, і щодо неї самої, і щодо Руперта, що найщасливіший шлюб розлетівся б на друзки.
Розділ тридцять другий
Ми підписали угоду о третій. Оскільки вона була надто громіздка та ще й двома мовами, довелося таки добряче попотіти.
Тепер, коли в Руперта уже склалася власна думка про Китай, він мав зробити практичні висновки. Але в цьому йому завадила Джо.
Тільки-но ми вилетіли з Шанхая, як Руперт забув про існування Бонні, і той хоч-не-хоч мусив гнатися за нами. Бонні виїхав тим самим поїздом, що й Джо; у нього було свое купе, а в Джо і Ван — свое.
— Руперт обманув мене. Це дуже негарно,— жартома . сказав Бонні, коли Джо зайшла до нього в купе.— Ви повинні були мене попередити.
— А вам пе слід було зразу гладити його проти шерсті.
— Зате він тепер гладить мене проти шерсті.
Джо тільки стенула плечима: хай собі чубляться. Але чому вони так ненавидять один одного?
Весь ранок вона дрімала, потроху пила чай, який подавали кондуктори, що ходили коридорами, добиваючи останніх мух. За вікнами вагонів миготіли поля з тисячами китайських селян, які бабрались у мокрій землі. А поїзд все мчав і мчав повз соргові, рисові та бавовняні поля, повз безліч маленьких горбиків — недоторканих могил предків. Не видно було ні тракторів, ні, машин. Все тут таке чуже; лиш коли поїзд перебігав міст або зупинявся у великому місті, перед очима з'являлося щось знайоме, незважаючи на східний колорит.
— Ви так замріялись,— урвав Бонні плин її думок. Вони обідали у нього в купе, щоб уникнути Ван, і Джо
нітрохи не здивувалась, коли Бонні раптом згадав, що він мужчина, й почав настирливо упадати біля неї.
— Слухайте, Брайєн, ви, здається, забулись,— відштовхнула вона його руку.
— Джо, адже ми тут зовсім —одні, як на безлюдному острові.
— А що скаже ваша дружина?
— У жінок своє інтимне життя, і ви це знаєте з власного досвіду,— засміявся Бонні.
— Ви маєте рацію,—погодилась Джо,—чоловіки зовсім не знають жінок.
Вона ображено подумала, що Руперт даремно залишив її в поїзді віч-на-віч із цим Бонні; коли щось трапиться, хай нарікає на себе.
Та того разу нічого не трапилось.
Після обіду вона лягла й марно намагалась заснути: вагон трусився й гуркотів, а коли зупинявся, в парке купе вривалися голоси китайців. Потім поїзд шалено мчав далі крізь зливу, куряву, шумливі потоки і знову раптово, гальмував. Все це здавалося нестерпним: вона ніяк пе могла змиритися з думкою, що їде без Руперта в цьому чужому й далекому світі незрозумілих людей. Сльози почали душити її, і Джо впала на подушку, прикривши обличчя товстою книжкою, яку читала: екзотичні "Мандарини" Сі-мони де Бовуар, повні, шалених пристрастей. Цю книжку хвалила Пеггі й дала Джо в дорогу.
Увечері, сидячи проти Бонні, Джо вже почувала себе краще, хоч думка про цілу ніч самотності страшенно гні-
"гила її. Коли Бонні поклав їй руку на груди, Джо не пручалася. Злість проти Руперта тр нападала, то відходила, ^ коли злість зникла, вона страішенпо здивувалась,, чому ще жене геть цього типа. І
Г — Не смійте! і
; Бонні ніби й не чув. І Джо здалося, що вона жадібно |й співчутливо дивиться на себе збоку, жде якогось спалаху або прозріння, а тіло підказувало, що вона може знайти його у хвилинному забутті.
* — Господи! —=т— зітхнула вона, коли Бонні домігся нарешті свого.
І Джо зрозуміла, що впали моральні підвалини, які підтримували її все життя. Знову й знову звинувачуючи у всьому Руперта, вона нишком проплакала всю ніч і думала про дітей: як би там з ними чого не трапилось — адже впало саме те, що дало їм життя і досі надійно оберігало їх.
Вранці, коли прибули на ультрасучасний пекінський вокзал, Бонні хвацько підхопив її під руку.
— Не чіпайте мене! — закричала Джо.— Не смійте навіть підходити до мене!..
— Чого так нервуватися, Джо? — м'яко запитав Бонні; він прекрасно розумів її стан, але хотів її заспокоїти.
— Якщо Руперт дізнається, він уб'є вас.
— Навряд,— посміхнувся він, дістаючи валізу.— Руперт аж надто великодушний.
— А ви — лицемір!
— Мушу вам сказати,— по-філософськи прорік Бонні,-— що великодушні завжди одружуються із стервом, а ви, коли хочете знати, поводитеся як справжнє стерво.
Вона й сама це розуміла, але раптом подумала, що Бонні, мабуть, мстився Рупертові, і їй стало зовсім гидко.
Розділ тридцять третій
. Ми з Рупертом чекали Джо на вокзалі. — Мені вже краще,— заявила вона.— Коли ми поїдемо Ідодому? '
4 — Не знаю,— відповів Руперт.— Хотілося б ще на дещо поглянути...
Джо не заперечувала, тільки дужче притулилася до нъо-ро. Вона вирішила вгамувати себе і ні в чому йому не пе-фечити: може, хоч цим спокутує свою випу. Бонні мовчки
217 9 д. Олдрідж
плентався за ними, а Джо без угаву щебетала, і я розумів, що між ними щось трапилось. Потім вона мені все виклала, як на сповіді.
— Заспокойтеся, Джо,— спромігся я видушити з себе,— Вважайте це нещасливим випадком...
— Нещасливий випадок! — вигукнула вона. — Я вробила це навмисно. Руперт псує-мені життя, а я — йому.
Ми обоє розуміли, що Руперт нічого не повинен энати, і водночас були певні, що шила в мішку пе сховаєш.
* і *
Цілих два дні ми донесхочу оглядали школи, лікарні, університет (студентів не бачили, бо саме були канікули), текстильні фабрики, десять гігантських павільйопів сільськогосподарської виставки. Джо ні на що не нарікала. Вона горнулась до Руперта, не відходила від нього, була з ним лагідна, запобіглива. Руперт не вбачав у цьому чогось поганого, хоч добре знав Джо й підозрював, що це неспроста. Та нічого не питав: його захоплювало все, що ми бачили.
Ми відлітали у середу вранці, і на прощання пані Ван привезла з собою в аеропорт свого п'ятилітнього хлопчика Сяо Біна. Він промарширував,-ніби маленький солдатик, серед офіційних представників з міністерства. Власне, його ім'я й означало "маленький солдат", і він упевнено тупав по землі, яка тепер уся належала йому.
Хоч як це дивно, Ван не могла впоратися з ним. Скільки не гукала, він марширував і далі, кумедно примовляючи: "Ба, бей, бін". Коли ж мати попрохала його підійти до нас, він глянув, мов генерал на параді, і знову рушив під оте "ба, бей, бін".
— От неслухняний. В Китаї ми, на жаль, потураємо дітям.
Вона несміливо глянула на мене: кам'яна квітка розцвіла, адже обов'язки кінчалися, і ми назавжди випадали 8 її життя.
Російський лайнер злетів угору.. В Лондоні ми будемо десь надвечір. Ми летіли високо понад хмарами і в цій алюмінієвій коробці буяй недосяжні ні для вітруі ні для холоду, ні для спеки.
Аждесь над Сибіром Руперт із співчуттям згадав' про Бонні: той відмежувався від Руперта і повернувся до Шан-
хая, щоб, за дорученням гонкопгських бапкірів, вести далі переговори щодо китайських крмпаньйопів фірми "Ройс".
— Бонні намагався переконати китайців, що наша фірма скоро потрапить до ЮСф і гроші, які я вибив, загребуть американці. І
— Не може бути! — обурилась Джо.
— Він натякав, але досить переконливо,— зловтішно посміхнувся Руперт.
— А коли китайці обіцяли нам заплатити? — спитав я.
— їм не потрібно платити,— спокійно відповів Руперт.— Я скасував борг. Відмовився від грошей.
— Від п'яти мільйонів?!
— Так. Я все повернув їм.~ Нам перехопило дух.
— Навіщо?— вигукнула Джо.— Ти збожеволів!
— Якщо я божевільний, то навіщо сваритися?
— Але ж ти не мав ніякого права...
— Мав! Адже я — Ройс, а це гроші Ройсів, і я маю право розпоряджатися ними, як і всі інші члени родини.
Він був у доброму гуморі.