До того ж дім такий великий! Скільки в ньому порожніх кімнат! Я поселюся в одній з них і житиму там, забута, нікому не потрібна. А втім, коли вони перестануть ганятися за мною, може, й Сен-Клер уже не буде для мене тюрмою.
Тепер Терезин проект здавався Марії не таким маячним, їй, що боялася навіть подумати про те, який прийом влаштує батько після цієї другої втечі, годі було знайти краще пояснення свого вчинку, і її майбутній захист перед ним Набирав у голові конкретного змісту: одержавши лист, у якому повідомлялося про хворобу матері, вона виїхала першим же поїздом, а оскільки її викликали в Сен-Клер, не могла ж вона залишити хвору без догляду, тому й захопила її з собою. Хай тепер сім'я вирішує, що з нею робити...
— Хочете поїхати зі мною, мамо?
— Сьогодні увечері! Але таємно! Завтра Анна постукає в двері, а тут — пікого!
Тереза сміялася, потім раптом знову посерйознішала і стала дивитися на Марію благальним поглядом, ніби питаючи, чи це правда: вона ніяк не могла повірити, що ця поїздка вирішена, і почала потроху заспокоюватись лише тоді, квли почула,
і
як молода дівчина переказує по телефону текст телеграми в Сен-Клер.
— Не так голосно! — благала вона.— Анна почує.
З великими труднощами Марії вдалося попередити служницю так, щоб Тереза нічого не запримітила. Коли було замкнено останній чемодан, хвора знову почала хвилюватись: вона боялася, що її схоплять, коли вона виходитиме з дому.
Сидячи в поїзді навпроти заснулої матері, Марія знову полинула в думках до Жоржа. Завтра вона йому напише... Найголовніше — перекинути міст, не допустити, щоб усі зв'язки між ними порвались. Жорж міняється з дня на день... Якби їй вдалося побачити його, вона привернула б його до себе. От якби він був тоді вранці дома, якби прокинувся в її обіймах... Не маючи перед ким ховатися, вона схлипувала в темному купе вагона, коли раптом відчула на своєму обличчі дотик материної руки.
— Я ж тобі говорила, що він повернеться! — прозвучав нетерплячий голос матері. — І навіть, — додала вона, засміявшись,— настануть ще такі дні, коли він, як гірка редька, тобі набридне. Це буде мужчина не кращий і не гірший від інших — звичайнісінький собі мужчина...
XI
Час, який рано чи пізно справляється з будь-якою любов'ю, набагато повільніше притупляє ненависть, але врешті-решт перемагає і її. Вийшовши на перон сен-клерського вокзалу, Тереза забуває відповісти на привітання лисого мужчини, який вийшов їй назустріч. Це Бернар Дескейру, її чоловік. Зустрінь вона його на якійсь паризькій вулиці, то, напевно, не впізнала б. Він уже не такий кремезний, як колись. В'язаний коричневий светр тісно облягає кругленький животик любителя аперитивів. Він і досі не навчився вив'язувати свій мисливський галстук. З нудьгою і острахом розглядає він цю божевільну, про яку хоч-не-хоч мусить тепер турбуватися. Бо навіть не уявляє собі, що міг би чинити по-іншому. Що не кажіть, а закон є закон!
— Тату,— гукає Марія,— допоможіть їй добратися до автомобіля.
Сидячи за кермом, Бернар тішився з того, що становище водія звільняє його від обов'язку щось говорити. Пояснювати чи навіть вступати в звичайну балачку для нього дедалі ставало все нестерпнішим і жахливішим. Невідомо, чи це були лінощі, чи безпорадність, але потреба мовчати поступово перетворилася в нього в своєрідну звичку. Він не вагався проїхати уночі п'ятдесят кілометрів, аби повернутися додому тільки тоді, коли розійдуться гості. Страх зустріти на дорозі кюре або вчителя категорично впливав на вибір маршрутів його автомобільних прогулянок. Зараз він мав усі підстави бути задоволеним: Тереза приїхала, а йому не довелося навіть розкрити рота.
Хвору тимчасово помістили в маленькій вітальні, бо її кімната ще не була готова. Вона чула, як у сусідній кімнаті тихенько сперечалися, але це не викликало в неї жодного занепокоєння: замість тривоги, якою вона була сповнена весь час, тепер її охопила цілковита апатія. їй нічого не залишалося, як підкорятися їхньому присуду; вона зробить все, що їй накажуть, а зараз треба тільки одного — лягти і заплющити очі. Вона змушена сліпо підкорятися якійсь фатальній силі, такій могутній, що через п'ятнадцять років вона знову опинилась в цій маленькій вітальні, в якій колись зародилася думка про злочин. Поміняли шпалери на стінах і фіранки на вікнах, меб-лю обтягнули іншою матерією. Але тінь від величезних платанів на" площі, як і давно, сповнювала кімнату сутінками. Тереза знаходить на тих самих місцях такі знайомі й такі ненависні предмети — свідки її нещастя.
її витягли наверх і помістили в кімнату з вікнами на захід, яка завжди призначалася для приїжджих.
Увечері того самого дня, в котрий вони приїхали, з нею трапився перший напад задухи. Вночі стався другий приступ, од якого вона мало не сконала. З цього моменту всі ускладнення відпали самі собою як для Терези, так і для сім'ї Дескейру. Вона була переконана в тому, що їй тепер нічого боятись: між цією виснаженою жінкою і невидимою зграєю її переслідувачів постала примара смерті. Що стосується Дескейру, то головне для них ускладнення усувалося безнадійним станом Терези. Свекруха, яка втекла в Аржелуз, попередивши, що ноги її не буде в домі, "поки там перебуватиме та потвора", хоч і справді не появлялася в Сен-Клері, але все ж погодилася скласти зброю. "Дамо звершитися,— писала вона Бер-нарові,— дамо звершитися небесному правосуддю^". І також відзначила: "Наша маленька Марія гідна подиву".
Молода дівчина звалила на себе всі турботи, зв'язані з доглядом за хворою. Тереза приймала її турботи з глибоким довір'ям, яке тривало до різдвяних свят. З наближенням свят це довір'я різко похитнулося. Марія помітно змінилася: вона перестала з такою запопадливістю займатись своїм шитвом. Безцільно сновигала по хаті, час від часу сідала біля вікна і наче прилипала обличчям до шибки; турботи про матір звелися до одного тільки фізичного догляду за нею. "Вона одержала якийсь наказ,— думала Тереза,— і бореться з чиїмось стороннім впливом на неї. Нас винюхали. Дарма що вона нікуди не виходить. Адже у них стільки можливостей прислати їй зашифроване розпорядження... На неї тиснуть звідкись збоку. Проте, як би вони не пнулися з шкіри, вона не отруїть мене..."
І ось одного похмурого ранку, коли дощ періщив по шибках вікон, у Терези з'явилася тверда переконаність, що її зрадили: накинувши" на себе синій плащ, Марія попередила її, що їй треба кудись піти, і запитала, чи їй часом чогось не потрібно. О; вічно те саме! Тереза також ставить собі ті самі питання, які вона по вечорах задавала Анні, коли та, одяг-шись у свій англійський костюм і нап'явши на ноги черевики, збиралася виходити на вулицю: "Ви йдете, серденько? Ви не боїтесь дощу?.." Звертаючись тепер з цими ж запитаннями до Марії, Тереза так само відчуває впевненість у тому, що ніхто в світі не зможе перешкодити молодій дівчині бігти туди, дё її чекають; І вона не помилялася, незважаючи на те, що Марія виправдовувалась найневиннішими словами (їй треба пройтися... виходять же в Парижі на вулицю в будь-яку погоду: чому б не робити цього в селі, особливо тут, де, пісок зразу ж вбирає дощову воду?), затятий і оскаженілий вираз її обличчя говорив: "Скоріше я переступлю через твій труп..."
Позавчора ввечері приїхав у Сен-Клер на різдвяні канікули Жорж Філо. Кухарка Філо повідбмила про це м'ясника. Марія не могла стриматися від спокуси написати йому: Чому б нам не попрощатися по-людськи? Завтра біля десятої я буду в Сіле, на покинутому хуторі..."
Він, звичайно, не прийде туди. Вона все запевняла себе, що він не прийде. Марія обернулася в дверях і послала поцілунок матері, яка зі своїх подушок никала за нею очима. Якою тривогою й тугою був .сповнений її погляді Але врешті-решт звикаєш до страждань людини, яку доглядаєш.
Проходячи площею, Марія пригадувала жахливу обіцянку Жоржа: "З свого боку, маючи на увазі ваш спокій, я беру на себе зобов'язання ні під яким приводом не порушити цього мовчання; будь-які ваші благання чи погрози не примусять мене змінити своє рішення". А якщо він навіть і зважиться прийти на це побачення, то де гарантія, що з цього щось може вийти? І все ж вона була сповнена надії, тієї^адії, яку повсякденно підігрівала в ній мати. Кілька разів Тереза робила їй натяки на своїх онуків, який вона вже ніколи не побачить. Ще навіть вчора вона сказала:
— Ти вчишся доглядати за хворими. Вчишся бути терпеливою. З ним тобі доведеться бути надто терпеливою...
Але хіба ці слова не злітали з вуст божевільної? Незважаючи на те, що Марія була цілком свідома цього,.вона, звертаючи з розбиїої селянськими візками дороги, що вела в Аржелуз, і пускаючись піщаною стежкою, злегка прибитою дощем, знову і знову пригадувала ці слова. Дуби ще не скинули свого листя, було тепло; у ландах зима є —безконечним про-" довженням осені. Дощ, ніби велетенське ватяне покривало, відділяв її від оточуючого світу, приглушував враження від нього. Пахло гнилою деревиною й сухою папороттю. Крізь просвіти між соснами вона побачила, що загорода для овечок, у якій вони колись з Жоржем ставплп своїх коней, була відкри-
та. З комина кинутої садиби йшов дим, очевидно, хтось розвів у пічці вогонь із стружок і соснових шишок. Можливо, це пастух. Навіть краще, якби то був пастух...
Вона ввійшла; дим аж виїдав очі. Жорж, який, простягнувши до вогню ноги, сидів на купі хмизу, раптом підскочив. Вона побачила, що він схуд і що ще дужче косив очима: це траплялося з ним завжди, коли він був дуже втомлений. На носі в нього знову були окуляри, які вона забороняла йому носити в її присутності, — їй здавалося, що в окулярах він дуже некрасивий. Навіть не потрудився побритися. Це був він — високий і палкий, але вутлий юнак. А вона, сповнена сил, стояла перед ним з мокрим від дощу обличчям, з розпашілими від припливу молодої крові щоками, з палаючими1 очима... З-під спіднички її англійського костюма виглядали халявки зграбненьких лакованих чобітків, які доходили їй майже до колін. Він подякував за те, що вона прийшла. Потім попросив її до вогню і відсунувся, щоб дати місце.
Написи, ініціали й малюнки, зроблені на стінах вугіллям, залишалися такими ж чіткими, як і в минулому році.