Ти не можеш вигадати для мене щось інше?" У цьому реченні міститься всілякий осуд людини. Людський час не обертається по колу, а біжить по прямій уперед. Це причина того, чому людина не може бути щасливою, бо щастя — це прагнення до повторення.
"Так, щастя — це мрія про повторення", — подумки ще раз каже собі Тереза.
Коли голова кооперативу після роботи прогулює свого Мефістофеля й зустрічає Терезу, він ніколи не забуває сказати: "Пані Терезо, чому я не знав його раніше, ми б удвох ходили до дівчат, адже перед двома кабанчиками жодна жінка не встоїть". Його порося було так натреноване, що після цих слів рохкало. Тереза сміялася, хоча наперед знала, що голова зараз скаже. Жарт від повторення не втрачав своєї принадності. Навпаки, в контексті ідилії і гумор підпорядкований солодкому закону повторення.
5
Собака перед людьми не має багато переваг, але про одну з них принаймні варто згадати. Евтаназія в його випадку законом не заборонена; тварина має право на милосердну смерть. Каренін ходив на трьох ногах і дедалі більше часу сидів у кутку. Скімлив. І чоловік, і жінка погоджувалися з тим, що вони не мають права даремне його мучити. Але усвідомлення цього не позбавляло їх щемкої непевності: як помітити момент, коли страждання стає вже марним? Як визначити момент, після якого життя вже нічого не варте?
Якби ж Томаш не був лікарем! Тоді можна було б сховатися за когось третього. Можна було б піти до ветеринара і попрохати його зробити собаці ін'єкцію.
Це так страшно взяти на себе роль смерті! Томаш довго стояв на тому, що сам не зробить йому жодної ін'єкції, а покличе ветеринара. Але потім збагнув, що може надати йому привілей, якого не матиме жодна людина: смерть прийде до нього в подобі тих, кого він любив.
Каренін скімлив цілу ніч. Коли вранці Томаш обмацав його, він сказав Терезі:
— Вже не будемо чекати.
Настав ранок, за кілька хвилин вони обоє мали піти з дому. Тереза зайшла до кімнати і наблизилася до Кареніна. Досі він лежав геть байдужий до всього (навіть коли щойно Томаш оглядав його, він не звертав на це уваги). Але зараз, коли почув, як рипнули двері, він підвів голову й подивився на Терезу.
Вона не могла витримати того погляду, майже перелякалася його. Так він ніколи не дивився на Томаша, так дивився тільки на неї. Але ніколи з такою напруженістю, як зараз. У погляді не було відчаю чи смутку. Ні, в ньому була страшна, нестерпима довірливість і нетерпляче запитання. Все життя Каренін намагався домогтися від Терези відповіді, і тепер він ніби говорив їй (ще наполегливіше, ніж будь-коли), що він готовий довідатися від неї правду. (Все, що походило від Терези, було для нього правдою: і коли вона скаже йому "сядь!" або "ляж!" — це була правда, з якою він погоджується і яка надає його життю смисл.)
Той погляд, страшно сповнений довірливості, був дуже короткий. За хвилину він знову поклав голову на лапи. Тереза знала, що так на неї вже ніхто не подивиться.
Вони ніколи не давали йому солодощів. Але декілька днів тому Тереза купила кілька плиток шоколаду. Тепер вона розгорнула обгортку, розламала шоколад на шматочки й поклала перед Кареніним. Поставила перед ним ще мисочку з водою, щоб йому нічого не бракувало, коли він залишиться на кілька годин удома сам. Погляд, яким він подивився на неї хвилину тому, ніби стомив його. І хоча був тепер обкладений шоколадом, він навіть не підвів голови.
Вона лягла біля нього на підлогу і обняла його. Поволі-поволі, якось стомлено він обнюхав її і раз чи двічі лизнув. Вона заплющила очі, немов хотіла це лизання запам'ятати, тоді повернула голову, щоб він лизнув її у другу щоку.
Потім вона мусила піти до своїх теличок. Томаша не було ще вдома. Каренін весь час лежав обкладений шоколадом, і коли почув її кроки, вже не підвів голови. Його хвора нога набрякла, а пухлина лопнула на новому місці. Поміж шерстю показалася блідо-червона (не схожа на кров) краплинка.
Вона знову лягла біля нього на підлогу, поклала руку на нього й заплющила очі. Потім Тереза почула стукіт у двері. Хтось покликав: "Пане докторе, пане докторе! Тут кабанчик і його голова!" Вона не мала бажання з будь-ким розмовляти. Тож не поворухнулась і не розплющила очей. Ще раз пролунало: "Пане докторе, прийшли кабанчики!" А тоді знову запала тиша.
Лише за півгодини прийшов Томаш. Він мовчки попрямував до кухні й приготував ін'єкцію. Коли зайшов до кімнати, Тереза вже стояла, а Каренін силкувався підвестися на ноги. Побачивши Томаша, він слабенько ворухнув хвостом.
— Поглянь, — сказала Тереза, — він і досі усміхається.
Вона сказала це благальним тоном, ніби просила ще трохи зачекати, але не наполягала.
Тереза поволі розстеляла на тахті простирадло. Це було біле простирадло, всіяне дрібними візерунками, — фіалковими квіточками. Зрештою, в неї все було підготоване і продумане. Неначе Каренінову смерть вона уявляла собі заздалегідь. (Ах, як це жахливо! Ми, власне, в уяві бачимо наперед смерть тих, кого любимо!)
Він уже не має сили вистрибнути на тахту. Вони вдвох підвели його, Тереза поклала Кареніна на бік на тахту, а Томаш оглядав його, шукав місце, де жила проступала найвиразніше. Потім на тому місці вистриг ножицями шерсть. Тереза на колінах стояла біля тахти і підтримувала Каренінову голову.
Томаш попросив її міцніше тримати задню ніжку, бо жила була тоненька, і в неї важко було вштрикнути голку. Тереза міцно тримала Каренінову ніжку, але не відводила очей від його голови. Вона без упину щось говорила до собаки тихим голосом, і він думав тільки про неї. В нього не було страху. Він ще двічі лизнув її в обличчя. А Тереза шепотіла йому:
— Не бійся, не бійся, там тобі нічого не болітиме, там ти бачитимеш білочок і зайчиків, будуть там корови, і Мефістофель теж там буде, не бійся…
Томаш уштрикнув голку в жилу й натиснув. Каренін легенько смикнув ногою, кілька секунд прискорено дихав, а потім його дихання раптом урвалося. Тереза стояла навколішки біля тахти і притискалась обличчям до його голови. Потім вони мусили обоє піти на роботу, песик лишився лежати на тахті на білому простирадлі з фіалковими квіточками.
Увечері вони повернулися. Томаш пішов у садок, знайшов між двома яблунями прямокутник, який кілька днів тому Тереза накреслила підбором, і почав там копати. Дотримувався точно позначеного чотирма лініями розміру. Він хотів, щоб усе було так, як хотіла Тереза.
Вона лишилася дома з Кареніним. Боялася, щоб його не поховали живим. Приклала вухо до його писку, і їй здалося, що вона чує легеньке дихання. Тоді Тереза відступила й побачила, що його груди легенько похитуються.
(Ні, то вона чула власне дихання, від якого ледь рухалося її тіло. А їй здалося, що то рухаються груди в собаки.)
Вона знайшла в сумочці дзеркальце й піднесла його до Каренінового писку. Дзеркальце було таке замизгане, що їй здалося, наче вона побачила на ньому малесенькі крапельки від дихання.
— Томаше, він живий! — закричала Тереза, коли Томаш у брудних черевиках повернувся із садка.
Він схилився до песика і покрутив головою.
Вони взялися з обох боків за простирадло, на якому лежав Каренін, Тереза — біля ніг, Томаш — біля голови, підняли його і понесли в садок. Тереза відчула рукою, що простирадло мокре. Коли прийшов до нас, зробив калюжку, і коли йде від нас, теж її зробив, — подумала вона і була рада, що відчуває рукою цю вологу — останній песиків привіт.
Донесли його до яблунь і опустили вниз. Вона схилилася над ямою і накрила його всього простирадлом. Не хотіла, щоб земля, яку вони через кілька хвилин на нього накидають, падала на його голе тіло.
Потім вона пішла додому і повернулася з ошийником, повідком та жменею шоколаду, до якого він так і не доторкнувся з самого ранку. Все це вона кинула на нього.
Біля ями була купка свіжовикопаної землі. Томаш узяв до рук лопату.
Тереза пригадала свій сон: Каренін породив два рогалики і бджолу. Це речення зазвучало для неї раптом як епітафія. Вона уявила собі, що між двома яблунями стоїть нагробок з написом: "Тут лежить Каренін. Він породив два рогалики й одну бджолу".
В садку були сутінки, хвилини між днем і вечором. На небі стояв блідий місяць, світильник забутий у покої мертвих.
У них обох були брудні черевики. Вони віднесли заступа й лопату до закутка, де стояло різне знаряддя: граблі, мотики, сапки.
6
Він сидів у своїй кімнаті, де звик читати за столом книжки. В такі хвилини Тереза підходила до нього, схилялася, притулялась обличчям до його щоки. Коли вона зробила так цього дня, то побачила, що Томаш не дивиться в книжку. Перед ним лежав лист, і, хоча він складався усього з п'яти рядків, надрукованих на машинці, Томаш довго, непорушно дивився на нього.
— Що це? — запитала Тереза, і стривожилась.
Не обертаючись, Томаш узяв листа і подав його їй. Там було написано, що того ж дня він мусить прибути на аеродром сусіднього міста.
Нарешті він повернув голову, і Тереза побачила в його очах такий самий жах, який відчула і вона.
— Я піду з тобою, — сказала Тереза.
Томаш похитав головою: "Виклик стосується тільки мене".
— Ні, я піду з тобою, — повторила вона.
Вони поїхали Томашевою вантажною машиною. І через кілька хвилин були на аеродромі. Там був туман. Лише слабо вимальовувались обриси кількох літаків. Вони ходили від одного до другого, але всі літаки були зачинені, неприступні. Нарешті в одному з них був відчинений угорі вхід, до якого були приставлені східці. Вони піднімалися по них, коли у дверях показався стюард і попросив їх зайти. Літак був малий, заледве на тридцять пасажирів і поки що був зовсім порожній. Вони зайшли в прохід поміж сидіннями, плечем до плеча, без ніякого інтересу до того, що відбувалося навколо них. Посідали поруч на двоє сидінь, і Тереза поклала голову Томашеві на плече. Попередній жах поступово зникав, перетворюючись у смуток.
Жах — це шок, хвилина повного засліплення. Жах позбавлений навіть натяків на красу. Ми не бачимо нічого, крім світла невідомої події, якої ми очікуємо. Смуток навпаки передбачає, що ми знаємо. Томаш і Тереза знали, що на них чекає. Світло жаху притлумилось, і синювато-ніжне освітлення робило довколишні речі гарнішими, аніж вони були перед тим.
У ту хвилину, коли Тереза читала листа, вона не відчувала до Томаша ніякої любові, знала лише, що не сміє ані на хвилину залишати його: жах заглушив усі почуття і відчуття.