Хотілося б мені бути більш точним, але не можу. За рядових обставин, через переважаючі вітри, політ на захід зазвичай триває довше, ніж політ на схід, але, скільки можу судити зі своїх приладів у кабіні, вітру наразі нема. – Затнувшись на мить, Браян додав: – У цьому небі ніщо не рухається, окрім нас.
Ще якусь хвильку інтерком залишався ввімкнутим, немов Браян збирався ще щось сказати, але потім, клацнувши, вимкнувся.
4
– Що тут, заради Бога, відбувається? – трусячись, запитав чоловік з чорною бородою.
Алберт на мить задивився на нього і тільки потім промовив:
– Не думаю, що вам буде приємно про це дізнатися.
– Я знову в шпиталі? – заблимав переляканими очима чорнобородий на Алберта, і Алберта раптом пройняло симпатією до цього чоловіка.
– Ну, чому б вам не вважати, що так і є, якщо це допоможе.
Ще якусь мить чорнобородий у неймовірному зачаруванні продовжував дивитися на хлопця, а потім сказав:
– Я знову спати. Просто зараз.
Він опустив спинку крісла і заплющив очі. Менше ніж за хвилину його груди почали глибоко і ритмічно здиматися й опускатися, він стиха захропів.
Алберт відчув заздрість до нього.
5
Нік швидко обняв Лорел, потім розстібнув на собі ремінь безпеки й підвівся.
– Піду в кабіну. Хочете разом зі мною?
Лорел похитала головою і показала через прохід на Дайну:
– Я залишуся з нею.
– Ви вже нічого не можете там зробити, самі знаєте, – сказав Нік. – Боюся, все тепер у руках Божих.
– Я це розумію, – сказала жінка, – але хочу залишитися.
– Гаразд, Лорел. – Він ласкаво зворушив долонею її волосся. – Таке гарне ім'я. Ви на нього заслуговуєте[165].
Вона подивились на нього і посміхнулася:
– Дякую.
– У нас призначене побачення з вечерею – ви ж не забули, чи не так?
– Ні, – сказала вона, так само усміхаючись. – Не забула і не забуду.
Нік нахилився і легким поцілунком торкнувся її губ.
– Добре, – мовив він. – І я також.
Він пішов у бік кабіни, а вона легенько притисла пальці собі до губ, немов утримуючи його поцілунок там, де було належне йому місце. Вечеря з Ніком Гопвелом – чорнявим, таємничим незнайомцем. Можливо, при свічках і з пляшкою якогось доброго вина. А потім ще поцілунки – справжні цілунки. Усе це задавалося таким, що могло відбуватися в якомусь з арлекінівських[166] любовних романів, які вона інколи читала. Ну то й що? То приємні історії, сповнені ніжних, безневинних мрій. Це не зашкодить, трішки помріяти, чи не так?
Звісно, ні. Але чому вона відчувала, що цій мрії навряд чи судиться справдитися?
Лорел розстібнула власний ремінь безпеки, перетнула прохід і приклала долоню дівчинці до лоба. Пропасний жар, який вона відчувала раніше, вщух; шкіра у Дайни тепер була восково-прохолодною.
"Мені здається, вона відходить", – сказав Руді якраз перед тим, як вони почали свій шалений розгін перед злетом. Тепер ці слова пригадалися Лорел, бемкнувши в її голові з болісною вагомістю дзвона. Дайна вдихала повітря дрібними ковтками, під ременем, що щільно притискав до рани складений зі скатерки тампон, ледь здіймалися й опадали її груди.
Лорел з безкінечною ніжністю прибрала у дівчинки з лоба волосся і подумала про той дивний момент у ресторані, коли Дайна потягнулася рукою і вхопила Ніка за джинси.
"Ви не вбивайте його… він нам потрібен".
"Це ти врятувала нас, Дайно? Ти поробила щось містеру Тумі, щоб врятувати нас? Ти якось змусила його принести в жертву своє життя заради нас?"
Лорел подумала, що, мабуть, щось на кшталт цього і сталося… і уявила собі, як, якщо це правда, ця маленька дівчинка, сліпа і важко поранена, приймала таке рішення у своїй темряві.
Вона нахилилася і по черзі поцілувала прохолодні, закриті повіки Дайни.
– Тримайся, – прошепотіла вона. – Прошу, тримайся, Дайно.
6
Бетані обернулася до Алберта, вхопила обидві його руки своїми і запитала:
– Що станеться, якщо пальне виявиться поганим?
Алберт подивився на неї серйозно й ласкаво:
– Ти сама знаєш на це відповідь, Бетані.
– Можеш називати мене Бет, якщо хочеш.
– Гаразд.
Порившись, вона дістала сигарети, підняла очі на світлове застереження НЕ КУРИТИ і прибрала їх назад.
– Атож, – сказала вона. – Знаю. Ми розіб'ємося. Кінець історії. А ти знаєш що?
Він похитав головою, злегка усміхаючись.
– Якщо ми не зможемо знову знайти ту проріху, я надіюся, що капітан Інґал навіть не намагатиметься посадити літак. Я надіюся, він просто вибере якусь симпатичну високу гору і розіб'є нас об її верхівку. Ти бачив, що трапилося з тим скаженим? Я не хочу, щоб таке трапилося зі мною.
Вона затремтіла, і Алберт обхопив її рукою. Вона відверто скинула на нього очі.
– Ти хотів би мене поцілувати?
– Так, – сказав Алберт.
– Ну, тоді тобі краще поспішити. Щодалі, то стає пізніше.
Алберт так і зробив. Це тільки третій раз у своєму житті найметкіший юдей на захід від Міссісіпі цілував дівчину, і це було чудесно. Він міг би весь зворотний політ провести в поцілунку з цією дівчиною і абсолютно не турбуватися ні про що.
– Дякую тобі, – озвалась вона і поклала голову йому на плече. – Мені це було потрібно.
– Ну, якщо тобі стане знову потрібно, просто скажи, – промовив Алберт.
Вона підняла на нього очі, повеселішала.
– Тобі потрібно, щоб я ще й казала, Алберте?
– Гадаю, ні, – процідив Аризонський Юдей і повернувся до справи.
7
Дорогою до кабіни Нік зупинився побалакати з Бобом Дженкінсом – вкрай неприємна думка навідала його і він хотів обговорити її з письменником.
– Як ви гадаєте, можуть бути якісь з тих створінь тут, у небі?
Боб на мить задумався.
– Судячи з того, що ми побачили там, у Бенгорі, я б так не думав. Проте наразі важко сказати, хіба не так? У такій ситуації всі варіанти ймовірні.
– Так. Я теж так вважаю. Всі варіанти ймовірні. – Нік на хвилю замислився. – А як щодо цієї вашої проріхи в часі? Не бажали б ви оцінити наші шанси на те, що ми знайдемо її знову?
Боб Дженкінс спроквола похитав головою.
Ззаду них заговорив Руді Ворік, збентеживши їх обох.
– От мене ви не питаєтеся, але я висловлю свою думку все одно. Я покладаю наші шанси як один проти тисячі.
Нік обдумав цю заяву. За якусь мить рідкісна, промениста усмішка розквітла на його обличчі.
– Зовсім непогані шанси, – сказав він. – Зовсім непогані, якщо зважати на альтернативу.
8
Менш ніж через сорок хвилин блакитний колір неба, в якому рухався літак, почав глибшати. Воно поступово перетворилося на індигове, а потім на бузкове. Сидячи в кабіні, стежачи за своїми приладами і мріючи про чашку кави, Браян згадав одну стару пісню: "Коли бузкові сутінки… спадають на сонні садові огорожі".[167]
Жодних огорож тут, угорі, не було. Але в піднебессі Браян уже побачив перші крижані крихти зірок. Було щось обнадійливе і заспокійливе в цих древніх сузір'ях, які одне по одному проявлялися на своїх старих місцях. Він не знав, як вони можуть залишатися тими самими, коли так багато іншого було так брутально понівечено, але дуже зрадів, що вони є.
– А воно дедалі швидшає, чи не так? – промовив Нік у нього за спиною.
Браян розвернувся в кріслі до нього обличчям.
– Так. Швидшає. Невдовзі "дні" і "ночі" почнуть пробігати зі швидкістю клацання затвора фотоапарата, я гадаю.
Нік зітхнув:
– І тепер у нас найважча частина, хіба не так? Ми чекаємо, що трапиться. І трішки молимося, як я здогадуюся.
– Це не завадить. – Браян зміряв Ніка Гопвела довгим поглядом. – Я летів у Бостон, тому що моя колишня дружина загинула в безглуздій пожежі. Дайна летіла, тому що якась кліка лікарів пообіцяла їй пару нових очей. Боб летів на фанатський форум. Алберт – у музичний коледж, Лорел – у відпустку. А навіщо в Бостон летіли ви, Ніку? Розкривайтеся.
Нік довго дивився на нього, вагався, а потім розсміявся.
– Ну, чому б і ні? – відповів він з запитальною інтонацією.
Але Браян не був таким дурником, щоб повірити, ніби це запитання адресовано йому.
– Яке має значення класифікація "цілком таємно", коли ти щойно бачив, як банда смертоносних грибів-дощовиків згортає цей світ, неначе старий килим, – промовив Нік і знову засміявся. – Сполучені Штати аж ніяк не монополізували ринок підступних інтриг і таємних операцій, – повідомив він Браяну. – Ми, "лаймі", вже забули більше бридких пустощів, аніж ви, "джонні", їх будь-коли знали. Ми такого намутили в Індії, Південній Африці, Китаї і в тій частині Палестини, яка тепер зветься Ізраїлем. В останньому випадку ми почали мірятися, в кого довший, не з тими пацанами, авжеж? Тим не менше, ми, британці, щиро віримо в доречність плаща й кинджала, а легендарна "МІ-5"[168] починається саме там, де закінчуються її прерогативи. Браяне, я прослужив вісімнадцять років у збройних силах, останні п'ять з них займався спецопераціями. За цей час виконував різноманітну роботу, інколи невинну, інколи надзвичайно бридку.
За бортом тепер уже настала повна темрява і зірки мерехтіли, наче блискітки на довгій вечірній сукні.
– Я був у Лос-Анджелесі – просто у відпустці, – коли зі мною зв'язалися і наказали летіти в Бостон. І то надзвичайно терміново, а я після чотирьох днів із заплічником по Сан-Габріелях[169] фактично падав від втоми. Тому-то я так міцно й спав, коли трапилася Подія нашого містера Дженкінса. Розумієте, в Бостоні є одна людина… чи була… чи буде (подорож у часі к бісу руйнує й старі часові форми дієслів, чи не так?)… певного рівня політик. Парубок того типу, що з величезною енергійністю перетирають-рухають справи за лаштунками. Цей чоловік – назву його О'Бенйоном у цій нашій розмові – дуже багатий, а також активний прихильник Ірландської республіканської армії, Браяне. Він уже спрямував мільйони доларів на те, що дехто полюбляє називати улюбленою благодійною справою бостонців, тож на його руках вельми багато крові[170]. Не тільки британських солдатів, але також дітей на шкільних подвір'ях, жінок в автоматичних пральнях і немовлят, яких просто в їхніх колясках вибухами рознесло на шматки. Він певною мірою ідеаліст найнебезпечнішого типу: той, хто ніколи не побачить бійню на власні очі, той, хто ніколи не побачить відірвану ногу в риштаку, а отже, нездатний переглянути власні дії у світлі такого досвіду.
– Вам загадали вбити цю людину, О'Бенйона?
– Ні, якщо не буду конче змушений, – спокійно сказав Нік. – Він вельми багатий, але це не єдина проблема.