– Саме до них я й належу. Натомість люди, яких такі історії не хвилюють і які примушують хвилюватися інших, не справляють на мене надто сильного враження.
– Добре, – сказала Амалія. – Але людська цікавість буває різна. Наприклад, я чула про одного юнака, який цілими днями й ночами думав тільки про Замок, більше нічого його не цікавило. Усі переживали, щоб він не з'їхав з глузду, бо всі його думки були звернені догори, до Замку. Але врешті з'ясувалося, що думав він не стільки про Замок, скільки про доньку якоїсь прибиральниці однієї з канцелярій, і після того, як здобув її серце, все налагодилося.
– Думаю, цей чоловік мені сподобався б, – сказав К.
– Я сумніваюся, – відповіла Амалія, – що тобі сподобається цей чоловік, але, можливо, – його дружина. Та не буду вам заважати, я лягаю спати й мушу вимкнути світло. Бо хоча батьки вже сплять, але за годину найміцніший сон уже минеться, і тоді їх може розбудити будь-що. На добраніч.
І справді вмить стало дуже темно, Амалія, вочевидь, примостилася десь біля батьківського ліжка.
– Хто цей юнак, що про нього вона розповідала? – запитав К.
– Не знаю, – відповіла Ольга. – Можливо, Брунсвік, хоча це ніби й не зовсім про нього, мабуть, хтось інший, її не завжди легко зрозуміти, бо ніколи невідомо, серйозно вона говорить чи жартує. Переважно вона говорить серйозно, хоча це й звучить іронічно.
– Облиш ці припущення! – сказав К. – Як ти потрапила в таку сильну залежність від неї? Це трапилося ще до вашого нещастя? Чи вже після? І хіба в тебе не виникало бажання звільнитися від неї? Ця залежність має якесь конкретне пояснення? Вона ж наймолодша, а отже, повинна всіх слухатися. Винна вона чи ні, але це вона накликала біду на сім'ю. І замість щодня просити в кожного з вас пробачення за скоєне, вона тримає голову вище за всіх, ні про що не турбується, тільки опікується батьками, і то робить їм велику ласку. Вона не хоче бути ні в що посвяченою, як сама говорить, а коли врешті розмовляє з вами, то переважно серйозно, хоча це й звучить іронічно. Можливо, її влада пояснюється красою, про яку ти часом згадуєш? Але ви всі троє дуже схожі між собою. А те, чим вона від вас обох відрізняється, свідчить не на її користь. Коли я побачив її вперше, мене злякав її тупуватий холодний погляд. А крім того, хоча вона й наймолодша, це зовсім не помітно в її зовнішності, бо вона виглядає, як ті позбавлені віку жінки, які майже не старіють, але зате ніколи не бувають по-справжньому юними. Ти бачиш її щодня, тому не помічаєш твердості в її обличчі. Саме тому, подумавши, я не можу надто серйозно сприймати й симпатії Сортіні до неї, можливо, своїм листом він хотів її тільки покарати, а не покликати?
– Про Сортіні я не хочу говорити, – сказала Ольга. – 3 урядниками із Замку можливо все, незалежно від того, йдеться про найвродливішу чи найбридкішу дівчину. Але в усьому решта ти цілком помиляєшся стосовно Амалії. Послухай, у мене немає особливих причин переконувати тебе змінити своє ставлення до неї, але я таки намагаюся і роблю це задля тебе. Амалія стала причиною нашої біди, це справді так, але навіть батько, якого все це зачепило найболючіше і який ніколи особливо не стримувався у словах, тим більше вдома, тож навіть батько ніколи, і в найтяжчі часи, не дорікнув Амалії жодним словом. І зовсім не тому, що схвалював її поведінку. Як міг він, великий шанувальник Сортіні, погодитися з таким, він не здатен був цього збагнути. Батько залюбки пожертвував би задля Сортіні собою і всім, що в нього було. Хоча, звичайно, й не так, як це трапилося, коли Сортіні нібито розізлився на нас. Нібито, бо після того ми нічого більше про Сортіні не чули. Якщо доти він жив замкнуто, то тепер здається, що його взагалі більше немає. Бачив би ти Амалію тоді. Ми всі знали, що ніякого конкретного покарання не буде. Від нас просто всі відвернулися. У Селі і в Замку. Але якщо відчуженість людей була помітною, то про Замок не було відомо нічого конкретного. Зрештою, якщо ми раніше не відчували ніякого сприяння з боку Замку, то як тепер повинні були б помітити відсутність такої підтримки? І ця тиша була нестерпною. Навіть те, що люди нас цуралися, було не так страшно, вони ж робили це не з якихось переконань, можливо, й не мали нічого серйозного проти нас, тоді нас і близько ніхто так не зневажав, як сьогодні. Усі просто робили вигляд, що не знають нас, із самого лише страху, і чекали, що буде далі. Небезпека бідності з самого початку теж нам не загрожувала, всі боржники заплатили, розрахунки були на нашу користь. Якщо бракувало їжі, потай приносили родичі. Була пора збору врожаю. У нас не було своєї землі, а наймати нас ніхто не наважувався, тож ми вперше в житті були приречені на байдикування. І ми сиділи всі разом за зачиненими вікнами в липневу та серпневу спеку. Нічого не відбувалося. Жодних викликів, жодних повідомлень, жодних новин, жодних візитів. Нічого.
– Але, – сказав К., – якщо нічого не діялося і навіть не передбачалося ніякого покарання, чого ж ви тоді боялися? От дивні люди!
– Як би тобі це пояснити, – замислилася Ольга. – Ми не майбутнього боялися, а страждали від того, що відбувалося, саме в цьому й було покарання. Люди в Селі тільки й чекали, що ми повернемося до них, що батько знову відчинить свою майстерню, що Амалія, яка шила дуже гарні сукні, хоча й тільки для найбагатших, знову матиме замовлення. Усім, ясна річ, було прикро за те, що вони зробили. Якщо цілком поважна сім'я в Селі раптом опиняється в повній ізоляції, від цього страждають усі.
Вони почували себе так, ніби виконали свій обов'язок, коли зреклися нас. На їх місці ми зробили б те саме. Вони й не знали до пуття, про що йдеться. Просто до "Панського двору" повернувся вістун із повною жменею пошматованого паперу. Фріда бачила, як він ішов і повертався, вона перекинулася з ним кількома словами і відразу ж усім розповіла те, про що змогла довідатися. Але зробила це зовсім не з ненависті до нас, а з почуття обов'язку, як зробив би кожен на її місці. А тепер усі були б не проти, якби історія закінчилася щасливо. Якби ми раптом прийшли з повідомленням, що все гаразд, що, наприклад, трапилася помилка, яку вже виправили, або ж що провина справді була, але її пробачили за попередні заслуги. Людям би вистачило навіть звістки, що нам завдяки зв'язкам із Замком пощастило якимось чином^ залагодити справу. Із великою радістю нас прийняли б назад. Були б поцілунки, обійми, святкування, я бачила подібні речі багато разів у інших випадках. Але навіть і без цього можна було б обійтися. Якби ми просто вийшли на вулицю та запропонували людям відновити старі зв'язки, ні словом не згадуючи історію з листом, цього теж було б цілком достатньо, люди з радістю відмовилися б від обговорення цієї історії. Бо тут, крім страху, людям було ще страшенно незручно. Отож від нас і відвернулися, щоб нічого не чути про все це, не говорити, не думати, не мати до цього ніякого стосунку. І якщо Фріда розповіла всім про це, то не зі зловтіхи, а лише аби захистити себе і всіх, звернути увагу громади: тут щось трапилося, і від цього бажано триматися якомога далі. Справа була не в нашій конкретній сім'ї, а в цій справі, а наша сім'я постраждала, бо вплуталася в цю справу. Людям вистачило б і того, щоб ми просто вийшли до них, показали своєю поведінкою, що забули минуле, подолали його, не має значення, яким чином. Треба було, щоб громада переконалася: справу цю дійсно забуто й до неї вже ніколи не треба буде повертатися, незалежно від того, що саме її викликало. Ми всюди знайшли б готових підтримати нас, навіть якби самі забули про все тільки наполовину. Нас би зрозуміли й допомогли повернутися до нормального існування. Але замість цього ми сиділи вдома. Я не знаю, чого ми чекали, можливо, рішення Амалії, адже того ранку вона захопила владу в сім'ї і міцно тримала її в руках. Без особливих обговорень, без наказів, без прохань, фактично самою лише мовчанкою. Усі інші мали про що порадитися й від ранку до вечора перешіптувалися між собою, а час від часу батько раптом кликав мене до себе в нападі раптового страху, і я проводила біля його ліжка півночі. Часто ми шепталися вдвох із Варнавою, який дуже мало розумів у цій історії і постійно вимагав, щоб йому пояснювали, ставив одні й ті ж запитання. Він відчував, що в його житті не буде безтурботного періоду юності, який настав для його однолітків. Ми сиділи з ним, як зараз із тобою, К., і забували, що настала ніч, а потім знову ранок. Мати була найслабшою, напевно тому, що вона відчувала не лише загальне страждання, а й окремі страждання кожного з нас. Ми спостерігали в ній зміни, яких боялися кожен для себе, хоча й підозрювали, що їх не уникнути. її улюбленим місцем був куточок дивану, – у нас давно вже немає того дивану, – він стоїть у великій кімнаті Брунсвіка. Мати сиділа там, і було невідомо – дрімає вона чи веде нескінченні розмови сама з собою, як на це вказували її губи, що беззвучно рухалися. Ми обговорювали історію з листом постійно, без кінця й краю, всі відомі нам деталі й непевні припущення, один поперед одного намагалися придумати найкращий вихід із ситуації, це було зрозуміло й неминуче. Але це було погано, бо так ми заглиблювалися у все, від чого намагалися втекти. І яка була користь від усіх цих навіть найблискучіших планів? Жоден із них неможливо було втілити в життя без Амалії, без неї все це перетворювалося на позбавлені сенсу приготування. Вони ставали безглуздими, бо не доходили до неї, а якби й дійшли, то не зустріли б нічого, окрім мовчання. На щастя, сьогодні я розумію Амалію краще, ніж тоді. Вона несла більше, ніж ми всі; неможливо збагнути, як вона витримала це все і залишилася живою. Мати потерпала за нас усіх, бо весь тягар упав насамперед на неї, вона мучилась недовго. Чи страждає вона ще й зараз, невідомо, бо її свідомість давно потьмарилася. Амалія ж не лише страждала, вона усвідомлювала суть усієї справи. Ми бачили тільки наслідки, вона знала причину. Ми сподівалися на якісь дрібні полегкості, в неї не було сумніву в тому, що все давно вирішено. Нам залишалися перешіптування, їй – тільки мовчання. Вона стояла віч-на-віч з правдою, жила з цим, витримала, тоді й тепер.