Часто на уроці, розв'язуючи важку задачу, шкідець за звичкою ліз п'ятірнею в потилицю, внаслідок чого голова перетворювалася на реп'ях, а халдей негайно робив зауваження за недбалий догляд за зачіскою. Старші опинилися між двох вогнів. Позбутися волосся — позбутися подруги, залишити волосся — нажити безліч зауважень.
Але недарма є російське прислів'я, що, мовляв, злидні на вигадки хитрі. Дзе дав республіці винахід, який забезпечив ідеальний проділ, що не розсипався. Винахід цей демонструвався одного разу вранці в умивальні.
— Спосіб надзвичайно простий і легкий, — казав Джапарідзе, стоячи перед натовпом хлопців, які уважно слухали його. Потім він підійшов до умивальника і, немов фокусник, почав пояснювати винахід наочно, роблячи дослід над власною головою.
— Так от. Я змочую своє волосся звичайною сирою водою без будь-яких домішок.
Він зачерпнув води з-під крана і облив голову.
— Потім гребінцем я розчісую волосся, — пояснював він далі, роблячи те, про що казав. — А тепер настає головне. Проділ готовий, але зачіску треба закріпити. Для цього ми беремо звичайно сухе мило й проводимо ним по проділу в напрямку зачосу, щоб не збити зачіски. За п'ять хвилин мило засохне, й ваш проділ ніколи не розсиплеться.
Кожен випробував винахід на собі, і всі лишилися задоволені. Правда, була деяка незручність. Від мила волосся злипалося, на ньому утворювалася міцна кора, і лихо чому, хто, відчуваючи, як свербить потилиця, пробував почухатися. Рука його не могла проникнути до потрібного місця. Кора заважала. Перевага ж була в тому, що зроблена один раз зачіска трималася цілий день і, крім того, надавала волоссю особливого, блискучого вигляду.
Шкіда заблищала новими проділами, і знов усі тривоги було забуто. А під вікнами на теплих і запилених тротуарах знову ніжно заворкували парочки голубків.
Але винаходу Дзе не дали ходу. Хтось розповів про це Вікмиксорові, а той обачливо надумав порадитися з лікарем. Лікар і погубив усе.
— Від таких зачісок біда. Воші розводяться. Забороніть їм це робити, а то вся школа завошивіє.
Цього було цілком досить, щоб на другий день привілейованих старших перукар без розбору підстриг під "нульовий". Разом з волоссям зникла й любов. Ніхто не пішов увечері на побачення з дівчатами, і ті, прождавши марно, пішли собі.
Республіка Шкід провела весну, сонце вже пригрівало по-літньому, і у хлопців виникли інші інтереси.
Оскільки на літо школа цього разу лишилась у місті, треба було шукати курорт, і його після недовгих шукань знайшли в Катерингофському парку на березі невеликого ставка, біля старого Катерининського палацу. Сюди полинули тепер усі помисли шкідців: до води, до зелені, до футболу, і тут за безперервною біганиною поступово забувалися теплі білі весняні ночі, ніжні слова і перші хлопчачі поцілунки.
На зміну любові прийшов футбольний м'яч, і тільки Джапарідзе коли-не-коли та й згадував з сумом про блакитнооку блондинку з сусіднього дитбудинку, і навіть, мабуть, не так про неї, як про втрачену свою готовальню, новеньку готовальню з оксамитовим нутром і рівненько укладеними блискучими циркулями.
Тільки Дзе сумно згадував весну…
КРОКОДИЛ
Племінник Айвазовського. — Крррокодил. — Олівці. — "Крити". — Підступний толстовець. — Плюс на мінус = 0. — Індульгенції.
Він увійшов до канцелярії, зняв побляклий від часу фетровий капелюх, поправив зав'язаний на шиї бантом шарф і відрекомендувався:
— Сергій Петрович Айвазовський, племінник свого дядька Айвазовського — того самого, що "Дев'ятий вал" намалював і взагалі…
Прийшов просити місця. Довге безробіття пошарпало нерви, змучило голодом, холодом і тугою неробства… Айвазовський надумав звернутися в дефективний дитбудинок.
Вікмиксор прочитав рекомендацію губвно і, читаючи, побіжно оглянув Айвазовського.
Він був досить високий, широкий у плечах, а гордовите, з задертим носом обличчя примушувало припускати, що в нього твердий і сильний характер.
— Добре, — сказав Вікмиксор. — Я прийму вас штатним вихователем, але, крім того, нам потрібен викладач малювання… Ви могли б?..
— Я племінник Айвазовського, — гордо відповів той. — А крім того, я закінчив Академію художеств. Я…
— Чудово, — обірвав завшколою. — Вас зараховано в штат. Завтра ви чергуєте з другої години дня. Сподіваюся, ви зумієте підійти до вихованців.
— О! — вигукнув Айвазовський. — Це я зумію… У мене є досвід… Я…
Схоже було, що він хотів додати — "племінник Айвазовсього", але не сказав цього, не встиг: у коридорі задзеленчав дзвоник, сповіщаючи про кінець уроку, і канцелярію заповнили педагоги та вихователі.
Айвазовський пом'яв капелюх, подивився на Вікмиксора, що розмовляв э іншими, хотів було подати руку, потім роздумав і, сказавши: "До завтра", — вийшов з канцелярії, поблискуючи визолоченим пенсне на задертому вгору носі.
На другий день після уроків до класу четвертого відділення зайшов Вікмиксор у супроводі Айвазовського.
Вихованці встали.
— Хлопці, — промовив Вікмиксор, — це ваш повий вихователь… Художник. Дуже гарна людина… Сподіваюсь, ви зійдетесь із ним…
Коли Вікмиксор вийшов з класу, хлопці обступили нового вихователя.
Той, у свою чергу, стиснувши під пахвою портфель, розглядав через пенсне своїх нових вихованців. У класі він чомусь одразу викликав смішливий настрій.
— Як ім'я твоє, о прибулець, новий воїн із стану халдеїв? — удавано врочистим топом спитав Японець.
— Мене звуть Сергій Петрович, — відповів вихователь. — А прізвище моє Айвазовський.
— Айвазовський! — пролунали вигуки. — Чи не художник?
— Так, художник, — підвівши голову, відповів халдей. — Я племінник свого дядька Айвазовського, який намалював "Дев'ятий вал" та інші картини.
— Здорово! — вигукнув Янкель.
Хлопці ще тісніше обступили нового вихователя. Той сів за порожню парту і поклав перед собою портфель.
— А ви що робите? — запитав він. — Чим займаєтесь у вільний час?
— Халдеїв б'ємо, — пробасив Купець.
— Що? — перепитав Айвазовський.
— Халдеїв б'ємо, — повторив Офенбах. — Буянимо, в очко ріжемося…
— Та-ак, — протягнув Айвазовський, не зрозумівши того, що сказав Купець. — А я, — мовив він, — інакше з вами заняття поведу. У мене своя система виховання.
— Яка ж у вас система? — спитав хтось.
— Може, розповісте? — попросив Янкель.
— У мене така система: я сам проводжу з вихованцями години їхнього дозвілля, читаю їм уголос, граю…
У натовпі хлопців хтось хихикнув.
— Цікаво, — сказав Янкель. — Що ж, ви сьогодні й приступите до виховної роботи?
— Так, я думаю.
"Племінник свого дядька" понишпорив у портфелі і витягнув якусь книжку.
— Зараз я прочитаю вам щось цікаве, — сказав він. — Я добре читаю; закінчив, між іншим, декламаційні курси…
— Давайте читайте, — перебив Льонька Пантелєєв.
Айвазовський поклав книгу на стіл.
— Що це? — запитав Янкель і, глянувши на заголовок, голосно розреготався.
— "Крокодил" Корнія Чуковського, — прочитав він. — Спритно!
Клас затремтів од сміху.
Вихователь здивовано оглянув хлопців, які нестримно реготали, і спитав:
— Чого ви смієтеся? Це дуже цікава книжка.
— Гаразд, читайте! — знову закричав Пантелєєв. Айвазовський підвівся, поставив ногу на лаву парти і, закинувши голову, почав:
Жив-був крокодил,
Він по Невському ходив,
Цигарки собі курив,
По-турецьки говорив…
Кр-ро-кодил,
Кррро-кодил,
Крррокодилович…
Він читав ці дитячі гумористичні вірші з таким пафосом, так ревів, вимовляючи слово "крокодил", що слухати без сміху не можна було. Хлопці заливалися.
Айвазовський ображено згорнув книжку.
— Що смішного? — сказав він голосом, який затремтів від образи. — Ви нерозумні хлопчаки і нічого не тямите в поезії.
— Давай читай! — кричали хлопці. — Читайте, Сергію Петровичу!
Похмурившись трохи, вихователь перегорнув сторінку й читав далі. І щоразу, коли він декламував: "Кр-ро-ко-дил, кррро-кодил, крррокодилович", шибки в класі тремтіли від нестримного, буйного, істеричного сміху.
Коли він закінчив, Японець вискочив на парту й промовив:
— Увага! Традиції і звичаї Уліганської республіки зокрема і всієї Шкіди в цілому вимагають, щоб кожному новому шкідцеві або халдеєві давали прізвисько. Цей пово-спечений халдей не є винятком і жде свого бойового хрещення. Думаю, що ім'я Крокодил найбільше підійде до нього.
— Браво! — закричали хлопці і нагородили Япончика оплесками.
Потім кожен вважав за свій обов'язок підійти до Айвазовського, поплескати його по плечу й сказати:
— Поздоровляю, Крокодиле Крокодиловичу.
Вихователь сидів, розгублено розглядаючи обличчя, що з усіх боків обліпили його. Він не знав, що робити, або ж просто не зумів виявити свій прекрасний виховательський досвід.
Так почалася педагогічна кар'єра Крокодила Крокодиловича Айвазовського, племінника свого дядька — великого морського пейзажиста Айвазовського. З перших же днів він втратив у вихованців авторитет…
— Барахло, — сказали шкідці.
♦
Перший урок малювання відбувся на другий день у четвертому відділенні. Крокодил увійшов до класу і, пройшовши до вчительського стола, поставив на нього карельської берези скриньку з олівцями та вилитий з гіпсу зрізаний конус.
Коли він увійшов, у класі чоловік п'ять встало, всі інші надумали випробувати ставлення нового педагога до дисципліни й залишилися сидіти. Крокодил нікому зауваження не зробив, а, виклавши із скриньки купу різнокаліберних недогризків олівців, сказав:
— Візьміть собі по олівцю.
Кожен підійшов до стола і вибрав недогризок, який довший і кращий. На столі лишилося ще штук двадцять п'ять.
Япончик, відчуваючи пожадливу любов до канцелярських предметів — олівців, пер, паперу, — підморгнув Янкелю і, зітхнувши, прошепотів:
— Смаковито. Га?
— Т-так, — підтакнув Черних, жадібно оглянувши купу олівців.
— Приготуйте папір, — скомандував викладач.
— Нове діло, — обурився Горобець. — Що ми, свій папір псуватимемо, чи як?
— Факт, — підтримав Пантелєєв. — Тягніть з халдейської, — там цього добра досить.
— Справді? — спитав Крокодил. — У вас такий порядок?
— А як же інакше.
Крокодил пішов у канцелярію.
Не встигли зачинитися двері, як Японець, Янкель, а за ними й усі інші кинулися до стола.
За секунду від купи олівців на столі лишилася жалюгідна купка — п'ять-шість найгірших олівців, які рвали напір.
Повернувшись із папером, Крокодил не помітив крадіжки.