На жандармських постах розповідали, що коли він, прибувши на перевірку, побачить там вовкодава, то вже нічого не перевіряє, а цілий день з вахмістром на радощах пиячить.
Поки вівчар відціджував картоплю і наливав у миску кисле овече молоко, волоцюга розповідав далі про жандармські витівки.
— В Ліпніце на Підзамчі був собі один вахмістр. Мешкав на жандармському посту, а я, старий дурень, завжди думав, що жандармський пост повинен бути десь на видноті — на майдані або на іншому такому місці, а не в якійсь там глухій вуличці. Обходжу я одного разу будинки на околиці й не дивлюся на написи, аж прийшов до маленького будиночка, витарабанився на другий поверх, відчинив двері й даю про себе знати: "Уклінно прошу, подайте вбогому подорожньому". І враз — господи боже ти мій — ноги в мене підломилися. Та це ж жандармський пост.
Карабіни біля стіни, розп'яття на столі, реєстри на шафці, а над столом на мене дивиться сам найясніший цісар. Не встиг я ще й слова бовкнути, як уже скочив на мене вахмістр і тут же в дверях так заїхав мені по пиці, що я покотився по тих дерев'яних сходах і очуняв аж у Кейжлицях. Оце вам таке жандармське право...
Всі троє добре наїлися й скоро полягали спати, вмостившись на лавках у теплій хатині.
Вночі Швейк потихеньку одягся і вийшов. На сході прокинувся місяць і піднімався вгору, Швейк прямував у його білому світлі на схід, весь час повторюючи: "Та не може ж бути, щоб я не дістався до тих Будейовиць".
Коли він вийшов з лісу, праворуч завидніло якесь місто. Швейк звернув трохи на північ, потім на південь, але знову побачив перед собою якесь місто (це були Водняни). Обминув його дорогою через долину, і ранкове сонце привітало Швейка на засніжених узгір'ях над Протівіном.
— Тільки вперед, — мовив бравий вояк Швейк. — Обов'язок кличе. Мушу таки добрести до Будейовиць.
Але нещастя хотіло, щоб ноги понесли Швейка не на південь від Протівіна, в напрямі Будейовиць, а на північ, просто на Пісек.
Близько полудня Швейк побачив перед собою якесь село. Спускаючись із невеличкого пагорба, він подумав: "Так далі не можна. Запитаю, куди треба йти до тих Будейовиць".
Та, ввійшовши в село, він страшенно здивувався, прочитавши на стовпі біля першого будиночка його назву: село Путім.
— Ісусе Христе, змилуйся, — зітхнув Швейк. — Я, значить, знову в Путімі, та я ж тутечки в ожереді спав.
І його вже зовсім не здивувало, коли з вибіленого будиночка, на якому висіла "курка" (так часто називали австрійського орла), вийшов жандарм, ніби павук, що пильнує свою павутину.
Жандарм підійшов просто до Швейка і промовив лише одне слово:
— Куди?
— У Будейовиці, до свого полку.
Жандарм саркастично посміхнувся:
— Ви ж ідете від Будейовиць. Уже ті ваші Будейовиці залишилися позаду, — і потяг Швейка на жандармський пост.
Путімський жандармський вахмістр був відомий у цій околиці своєю дуже тактовною поведінкою і хитрістю. Він ніколи не лаяв затриманих або заарештованих, але піддавав їх на допиті такому перехресному вогню, що й невинний признався б.
Два жандарми з цього поста перейняли його метод, ї перехресний допит завжди супроводили посмішками всього жандармського персоналу.
"Криміналістика ґрунтується на вмінні бути привітним і хитрим, — завжди казав вахмістр своїм підлеглим, — а гримати на когось немає ніякого сенсу. До обвинувачуваних і підозрілих треба підходити делікатно, але робити все, щоб потопити їх у зливі запитань".
— Щиро вас вітаємо, солдате, — сказав жандармський вахмістр, — ви, певно, добре-таки втомилися в дорозі. Розкажіть нам, куди бог провадить?
Швейк повторив, що йде в Чеські Будейовиці до свого полку.
— В такому випадку, ви, очевидно, заблукали, — всміхнувся вахмістр, — бо ж ви йдете від Чеських Будейовиць. У цьому я можу вас зараз переконати. Над вами висить карта Чехії. Погляньте, будь ласка, не неї. На південь від нас лежить Протівін. Від Протівіна на південь — Глубока, а ще на південь від неї — Чеські Будейовиці. Як бачите, ви йдете не до Будейовиць, а з Будейовиць.
Вахмістр ласкаво поглянув на Швейка, але цей спокійно, з гідністю сказав:
— А все ж таки я йду до Будейовиць.
Це прозвучало куди переконливіше, ніж Галілеєве "А все ж таки вона крутиться", бо Галілей свої слова сказав, певно, у великому гніві.
— Знаєте що, солдате, — так само чемно промовив до Швейка вахмістр, — я вас переконаю, і ви кінець кінцем самі дійдете висновку, що кожне заперечення тільки утруднює признання.
— Ваша правда, — сказав Швейк, — кожне заперечення утруднює признання, і навпаки.
— Ось бачите, ви й самі, солдате, це розумієте. Скажіть мені щиро, звідки ви вийшли, коли ви націлилися до тих ваших Будейовиць. Кажу навмисно "ваших", бо, очевидно, мусять бути ще якісь інші Будейовиці, які лежать десь на північ від Путіма, хоч дотепер вони не зазначені ще на жодній карті.
— Я вийшов з Табора.
— А що ви робили в Таборі?
— Я чекав на поїзд до Будейовиць.
— А чому ж ви не поїхали поїздом до Будейовиць?
— Бо я не мав квитка.
— А чому ж вам як солдатові не дали безплатного військового квитка?
— Бо я не мав при собі жодних документів.
— Ось воно що, — сказав переможно жандармський вахмістр одному з жандармів, — він не такий дурний, як удає, гарно починає закручувати.
І вахмістр почав знову, немовби не дочув останньої відповіді про документи:
— Отже, ви вийшли з Табора. Куди ж ви, власне, йшли?
— До Чеських Будейовиць.
Вираз вахмістрового обличчя став трохи суворішим, і його очі отупились у карту.
— Можете нам показати на карті, як ви йшли до тих Будейовиць?
— Я тих усіх місць не пам'ятаю, пам'ятаю тільки одне, що тут, у Путімі, я вже раз був.
Весь персонал жандармського поста допитливо перезирнувся, а вахмістр вів далі:
— Отже, як кажете, ви були в Таборі на вокзалі. Маєте щось при собі? Викладіть!
Коли Швейка ретельно обшукали і, крім люльки та сірників, нічого не знайшли, вахмістр запитав:
— Скажіть мені, чому у вас нічого, так-таки нічогісінько нема?
— Бо мені нічого не потрібно.
— Ох боже мій, — зітхнув вахмістр, — ну й морока з вами! Ви сказали, нібито раз уже були в Путімі. Що ви тоді тут робили?
— Я йшов повз Путім до Будейовиць.
— Бачите, як ви плутаєте. Ви ж самі кажете, що йшли до Будейовиць, а тепер ми вам довели, що ви йдете від Будейовиць,
— Очевидно, я зробив коло.
Вахмістр і весь персонал поста значуще перезирнулися.
— Ці ваші кола справляють таке враження, ніби ви просто тиняєтесь по околиці.
Ви довго сиділи в Таборі на вокзалі?
— До відходу останнього поїзда до Будейовиць.
— Що ви там робили?
— Розмовляв з солдатами.
Вахмістр знову промовисто перезирнувся з жандармами.
— А про що ви, наприклад, з ними розмовляли і про що питали?
— Я їх питав, з якого вони полку і куди їдуть.
— Чудово. А ви їх часом не питали, скільки чоловік має, наприклад, полк і як він ділиться?
— Ні, не питав, бо це вже давно знаю напам'ять.
— Отже, ви прекрасно обізнані з організацією нашого війська?
— Безперечно, пане вахмістре.
Переможно глянувши на своїх жандармів, вахмістр викинув останнього козиря:
— Вмієте по-російському?
— Не вмію.
Тоді вахмістр кивнув сержантові, і, коли обидва вийшли до сусідньої кімнати, вахмістр, окрилений своєю перемогою і певний своєї правоти, заявив, потираючи руки:
— Ви чули? Не вміє по-російському. Це стріляний горобець. В усьому признався, а в найголовнішому — ні. Завтра відпровадимо його в Пісек, до окружного начальства. Криміналістика — це вміння бути привітним і хитрим. Ви бачили, як я його втопив у повені запитань? І хто б на нього міг подумати? Такий пришелепуватий і придуркуватий вигляд! Але до таких людей треба заходити з-під лісу. Тим часом замкніть його кудись, а я піду писати протокол.
І ще того самого дня жандармський вахмістр, мило посміхаючись, до вечора строчив протокол, кожне речення якого було приперчене слівцем "spionageverdachtig" 1.
Що далі жандармський вахмістр Фландерка писав чудернацькою урядовою німецькою мовою, то яснішою видавалась йому ця ситуація.
А коли він закінчив свій рапорт словами: "So melde, ich gehorsam, wird den feindlichen Offizier heutigen Tages, nach Bezirksgendarmeriekommando Pisek uberliefert" 2, — то задоволено посміхнувся і гукнув жандармського сержанта:
— Ви дали цьому ворожому офіцерові їсти?
— Згідно з вашим наказом, пане вахмістре, ми даємо їжу лише тим, кого затримали й допитали до дванадцятої години.
1 Запідозрений у шпигунстві (нім.).
2 Отже, насмілюсь доповісти, що сьогодні ворожого офіцера Доставимо до окружної жандармської команди в Пісек (нім.).
— Тут і є такий виняток! — поважно зазначив вахмістр. — Це, очевидно, старший офіцер, певно, зі штабу. Адже ясно, росіяни для шпигунства не закинуть сюди якогось там єфрейтора. Пошліть по обід для нього в трактир "У котика". Якщо там уже нічого нема, хай щось зварять. Нехай ще приготують чай з ромом і все це пришлють сюди. Але не кажіть, для кого. Взагалі нікому нічичирк, що тут у нас за пташка. Це військова таємниця. А що він зараз робить?
— Попросив трохи тютюну і сидить у вартівні з таким задоволеним виглядом, немов у себе вдома. "У вас тут, — каже, — тепленько. А грубка не курить? Мені у вас дуже подобається. А якщо грубка курітиме, треба буде вичистити комин. Але тільки після полудня, ні в якому разі не тоді, коли сонце стоїть над комином".
— Погляньте лишень, що за витончена гра з його боку, — з щирим захопленням сказав вахмістр. — Вдає, немовби він ні до чого не причетний. А таки добре знає, що його розстріляють. Таку людину треба поважати, хоч вона й наш ворог. Адже йде на певну смерть. Не знаю, чи ми були б здатні на таке. Можливо, ми захиталися б, зламались. А він спокійно сидить і каже: "Тепленько тут У вас, і грубка не курить". Це вже, пане сержанте, характер. Така людина мусить мати залізні нерви, самозречення, впертість і ентузіазм. Коли б і в Австрії були такі патріоти...
Але краще про це не говорити. І в нас бувають такі ентузіасти. Ви читали в "Народній політіці" про обер-лейтенанта артилерії Бергера? Він виліз на високу сосну і влаштував собі на гіллі спостережний пункт. А коли наші відступили, він уже не міг злізти, бо інакше потрапив би в полон. Тому чекав, аж поки наші знову прогнали ворога. І тривало це цілих чотирнадцять днів.