Хто лишився дома? Тільки стара бабуся, що вже здитинилась, і моя Башева з дітьми, себе я не рахую... Що мені треба? Мені, повір, нічого не треба. Я живу, розумієш, так само, як жив увесь час. Інші на моєму місці— еге-ге!..
"Еге-ге" касир промовив протяжно і махнув рукою. Що мало означати це "еге-ге" і що означав цей помах руки — важко вгадати.
Роаділ 84
ВОНИ ЛАШТУЮТЬСЯ В ДОРОГУ
Даремно виправдовувався касир перед своїм молодим швагром. Затуманеною головою, ниючим серцем і всім єством своїм Рафалеско був далеко звідси. Суміш різних почуттів була в його серці: докори сумління, журба, каяття, цікавість, кохання... Ніколи ще наш герой не переживав стільки, як цієї ночі. Він, можна сказати, за одну ніч втратив батька й матір, сестер і братів і всю родину разом з домом, де народився, разом з містечком, де виріс,— геть усе, що було йому колись любе й миле, він втратив цієї ночі, втратив назавжди! Йому здавалося: все, що було йому колись близьке, тепер стало далеке, дуже далеке, немов його відмежувала від тодішнього ціла вічність. Йому здавалося, що все, наче уві сні, туманне, оповите серпанком і вкрите нічним небом, сповненим таємниць. Тільки одна зірка світила йому з цього темного неба, світила, сяяла і, мінячись, вабила до себе,— то була Розка... Рафал.еско замислився над усім тим, що тут почув. Йому б хотілося тільки знати: чого це вона купила їхній дім для батьків? Чому саме їхній дім, а не якийсь інший?.. Який намір був у неї при цьому? Невже це правда? Невже це заради нього? Невже їй такий любий той будинок, де він народився і зростав? Невже вона його ще не забула? Невже ще пам'ятає, як заприсяглася тоді в Голенешті, у ніч, коли горіло на Синагогальній вулиці, закликавши в свідки червоне, загравою осяяне небо,— що завжди, на віки вічні вони будуть разом. І що б не сталося і куди б їх не закинула доля, їхні душі будуть разом. Завжди і скрізь разом.
Він пригадував ніч пожежі, ту чарівничу, напрочуд гарну, щасливу, незабутню ніч, коли Розка стояла перед ним, оповита червоним серпанком, і мала вигляд вродливої зачарованої нічної принцеси...
Стук, стук, стук,— постукав хтось у двері.
— Хто це? — ніби прокинувшись від сну, спитав Ра-фалеско.
— Це я, Бернард.
Двері відчинились, зайшов Гольцман, а разом з ним вдерся струмінь свіжого ранкового повітря. Гольцман глянув гострими колючими очима спершу на хлопця, що, простягтись, лежав на дивані одягнений, розпатланий і замислений, потім — на похмурого гостя. Гольцманові дуже кортіло в цю хвилину взяти бессарабського череваня за барки, дати йому ляпаса спереду і кілька добрих стусанів ззаду та скинути під три вирви з усіх сходів. Але Гольцман знав, що й до чого. Не завжди можна показувати силу... Тому він стримався, глянув мимохіть на неторкнуті ліжка і промовив з удаваною усмішкою:
— Диви, зовсім не спали?
— Не спали,— відповіли йому обидва.
Гольцман почував, що не те він хотів сказати, і перепитав з тією самою удаваною усмішкою:
— Зовсім навіть не лягали?
— Зовсім не лягали.
— Цілу ніч сиділи й гомоніли?
— Цілу ніч.
— Гм... Час уже лаштуватися в дорогу,— сказав Гольцман Рафалескові, глянувши йому в очі.
— Я готовий,— відповів Рафалеско, підхопившись з дивана, а обличчя йому сяяло при світлі ранкового сонця, що привітно заглядало у вікно.
"Хлопець лишився хлопцем,— подумав Гольцман.— Хвалити.бога, що йому не спало на думку справляти жалобу по вмерлій матері. А що було б, якби Рафалеско, приміром, сказав, що хоче поїхати до Боянів, побачитись у цадика з святобожним батьком? Або якби хлопцеві забандюрилось раптом поїхати до Голенешті? Хлопець на все здатний!.."
Цілий ранок Гольцман ні на мить не спускав ока з Ра-фалеска та з його гостя. Де б не стояли ці двоє, він був третій, щоразу вигадуючи якусь приключку. Однак Гольцман даремно хвилювався. Рафалеско сам відчув полегкість, коли його новий швагер сів на підводу після того, як вони розцілувались і він попросив передати всім гарячі привіти.
— І від мене вітайте! — гукнув касирові навздогін Гольцман.
— З великою приємністю,— сказав Щастя й Радість, обернувшись до нього заспаним обличчям з підводи, де було повно пасажирів. То з гіркотою в серцях поверталися "прихильники мистецтва" додому. Бозна-коли вони ще раз на своєму віку побачать і слухатимуть такого справжнього митця, як Рафалеско!
— Під три чорти! — благословив їх навздогін Гольцман і звернувся до акторів: — Нумо, дітоньки, за роботу!
Актори почали пакуватись, готуватися в дорогу, а над пими стояв директор Гольцман, зсунувши циліндр набакир і витираючи піт з рябого обличчя. Він командував так, як колись, за часів Щупака, не доведи тепер господи, командували ним:
— Не так... Спершу маленький ящик, а потім великий — тобто навпаки: спершу великий ящик, а потім маленький... Отак... Глиняне опудало, чого ти зупинився? Бери праворуч, а він візьме ліворуч — тобто навпаки: ти бери ліворуч, а він візьме праворуч... Отак... Послухай-но, заплішений дурню, чого ти дивишся на мене, як грішна душа? Подивися краще, як ти несеш крісло царя Соло-мона — винесли б тебе вже на марах!.. Обережніше з короною Наполеона Бонапарта! Негіднику, якщо ти потрощиш Наполеонову корону,-— я тобі голову потрощу!..
Так командував Гольцман, підганяючи всіх, лаючи и проклинаючи кожного. На перше-ліпше слово будь-кого з акторів у нього знаходилась лайка. Хтось приходить, наприклад, і каже, що кінчилися мотузки, а він відповідає: "Мотузки скінчилися? Кінчилися б дні твого життя на світі!" — "Де мені це покласти?" — "Лягай сам у домовину!" — "Може, поставити тут?" — "Став би ти правцем!" — "Я хочу взяти ще одну підводу".— "Узяли б тебе на тортури!" — "Він каже, щоб йому дали ще грошей".— "Дав би тобі господь нову душу!"
Одного актора Гольцман почастував новою, хоч і довгенькою, зате гострою лайкою: "Скільки дірок є в пасхальній маці по цілому світі, відколи євреї вийшли з Єгипту аж до останньої пасхи, нехай сяде тобі, розбишако, стільки прищів на язик!"
Як на злість, принесла нечиста сила стару матір Суру-Бруху з її бебехами.
— І ти вже прийшла з своїм старим ганчір'ям? Ти доведеш мене до того, що я розріжу перини й випущу все пір'я.
— Ану, спробуй.— відповіла йому стара мати, єдина, хто анітрохи не боялася директора.
Гольцман сплюнув, а стара пішла і негайно повернулася назад. Ще чого? Пусте! Вона хотіла, щоб її син пішов попоїсти. "У тебе,— сказала вона,— страшнючий вигляд, ти білий як крейда... Бо як мерці ковтають, такий і вигляд мають... По щоках знати, чи вміють зуби жувати... Силу,— сказала вона,— треба шукати в полумиску... Хто добре наминає, той лиха не знає..."
Сура-Бруха хотіла, видно, висловити всі народні приказки, які стосуються їжі. Але Гольцманові було не до того, щоб слухати, і він перебив її мову:
— Диви-но! Заторохтіла! Буде цьому коли-небудь край чи ні?
Гольцман аж закашлявся від гніву. Актори душилися від сміху. Сміятися вголос вони боялись. Гольцман міг за такий сміх так вилаяти, шо більше не схочеш сміятися.
Ні, Гольцман був сьогодні в поганому настрої. У дуже поганому настрої. Йому ця подорож до Лондона була як кістка в горлі: не проковтнути й не виплюнути... Сам не знав чому, але було якось важко на серці. Йому цієї ночі снилися старі баби — "бодай їх з корінням повиривало!"
Частина друга
СКЯТАЛЬНИКИ
Розділ 1
МІСТЕР КЛАМЕР
Лондонський Уайтчепел — це щось схоже на Бердичів, чи Вільно, чи Броди, чи на всі три міста воднораз, а може, й зовсім на Єрусалим. Ніде так не відчувається пульс єврейського життя, як там. Ніде євреї не почувають себе так зручно, як там. Зовнішній вигляд, мова, метушливість, галасування, розмахування руками — все точнісінько, як у нас. Навіть професії, торгівля — ті самі. Тобто я хочу сказати, що лондонські євреї нічого нового там не створили. Вони так само змагаються за шматок хліба, шукають, де заробити на прожиття, як у нас. Одне слово, якщо ви прибули туди, це означає, що ви прибули додому. Вам не доводиться шукати, де б заночувати, чи помолитися в синагозі, чи замовити собі єврейські страви.
Говорячи про обід, хочу вам порекомендувати ресторан саме в центрі Уайтчепела під назвою кафе "Націо-наль". Це не тільки єврейський ресторан, а ще й єврейський клуб, бо коли б ви не зайшли туди, то знайдете там силу-силенну євреїв усякого стану, є на вибір: біржові маклери, лікарі й філософи, комівояжери, комісіонери, актори єврейського театру, ювеліри, конторські службовці, кореспонденти газет, шахісти, крамарчуки, сіоністи * й просто молоді люди, що не знати, хто вони й з чого живуть, але всі галасують, шумлять, сміються й курять так, що продихнути не можна в клубі. Але більше за всіх курить, шумить і галасує сам господар, містер Кламер, з яким ми маємо честь вас познайомити.
Містер Кламер — галицький єврей, людина розсудлива, з гарним обличчям і широкою бородою а-ля Герцль*, що дає йому підставу вважати себе надзвичайно порядною людиною і сіоністом. Але вія більше співчуває тери-торіалістам *. Власне кажучи, він навіть не територіаліст. Він ні з ким не спілкується, не визнає ніяких товариств і партій, бо, розумієте, містер Кламер зроду великий скептик. Він не вірить нікому, крім як самому собі. Але коли люди кажуть йому в очі, що в нього борода точнісінько, як у доктора Герцля, йому не лишається нічого іншого, як записатися в сіоністи, з тією, однак, умовою, що коли містеру Зангвіллю * пощастить одержати для євреїв підходящу територію, він, містер Кламер, проти цього не заперечуватиме. Доктор Герцль, звичайно, велика людина, справжній джентльмен, але ж і містер Зангвілль не хлопчисько якийсь.
"Лебен унд лебен ласен" 1 — такий принцип в містера Кламера. Містер Кламер взагалі людина принципова. Він розмовляє англійською мовою і певний, що то виходить у нього, як у справжнього англійця. До того ще він вважає себе за добре вченого, знавця книжок, і немає на світі такого, чого б він не знав. Ресторан він ненавидить, як побожний єврей ненавидить свинину. Містер Кламер навіть не заглядає туди, але, коли справа доходить до розрахунку, він зласкавлюється й бере гроші, якщо дають. Бо коли не дають, то вже нічим не зарадиш. В нього принцип, як на пасху: "Усі голодні хай прийдуть і вгамують голод"; люди приходять, їдять, п'ють і їдуть далі до Америки — шукай вітра в полі.