Він каже мені, що його брат тепер на островах Салю, – про це написали йому з Марселя. Що ж до "Вісімдесятої", то відвідувачів Тут приймають по четвергах та неділях у каплиці. Жозеф розповідає мені також, що в Барранкільї живе з десяток французів, які приїхали сюди з дружинами шукати кращої долі. Всі вони переважно сутенери. В спеціальному кварталі міста півтори дюжини проституток підтримують високу французьку традицію вишуканої і талановитої проституції. Завжди певний тип чоловіків і жінок поширюють на землі, від Каїра до Лівану, від Англії до Австралії, від Буенос-Айреса до Каракаса, від Сайгона до Браззавіля, свою стару, як світ, професію – проституцію й спосіб добре з неї жити.
Жозеф Дега приніс мені одну новину: французькі сутенери в Барранкільї страшенно наполошилися. Вони бояться, щоб наш приїзд до в'язниці цього міста не порушив їхнього спокою й не завдав шкоди їхньому процвітаючому ремеслу. Справді, якщо хтось із нас утече, то поліція піде шукати його по будинках французів, навіть якщо втікач ніколи не просив у них допомоги. Тож поліція може ненароком багато що розкрити: фальшиві документи, прострочені або недійсні дозволи на проживання. Є жінки й навіть чоловіки, які, коли їх розкриють, матимуть великі неприємності.
От я й отримав необхідну інформацію. Потім Жозеф додає, що радий буде допомогти мені й приходитиме до мене по четвергах та неділях. Я дякую цьому доброму чоловікові, який згодом доведе щирість своїх обіцянок. Повідомляє він і про те, що, як пишуть газети, вже є домовленість про передачу нас Франції…
– Ну, панове, я маю що вам розповісти.
– Що саме? – хором вигукують усі п'ятеро.
– Передусім – нам не варто плекати ілюзій. Про передачу нас уже є домовленість. Сюди з Гвіани пливе спеціальний корабель, який відвезе нас знову туди, звідки ми втекли. Наша присутність тут завдає клопоту французьким сутенерам, які добре влаштувалися в цьому місті. Ні, не тому чоловікові, який провідує мене. Йому начхати на наслідки, але його колеги побоюються, що коли хтось із нас утече, то завдасть їм неприємностей.
Мої товариші сміються. Вони гадають, що я жартую.
– Пане маклере такий-то, – каже Клузйо, – прошу вас, чи можу я втекти?
– Годі реготати. Якщо нас провідають ці хвойди, треба буде їм сказати, аби більше вони не приходили. Домовилися?
– Домовилися.
Як я вже казав, у нашому дворі душ сто в'язнів-колумбійців. Це зовсім не дурні хлопці. Є серед них спритні злодії, вправні фальсифікатори, хитрі шахраї, мастаки нападати зі зброєю, торговці наркотиками й кілька спеціально підготовлених убивць – це досить звичайна професія в Америці. Там багатії, політичні діячі й приїжджі авантюристи наймають цих убивць, і вони роблять свою брудну справу.
Колір шкіри в них різний: від чорної, властивої сенегальцям, до чайного кольору мартініканських креолів; від цегляного індіанського з гладеньким темно-фіолетовим волоссям до чисто білого. Я налагоджую зв'язки, намагаюсь довідатися, чи хтось із цих людей здатен і бажає втекти. Більшість їх, як і я, засуджені на тривалі строки і тільки й думають про втечу.
Вгорі по чотирьох мурах, які оточують це прямокутне подвір'я, проходить доріжка; вночі вона яскраво освітлена, а на кожному розі ще й стоїть невеличка вежа з вартовим. Отож четверо вартових день і ніч пильнують на мурах, а п'ятий – у дворі, біля дверей каплиці. Цей, що внизу, без зброї. Їсти нам вистачає, а багато в'язнів ще й продають харчі, каву та місцеві соки – помаранчевий, ананасовий і з плодів папайї, що їх приносять із міста.
Час від часу ці дрібні торговці стають жертвою нападу, що здійснюється напрочуд швидко. Вони навіть не встигають озирнутися, коли нападники накидають їм на голову великий рушник, аби вони не закричали, і прикладають до спини або до шиї ножа, який враз устромився б у їхнє тіло, тільки-но вони ворухнулися б. У жертви вмить забирають виторг. Потім гамселять жертву кулаком у потилицю й водночас стягують з її голови рушник. Хоч би що тут сталося, ніхто на це не скаржиться. Інколи торговець складає свій товар і шукає, хто його вдарив. Якщо знаходить, починається бійка, як правило, з ножами.
Два колумбійські злодії роблять мені одну пропозицію. Вони кажуть, що в цьому місті є поліцейські-злодії. Коли вони чергують у якомусь районі, попереджають своїх спільників, аби ті могли прийти сюди красти.
Мої співрозмовники знають їх усіх і пояснюють мені: нам добре пощастить, якщо один із цих поліцейських прийде через тиждень чергувати на дверях каплиці. Доти я маю попросити тих, хто мене провідує, принести мені револьвер. Поліцейський-злодій охоче згодиться, аби його, так би мовити, примусили постукати в зовнішні двері каплиці, які виходять на сторожовий пост із чотирьох-шести чоловік. Заскочені нами зненацька, до того ж побачивши в нас револьвер, охоронці не зможуть перешкодити нам вийти на вулицю. І нам нічого не залишиться, як зникнути у вуличному вирі.
Цей план мені не дуже подобається. Револьвер, аби його можна було сховати, має бути вельми малий, – калібру 6,35 міліметра. З такою зброєю ми ризикуємо не дуже злякати охоронців. Хтось із них може погано зреагувати, тоді ми будемо змушені його вколошкати. Тому я не згоджуюсь.
Бажання діяти точить тільки мене,(а й моїх друзів. Різниця тільки в тому, що іноді вони геть занепадають духом і ладні дочекатись у в'язниці корабля, що прибуде по нас. Чого доброго, так вони й зовсім згорнуть руки! А часом навіть сперечаються про те, яка кара нас там жде.
– Я вже не можу слухати ваших дурниць! Коли вам ще закортить поляпати язиками про таке своє майбутнє, то забийтеся десь у куток, щоб я вас не чув! Отак безнадійно опускати руки можуть тільки геть немічні. А ви ж не немічні! Сказати правду, друзі, коли я думаю про втечу, то маю на увазі всіх нас. І коли я обмірковую, як влаштувати цю втечу, то хочу, щоб утекли всі. А зробити це відразу шістьом нелегко. Сам я скажу вам таке: коли побачу, що корабель ось-ось має прибути, а я ще нічого не зробив, тоді я вколошкаю колумбійського поліцейського і виграю час. Якщо я вб'ю їхнього поліцейського, вони не видадуть мене Франції. Тоді в мене буде час. Я залишуся сам, і втекти буде неважко.
Колумбійці готують інший план, непогано продуманий. У неділю вранці на відправі в каплиці завжди багато людей. Спочатку відправу слухають усі разом, а коли вона закінчується, в каплиці залишаються тільки ті в'язні, які чекають на відвідувачів. Колумбійці просять мене сходити в неділю на службу Божу й пересвідчитися, як це все там відбувається, аби скоординувати наші дії на наступну неділю. Вони пропонують мені очолити бунт. Та я відмовляюся від такої честі: я не знаю як слід людей, які візьмуть участь у цій акції.
Я відповідаю за чотирьох французів. Бретонець і отой тип, що порішив свою дружину праскою, не бажають приєднатися до нас. Тут нема ніякої проблеми, їм варто тільки не йти до каплиці. В неділю ми четверо, що збираємося втікати, йдемо на месу. Ця каплиця має форму прямокутника. В її глибині – хори: обабіч посередині – двері, які виходять на подвір'я. Головні двері виходять на сторожовий пост. Їхній проріз зачиняється гратчаткою, за якою стоять зо два десятки вартових. А за ними – двері в мурі, що виходять на вулицю. А що каплиця переповнена людьми, то вартові тримають гратчатку відхиленою й самі під час служби Божої стоять тісною шерегою. Серед відвідувачів мають бути двоє чоловіків і дві жінки. Зброю принесуть між стегнами жінки. Вони передадуть нам зброю, коли каплицю заповнять в'язні. Це будуть великі револьвери тридцять восьмого й сорок п'ятого калібру. Ватажок змови отримає револьвер більшого калібру від жінки, яка одразу ж покине каплицю. Ми маємо зчинити бунт ураз, коли пролунає другий дзвоник хлопчика з хору. Я повинен буду прикласти великий ніж під груди директорові в'язниці дону Грегоріо й сказати йому: "Накажи випустити нас, а то я тебе порішу".
Інший в'язень має вчинити таке саме з священиком. Троє в'язнів у різних кутках каплиці націляться своїми револьверами на поліцейських, що стоятимуть у головних дверях каплиці. Ми маємо наказ убивати кожного, хто не складе зброї. Першими вийдуть з каплиці неозброєні в'язні. Священик та директор правитимуть за щит тим, хто виходитиме останніми. Якщо все відбуватиметься нормально, то рушниці поліцейських лежатимуть на землі. Озброєні револьверами в'язні мають загнати поліцейських до каплиці. Ми замкнемо спершу гратчатку, потім дерев'яні двері. Сторожовий пост буде без вартових, бо всі поліцейські неодмінно будуть на відправі. За межами в'язниці, за п'ятдесят метрів од дверей, стоятиме ваговоз з драбинкою, почепленою на задній борт, щоб ми могли якнайшвидше сісти на нього. Ваговоз зрушить з місця тільки тоді, коли ватажок бунту сяде на нього. Він має сісти останнім. Побувавши на месі, я даю згоду на проведення цієї акції. Тут усе відбулося так, як це мені описав Фернандо.
Жозеф Дега не провідає мене в неділю. Він знає чому. Він приготує лжетаксі, аби ми не сідали на ваговоз, і завезе нас до одного сховку, який теж сам приготує. Я вельми збуджений цілий тиждень і з нетерпінням чекаю цієї акції. Фернандо роздобув собі револьвер в інший спосіб. Це револьвер сорок п'ятого калібру колумбійської жандармерії, досить грізна зброя. В четвер мене провідує одна з Жозефових жінок. Вона вельми люб'язна, каже мені, що таксі буде жовте, помилитися неможливо.
– Гаразд, дякую.
– Хай вам щастить, – ніжно цілує вона мене в обидві щоки і, як мені здалося, трохи зворушується.
– Заходьте, заходьте. Ходіть до каплиці послухати голос Божий, – каже священик.
Клузйо майже готовий. У Матюрета палахкотять очі, він не відстає від мене ні на крок. Я спокійно займаю своє місце. Директор дон Грегоріо сидить на стільці біля якоїсь опасистої жінки. Я стою під стіною. Праворуч від мене – Клузйо, ліворуч – двоє інших, одягнені так, аби нас нелегко було розпізнати в натовпі, якщо нам пощастить вибратися на вулицю. Я тримаю в правому рукаві сорочки кольору хакі з добре застебнутим манжетом розкритого ножа. Сам ніж притримує товста гумка. Якраз під час великого духовного піднесення, коли всі понурять голови, мовби чогось шукаючи, хлопчик з хору, продзвонивши швидко, має тричі задзвонити дуже виразно.