Сьогодні вдосвіта вона сама спекла курку для аку-аку перед входом до печери.
Сідаючи за стіл, остров'яни перехрестились і проказали коротку застольну молитву. Атан зиркнув на мене невинними очима і пояснив, що це "отра коса апарте", ділком інша річ. Потім, нахилившись через стіл, шепнув, що перш як почати їсти, кожен з нас повинен промовити вголос по-полінезійськи: "Я довговухий з Норвегії. Я їм із норвезької земляної печі довговухих".
Ми вголос повторили по черзі ці слова, а далі розмовляли вже пошепки.
Лише тепер я зрозумів, що ми їмо в честь аку-аку і що саме для них призначалися слова про нашу спорідненість. Я знав, що Атан уже більше не думає, що. древні жителі острова дісталися сюди з Австрії: тепер і він, і всі інші довговухі впевнені, що принаймні їхній рід прибув з Норвегії. Найбільше їх переконав у цьому дебелий матрос з вогненнорудим волоссям, член екіпажу нашого судна. Зараз, під час трапези, про цю заплутану таємницю спорідненості дізналися, очевидно, й аку-аку.
До їдальні зайшов у своїх справах Ед, і я запитав, чи не можна й йому взяти участь у трапезі задля "доброго щастя". Адже він теж піде з нами до печери. Едові довелось повторити по-полінезійськи з явним американським акцентом, що він також довговухий з Норвегії й їсть з норвезької земляної печі довговухих. Далі ми вже вгощалися мовчки, а як щось і казали, то тільки пошепки. Розмови наших гостей про духів та печери були для нас такими ж незрозумілими, як для них незвичні наші закуски. Атан пожадливо вхопив ніж, яким ріжуть сир, і нагорнув собі ним масла, а скибочки лимона, замість того, щоб кинути в чай, поклав на хліб. Але, видно, все це йому дуже припало до смаку. Наївшись донесхочу, остров'яни пішли до більшого намету трохи відпочити: вирушати в нашу таємну подорож можна було тільки вночі, тому залишалося ще багато часу.
Години через дві після того, як стало темно, Атан покликав мене і сказав, що вже час іти. Він був серйозний і урочистий: по його очах видно було, що для нього передача печери іншому власникові — дуже важлива подія. Я й сам почував себе так, ніби вирушав у далеку незвичайну подорож, коли зайшов до намету попрощатися з Івонною і вийняти з поштового мішка під ліжком череп з ямками на маківці. Я зовсім не знав, як користуватися цим магічним ключем, і ніхто не міг мені про це розповісти. Я був першою людиною, яка тримала в руках такий камінь, не рахуючи, звичайно, тих остров'ян, що діставали таємницю в спадок. Івонна дала мені повну сумку подарунків для старої Таху — таху, і я вийшов із намету, попередивши Еда й фотографа, що вже час вирушати.
Ми повинні були проїхати джипом повз вівцеферму, що містилась на височині Ваїтеа в центрі острова, а потім напівдорозі між нею і селищем вийти з машини ї далі добиратись пішки. Для маскіровки ми набрали в багажник вузлів брудної білизни, і капітан довіз нас до вівцеферми. У Ваїтеа він зупинився і віддав вузли Аналолі, управительниці ферми, яка разом з кількома подругами прала білизну для експедиції; тут був єдиний на острові водопровід, що брав воду з зарослого озера в кратері Рано Арої.
Ед, троє остров'ян і я сіли в машину, фотограф за руль, і ми поїхали далі. Коли ми вирушали з табору, на небі яскраво сяяли зорі, тепер раптом почалась злива. Атан, який з серйозним і зосередженим виглядом сидів на ящику з інструментами між мною і фотографом, захвилювався і шепнув мені, що необхідно заручитися "добрим щастям". Я почув, як "сільський капітан" похмуро буркнув Еду, що вітер нібито міняється. Наші супутники-остров'яни були такі схвильовані, що по їхніх похмурих голосах не можна було визначити, чи вони чимось стурбовані, чи їх просто гнітить серйозність події. Я тільки дуже боявся, що станеться щось непередбачене і вони в останню мить передумають. Я ще добре пам'ятав випадок з братом дзвонаря. Ед і остров'яни, що сиділи ззаду, більше не вимовили жодного слова. Фотограф за рулем мовчав з необхідності: він не розумів ні іспанської, ні полінезійської мови і з остров'янами міг порозумітися тільки з допомогою міміки та жестів.
Раптом він зупинив машину і виліз перевірити колеса. Обидва брати страшенно злякались і почали питати, що сталось. Я заспокоїв їх, сказавши, що все гаразд. Було видно, що вони дуже нервують, боячись усяких прикмет і знаків. Я сам смертельно боявся, що з джипом щось станеться. У фотографа був стурбований вигляд: не розуміючи нашої розмови, він почав жестами пояснювати, що мотор, мабуть, працює тільки на трьох циліндрах.
Але ось машина рушила далі, підскакуючи по нерівній покрученій колії, а між хмар, що швидко мчали по небу, визирнули зірки. Брати Атан все ще були напружені і явно нервували. Коли ми під'їхали до місця, де мали зупинитись, Атан раптом змінив свій намір. Він сказав, що краще буде податись прямо до Хангароа і зачекати в нього дома, поки в селищі всі не поснуть.
Поблизу селища він знову передумав і заявив, що його аку-аку велів їхати не до нього, а до брата. Ввімкнувши фари, ми перетнули селище і, не доїжджаючи церкви, повернули в напрямку берега і проїхали трохи вздовж кам'яної огорожі на другому боці селища. Тут Атан попросив зупинитись й вимкнути світло.
Почав накрапати дощ. Енліке Теао залишився стерегти машину, а ми всі перелізли через огорожу і рушили великим, усіяним камінням полем. Дрібні куски лави так густо встеляли землю, що в темряві йти було важко. Атан попросив фотографа, який був найстарший серед пас, спертись йому на плече, щоб не впасти і не звихнути собі ноги. Еду Атан кілька разів шепнув, що його друзі можуть спокійно йти по його полю: адже він має добре серце, і тому аку-аку пильнує, щоб ні з ким тут нічого не трапилось. Про себе Атан довірливо сказав, що завжди намагається бути добрим, дає їжу тим, у кого її немає, і прислухається до тих, хто просить допомоги. Тому аку-аку задоволений ним.
Посеред кам'янистого поля стояла маленька побілена хатина. "Сільський капітан" кілька разів обережно постукав у вікно і в двері, поки, нарешті, не збудив свою дружину. Двері відчинила сувора полінезійська красуня років тридцяти, справжнє дитя природи з чорним, як смола, волоссям, що спадало по її прекрасній фігурі. "Сільський капітан", чистокровний довговухий, знайшов собі серед коротковухих гідну продовжувачку свого роду. До маленького столика посеред кімнати присунули два стільці. Красуне, рухаючись безшумно, наче тінь, поставила на нього свічку. Господар приніс з сусідньої кімнати грубий паперовий мішок з-під цементу, обережно витяг з нього товстий зошит без обкладинки і поклав перед нами на стіл. Це був звичайний чілійський учнівський зошит з пожовклими сторінками, але його використали зовсім на інше. На всіх його сторінках ми побачили знаки ронго-ронго, маленькі, красиво на-намальовані фігурки птахо-людей та інші загадкові символи, які ми так добре знали з рідкісних рукописів острова Пасхи.
Перелистуючи зошит, ми помітили, що деякі сторінки були цілком заповнені незрозумілими ієрогліфами, інші ж скидались на своєрідний словничок, де давався переклад кожного окремого знака. Символиронго-ронго були написані один під одним з лівого боку сторінки, а праворуч проти кожного знака стояв його переклад на полінезійський діалект острова Пасхи, написаний незграбними латинськими літерами. Ми, наче заворожені, мовчки сиділи навколо стола і при свічці розглядали пожовклий зошит з письменами ронго-ронго. Було ясно, що це не підробка Естевана, і коли той, хто писав ці загадкові ієрогліфи, справді знав секрет письма ронго-ронго, то цей простий зошит без обкладинки має надзвичайну вартість і відкриває небачені перспективи вивчення древнього нерозгаданого письма острова Пасхи.
Я звернув увагу на те, що на одній із сторінок було написано дату — "1936 рік" — і запитав господаря, звідки в нього цей чудовий зошит. Він відповів, що йому передав його батько за рік до своєї смерті. Хоч батько не знав ні письма ронго-ронго, ні латинського алфавіту, зошит все ж таки зробив він — старанно скопіював його з старої книги, яку, в свою чергу, склав ще його батько і яка вже ледве трималась. А Естеванів дідусь був ученою людиною: він умів співати ронго-ронго і вирізувати їх на дерев'яних дощечках. В той час на острові кілька людей уміло писати; вони навчились латинських літер, коли були рабами в Перу. Один із них допоміг старикові, який знав секрет ронго-ронго, записати значення священних знаків, бо молоде покоління, остров'ян почало забувати це древнє письмо, після того, як більшість його знавців було вивезено в рабство, і вони там загинули.
Атан і вродлива дружина "сільського капітана" були вражені зошитом з ронго-ронго не менше за нас. Естеван гордо заявив, що досі нікому ще не показував цього рукопису. Він тримав його в старому мішку з-під Цементу в своїй печері і брав звідти лиш тоді, коли хотів згадати батька. Він навіть мав намір зробити нову копію, поки зошит не порвався, але переписати сорок одну сторінку дрібненьких значків виявилось нелегкою працею. Я сказав, що коли він дасть на деякий час зошит фотографу, той зробить точну фотокопію, і Естеван, нарешті, неохоче погодився[12].
Була вже глуха ніч, і я запитав, чи не пора нам вирушати в дорогу. "Сільський капітан" відповів, що йти ще рано, він знає, коли буде одинадцята година — в цей час замукає якась "корова". Ніякої корови я не почув, однак згодом ми вирушили з дому. Чорноволоса красуня провела нас із свічкою до дверей. Поки ми пробиралися кам'янистим полем. — Атан знову дбайливо допомагав фотографові, і невдовзі ми вже були біля джипа. Енліке, що мав стерегти машину, спав як убитий, спершись на руль. Ми розбудили його і поїхали вибоїстою дорогою в напрямку лепрозорію, але незабаром повернули втоптаною худобою стежкою в глиб острова. Стояла темрява, дороги тут не було, і Атан, наче регулювальник руху, показував витягнутою рукою, куди їхати. Ганчірочка на вказівному пальці — єдина згадка про зараження крові — біліла в темряві і правила нам за дороговказ.