Він хитався і спотикався під вантажем ондатр і пошти і кілька разів мало не впав, перш ніж дістався лісу, де були прив'язані коні. Побачивши, що Візі прямує до лісу, я відчув голод і подумав, що зачекаю ще десять-п'ятнадцять хвилин, поки він розведе багаття, а потім теж рушу через лід.
Капкани, помічені №33 і 35, теж зникли, але я навіть і не намагався знайти хатки, де ми їх ставили. Це була марна трата часу. Ноги в мене починали підкошуватись щоразу, як я витягав лижу зі снігу, і кожен м'яз ламало від втоми. Тіло майже кричало про відпочинок, тому, встромивши лопату вертикально в сніг, я звалив здобич на плече і вирушив до Візі. Він стояв навколішки біля дерева, намагаючись розвести багаття. Я побачив, як у нього в руці спалахнув сірник і тут же згас.
— Ну як справи? — спитав я безглуздо, скидаючи ондатр на сніг.
Він глянув на тушки без особливого інтересу, знову чиркнув сірником, чортихнувся, коли він згас, не встигнувши запалити стружки, і відповів:
— У мене нічого. Тільки от багаття ніяк не розведу.
Тоді я глянув на його руки. Вони почервоніли і розпухли від тривалого перебування у крижаній воді та на морозі.
— Тяжко довелося, коли діставав капкани? — запитав я, знаючи, що йому добряче дісталося.
— Порядком. — Він чиркнув ще одним сірником, і той одразу згас. — Мабуть, я не дорахуюсь десятка чи дюжини капканів, коли я огляну все. Спробуй ти, може, в тебе вийде, — він перекинув мені коробку. — У мене щось руки не слухаються.
— Вони надто замерзли, ти хочеш сказати, — зауважив я, вичеркуючи сірник і ховаючи його в долонях. Але сірник згас перш, ніж загорілася хоч одна стружка. Потрібно було витратити ще з дюжину сірників, перш ніж стружки спалахнули. Я почав потихеньку додавати тріски, побоюючись, що стружки згаснуть до того, як вогонь зігріє мене хоч трохи.
— Диявольський спосіб добувати кошти на життя, — сказав я, розгортаючи сніданок і нанизуючи бутерброди на палички перед вогнем, щоб вони відтанули.
Моє зауваження викликало у Візі посмішку.
— Усе забудеться за день чи два.
Я похитав головою.
— Цього дня я ніколи не забуду.
Наші три коні стояли, підставивши вітру зад, понуро опустивши голови. Їх засипало снігом. Завірюха нікого не щадила — ні людини, ні звіра.
Ми швидко з'їли сніданок, підкинули ще палива в багаття і сіли перед ним навпочіпки, щоб зігрітися. Коштувало великих душевних і фізичних сил, щоб відірватися від вогню, але нам треба було ще оглянути безліч капканів, і чим довше ми сиділи біля вогню, тим важчою ставала думка про те, що треба їх оглядати. Тому, підкинувши в багаття достатньо палива, щоб до нашого повернення в ньому збереглося хоч трохи вогню, ми знову вирушили мучитися на кригу.
Наприкінці дня, коли я оглянув усі капкани і взяв всю здобич, яку міг, ноги у мене стали як гумові. За останні шість годин на снігоступи налипло стільки снігу, що вони важили по кілька фунтів. І тут я подумав: "Ні кроку більше я не зроблю на цих чортових лижах". Я зупинився, відстебнув ремінці та зняв лижі. Я брів уперед по снігу, перекинувши лижі, ондатр і капкани через плече. Раптом сніг у мене під ногами провалився, і я опинився по груди у воді.
Ярдах за двадцять від мене біля берега височіла біла кучугура великої жилої бобрової хатки, і я провалився крізь тонкий лід над зимовою "їдальнею" бобрів. Мабуть, тільки ця "їдальня" й не дала мені піти під воду з головою, бо купа гілок, навалених біля підводних входів у хатку, слугувала ногам хиткою опорою. І все-таки це була опора. Я відкинув ондатр, капкани та лижі подалі на міцний лід і почав відчайдушно борсатися у воді, то спливаючи, то грузнучи, як олень, що відганяє мух у ставку в спекотну погоду. Протягом шести ярдів лід продовжував обламуватися, коли я хапався за нього, намагаючись вибратися. Нарешті біля краю "їдальні" крига стала досить міцною, і я зміг видертися. Тепер, без сумніву, я був самим мокрим, замерзлим і нещасним представником людства на всій земній кулі.
Візі бачив, як я провалився під кригу, і підбіг до бобрової хатки до того часу, коли я вже стояв на ногах. Він підтримував мене, поки я вставив ноги в лижі і затягнув ремені.
— Дотягнеш мій вантаж? — запитав я, відчуваючи, що мені не впоратися з цим. Так ми разом з ним дісталися сосняка і підкинули у вогонь хмизу.
Я стояв над вогнем, хитаючись і гарячково обмацуючи кишені в пошуках тютюну та паперу. Я знайшов і те, й інше, але все було мокре, як риб'яча шкіра. А Візі не курив.
— Чортове життя, — поскаржився я, цокаючи зубами.
Від суконних штанів валила спереду пара, а ззаду вони перетворилися на лід. Я повертався біля багаття, як шматок м'яса на рожні.
Візі виймав ондатр із капканів, перераховуючи їх подумки. Склавши звірят і капкани в мішок, він повернувся до мене і сказав:
— Шістдесят вісім ондатр та сімдесят п'ять капканів.
Отже, тридцять п'ять капканів лежали зі здобиччю в озері, засипані снігом. Там вони залишаться, а коли почне танути сніг, вони опустяться на дно озера.
Я ще з півгодини повільно повертався біля багаття, намагаючись висушити одяг. Коли Візі загрузив свою поклажу на вючного коня і зв'язав мотузку морським вузлом, я насилу відірвався від багаття і на здерев'янілих ногах підійшов до свого коня.
— Ну як, чи зможеш доїхати до дому? — спитав Візі, скоріше просто так, щоб щось сказати, аніж бажаючи почути відповідь.
— А ти думаєш, що я так і залишусь у цьому чортовому сосняку на всю ніч? — відповів я саркастично і додав з жалюгідною усмішкою.
— Звичайно, дістануся. Поїхали!
Коні ледь пленталися. Їхати риссю чи галопом по груди у снігу неможливо. А тією ледь помітною стежкою, що вела додому, вони могли йти, тільки ступаючи ногами старим слідом. Якщо вони промахувалися і їхні коліна ударялися об кірку снігу між слідами, вони спотикалися і закопувалися носом у сніг.
Тіні ставали дедалі довшими, і я чув, як Візі тихо чортихається на свого коня, який постійно спотикався. Стукаючи від холоду зубами, я теж лаявся. Але коні були не винні, вони могли йти тільки стежкою, та й та була надто нерівною.
Лосиха з лосеням все ще були на галявині і, коли з'явилися наші три коні, вони відбігли в бік густого лісу. Лосеня спіткнулося і впало в кучугуру на краю галявини, стало на ноги, зробило кілька невірних кроків і знову впало. Воно було дуже слабеньке і худе. Зима була не надто щедрою для тваринного світу, особливо для молодняку. Коли я востаннє озирнувся, лосеня все ще лежало в кучугурі. Я подумав: "Чи доживе нещасний малюк до того часу, коли навесні зазеленіють тополі?", а потім: "Чи доживу я до того, як дістануся додому?"
Для мене ці кілька миль були кошмарними душевними та фізичними тортурами. Я продовжував механічно ударяти коня в боки ногами, які так замерзли, що нічого не відчували. Поводи лежали вільно на луці, а кінь повільно і вірно йшов до будинку сам по собі. Тримаючись руками за луку, я нахилився вперед, торкаючись обличчям кінської гриви. Я втратив будь-яке почуття напрямку і навіть не бачив в'ючного коня, що йшов за кілька метрів попереду. Але Візі час від часу питав: "Ну, як ти там?", і я знав, що все ще перебуваю з цього боку життя.
У темряві з' явилася світла пляма. Я наполовину випростався в сідлі і намагався не відривати від неї очей. Незабаром я відчув запах диму з наших труб, але мені здавалося, що до світлої плями ще кілька миль. Нарешті ми дісталися додому! Ліліан стояла в дверях і схвильовано говорила: "Слава богу, ви прийшли". Побачивши, як я звалився з коня, вона стурбовано запитала:
— Що з тобою, Еріку?
Намагаючись зібратися з думками, я відповів:
— Крім того, що я замерз і втопився, зі мною все гаразд.
Я зліз із коня, спіткнувся, підвівся зі снігу і вхопився за Ліліан.
— Давай потанцюємо, — запропонував я.
Візі скинув шкірки біля дверей і рушив з кіньми далі до сараю. Невеликий будиночок, де ми взимку зазвичай знімали шкурки, знаходився всього за тридцять ярдів, дрова в пічці були готові, і треба було лише піднести сірник. Але зараз ці ярди здавалися милями. Тому я втягнув мішок з ондатрами в кухню і витрусив їх на блискучу навощену підлогу. У спокійніші хвилини це могло б викликати бурю протесту з боку Ліліан, яка не любила, щоб у неї на підлозі розводили такий бруд. Але сьогодні вона мовчала, і я подумав: "Вона у мене розумниця. Знає, коли варто лаятись, а коли — ні".
Я плюхнувся на стілець біля грубки і почав стягувати боти. Вони примерзли до фетрових чобіт. Скинувши чоботи разом із ботами, я почав стягувати вовняні шкарпетки. Вони теж майже примерзли до ніг. Коли тепло від грубки почало проникати в тіло, мої думки почали плутатися. Я зняв промоклу білизну і почав натягувати суху, приготовлену Ліліан. Потім я тупо подивився на ондатр.
— Вони коштували нам дорожче за золото, — буркнув я.
— Що ти там бурмочеш? — спитала Ліліан, що клопоталася біля каструль і сковорідок.
Але це було зрештою не так вже й важливо, та й все одно я надто втомився, щоб відповідати.
Розділ 24
Коли ми помітили пожежу, вітер віяв з півночі. Першою запах диму в повітрі відчула Ліліан. Вона скопувала клумбу, готуючи грунт для посівів, і розпушувала його руками, просіюючи землю між пальцями. Сонце хилилося до заходу. Ми з Візі лагодили в хаті сітку, яку порвали об корч, коли востаннє ловили рибу-скво. Ми обидва здригнулися, коли до нас забігла Ліліан. Її обличчя було забруднене землею.
— Дим! — сказала вона здавлено. — Я відчуваю запах диму.
Почувши це страшне слово "дим" — а ми всі до смерті боялися лісових пожеж, — я вибіг з дому і зупинився, принюхуючись. Ліліан мала рацію: у повітрі відчувався запах горілого лісу, але де? Поглянувши на північ, я побачив густий дим, що піднімався над лісом. Тепер було ясно, що пожежа на північ від нас. Але ж далеко чи близько? І чому так рано навесні? Для сильних гроз був ще не час, і тому навряд чи ліс міг спалахнути від блискавки. Ось у червні чи липні, коли бувають сильні грози, — інша справа, але не зараз, 14 травня.
Я намагався заспокоїти Ліліан, та й себе теж, говорячи:
— Не думаю, що пожежа піде далеко. Ліс ще недостатньо сухий, щоб вогонь розійшовся на повну силу. Він затихне, перш ніж зможе завдати великої шкоди.
На захід від нас, далеко на захід, рідко минав рік без того, щоб десь не сталося лісової пожежі.