Втретє кажу вам, що перед вами друг, відповідайте ж мені, як другові. Ну, король Наварський відмовився від усього, що ви запропонували йому?
— Так, монсеньйор, визнаю це, бо признання компрометує тільки мене.
— Чи не крикнули ви, вийшовши з його кімнати і топчучи ногами свій капелюх, що він принц нікчемний і негідний лишатися вашим ватажком?
— Правда, монсеньйор, я сказав це.
— Ага, правда! Визнаєте, нарешті?
— Так.
— Така ваша думка й тепер?
— Більш ніж коли, монсеньйор!
— Добре! А я, я, пане де Муї, я, третій син Генріха II, принц французький, чи досить я добрий дворянин, щоб командувати вашими солдатами? Чи вважаєте ви мене досить гідним довіри, щоб можна було покластись на моє слово?
— Ви, монсеньйор! Ви — вождь гугенотів!
— А чому ні? Тепер часи навернень, ви самі знаєте. Генріх став католиком, я можу стати протестантом.
— Так, безперечно, монсеньйор; отже, чекаю, що ви поясните мені...
— Річ дуже проста, і я з'ясую вам в двох словах політику всіх. Мій брат Карл вбиває гугенотів, щоб царювати без перешкод. Брат мій д'Анжу не заважає вбивати їх, бо має бути наслідником по братові моєму Карлу, а брат мій Карл щоразу хворий. Але я... річ інша. Я не буду ніколи королем, принаймні у Франції, бо у мене є двоє старших братів. Ненависть матері і братів віддаляє мене від трону ще більше, ніж закон природи. Я не можу розраховувати ні на родинне становище, ні на славу, ні на королівську корону. А тим часом серце моє таке ж благородне, як і серця моїх старших братів. Так от, де Муї, я й хочу шпагою викраяти собі королівство в цій Франції, яку вони залили кров'ю. От чого хочу я, де Муї, слухайте. Я хочу стати королем Наварським не по праву народження, а по обранню. І, майте на увазі, ви не можете сказати нічого проти мого бажання: я не узурпатор, бо брат мій відмовляється від ваших пропозицій і, віддавшись бездіяльності, зарозуміло визнає королівство Наварське фікцією. З Генріхом Беарнським ви не маєте нічого; зо мною ви маєте шпагу й ім'я. Франсуа д'Алансон, принц французький, захищає всіх своїх товаришів чи всіх своїх співучасників, — назвіть, як хочете. Ну, що скажете ви на цю пропозицію, пане де Муї?
— Скажу, що вона засліплює мене, монсеньйор.
— Де Муї, де Муї, багато перешкод доведеться ще подолати нам. Не вимагайте ж з самого початку надто багато від сина короля і королівського брата, що сам іде до вас.
— Монсеньйор, справа була б вирішена, коли б тільки я один підтримував свої ідеї; але у нас є рада, і хоч яка блискуча ваша пропозиція — а може саме через це — проводирі партії не приймуть її без певних умов.
— Це інша річ, і відповідь ваша йде від чесного серця й доброго розуму. З мого поводження, де Муї, ви повинні бачити мою бездоганну чесність. Отже, поставтесь до мене як до людини, гідної поваги, а не як до принца, якому лестять. Де Муї, чи маю я шанси?
— Слово честі, монсеньйор, коли ваша високість бажаєте знати мою думку, ви маєте всі шанси, раз король Наварський зрікся пропозиції, яку я зробив йому. Але, кажу знову, монсеньйор, мені треба спершу дійти згоди з нашими проводирями.
— Зробіть це, пане, — відповів герцог д'Алансон. — Тільки коли я матиму відповідь?
Де Муї мовчки подивився на принца. Потім, здавалось, вирішив питання.
— Монсеньйор, — сказав він, — дайте мені вашу руку. Мені треба, щоб рука принца французького торкнулась до моєї руки; тоді я буду певен, що мене не зрадять.
Герцог не тільки подав руку де Муї, але сам узяв його руку і стиснув її.
— Тепер, монсеньйор, я спокійний, — сказав молодий гугенот. — Коли б нас зрадили, я сказав би, що ви тут не при чому. Без того, монсеньйор, хоч би як мало відношення мали ви до зради, ви втратили б вашу честь.
— Чому говорите ви мені це, де Муї, перш ніж сказати, коли дасте відповідь від ваших проводирів?
— Тому, монсеньйор, що ви, питаючись, коли буде відповідь, тим самим питаєтесь, де перебувають проводирі, і коли я скажу: сьогодні ввечері, — ви знатимете, що вони в Парижі і переховуються.
Говорячи це з недовірливим жестом, де Муї дивився пронизливим поглядом в облудні й непевні очі молодого чоловіка.
— Ну, — відповів герцог, — у вас лишаються ще сумніви, пане де Муї. Проте, не можу ж я з першого ж разу вимагати від вас повної довіри. Ви краще дізнаєтесь про це пізніше. Нас зв'яже спільність інтересів, і ви відкинете підозри. Отже, ви кажете, сьогодні увечері, де Муї?
— Так, монсеньйор, бо час не терпить. Сьогодні ввечері. Але де, будь ласка?
— У Луврі, тут, у цій кімнаті, — вам це зручно?
— У цій кімнаті живуть? — сказав де Муї, скинувши оком на два ліжка, що стояли одно проти одного.
— Так, двоє моїх дворян.
— Монсеньйор, мені, здається, нерозумно було б вертатися до Лувра.
— Чому?
— Бо коли ви мене пізнали, то і в інших можуть бути такі самі добрі очі, як у вашої високості, і вони теж можуть пізнати мене. Проте, я прийду до Лувра, якщо ви дасте мені те, про що я прохатиму.
— Що?
— Перепустку.
— Де Муї, — відповів герцог, — якщо при вас знайдуть перепустку від мене, вона погубить мене, не врятувавши вас. Я можу бути вам у пригоді тільки під умовою, що в очах усіх ми будемо цілком чужі один одному. Коли б моя мати або брат мали доказ найменших зносин моїх з вами, це коштувало б мені життя. Ви стаєте під захист власного мого інтересу з того моменту, коли я зв'яжуся з іншими, як тепер зв'язався з вами. Вільний в сфері мого діяння, сильний, поки я невідомий, бо я сам зостаюсь тоді нерозгаданим, я гарантую вам усе, не забувайте цього. Зверніться знов до вашої мужності, спробуйте, покладаючись на моє слово, зробити те, що ви спробували зробити, не маючи слова мого брата. Прийдіть сьогодні ввечері до Лувра.
— Але як мені прийти? Я не можу ризикнути піти в цій одежі до апартаментів. Вона придатна тільки для передпокоїв та дворів. Моє звичайне вбрання ще небезпечніше, бо тут мене всі знають, а моя зовнішність лишиться незміненою.
— Ну, я міркую, чекайте... Я гадаю, що... так, от що.
Справді, герцог кидав погляди навколо себе, і очі його спинилися на парадному вбранні Ла Моля, що лежало в ту хвилину на його ліжку: розкішному вишневому плащі з золотими обшивками, про який ми вже говорили, береті з білим пером, обвитому шнурком з золотими та срібними маргаритками, шовковому камзолі сіро-перлового кольору з золотом.
— Бачите плащ, перо та камзол? — сказав герцог. — Вони належать пану де Ла Молю, одному з моїх дворян, франту найкращого тону. Вбрання його зробило фурор при дворі, і коли де Ла Моль вбирається в цей костюм, його пізнають за сотню кроків. Я дам вам адресу кравця, що шив йому вбрання, заплатіть удвоє, і на вечір матимете собі такий самий костюм. Ви запам'ятаєте ім'я де Ла Моля, — правда?
Не встиг герцог д'Алансон закінчити цю рекомендацію, як в коридорі почулися кроки і в дверному замку повернувся ключ.
— Хто там? — скрикнув герцог, кидаючись до дверей і засовуючи засув.
— Їй-богу, — відповів голос, — дивне питання. Ви самі хто? От комедія: я хочу ввійти до власної кімнати, а у мене питають, хто я!
— Це ви, пане де Ла Моль?
— Атож. А ви хто?
Тим часом як Ла Моль висловлював свій подив, що в кімнаті хтось є, та намагався з'ясувати, хто той новий товариш по житлу, герцог д'Алансон швидко повернувся до де Муї, притримуючи однією рукою засув, а другою затуляючи щілину в замку.
— Знаєте ви пана де Ла Моля? — спитав він у де Муї.
— Ні, монсеньйор.
— А він вас знає?
— Не думаю.
— То все добре. Вдайте, ніби дивитесь у вікно.
Де Муї, не відповідаючи, повернувся до вікна, бо Ла Моль почав виявляти нетерпіння і стукати в двері щосили.
Герцог д'Алансон кинув востаннє погляд на де Муї і, побачивши, що він повернувся спиною, відчинив.
— Монсеньйор герцог! — скрикнув Ла Моль, відступаючи в здивуванні. — Пробачте, пробачте, монсеньйор!
— Нічого, пане. Мені знадобилась ваша кімната прийняти декого.
— Будь ласка, монсеньйор, будь ласка. Дозвольте тільки, прошу вас, взяти мені плащ та капелюх, що на постелі, бо сьогодні вночі на мене напали на Гревській набережній злодії і відняли і те й друге.
— Справді, пане, — сказав принц усміхаючись і йду чи щоб подати Ла Молю те, що він просив, — у вас вигляд доволі пошарпаний: певне, мали діло з завзятими розбишаками!
Герцог подав Ла Молю плащ і берет. Молодий чоловік подякував і пішов у передпокій перемінити вбрання, аж ні трохи не цікавлячись тим, що герцог робить у нього в кімнаті, бо в Луврі було звичайною річчю, коли принци використовували приміщення своїх дворян для своїх приймань.
Де Муї підійшов до герцога, і вони обоє дослухались, коли Ла Моль скінчить передягатись і вийде. Але він, перемінивши костюм, сам вивів їх з клопоту, бо наблизився до дверей і сказав:
— Пробачте, монсеньйор, чи не зустрічали ви графа де Коконна?
— Ні, пане граф. Проте, він же на службі сьогодні вранці.
— Ну, то його, мабуть, убили, — сказав Ла Моль сам собі і пішов.
Герцог прислухався до його ходи, що затихала, віддаляючись; потім відчинив двері і підвів до них де Муї.
— Подивіться, як він іде, — сказав він, — і спробуйте наслідувати цю незрівнянну манеру держатись.
— Зроблю як зможу краще, — відповів де Муї. — На жаль, я не дамський кавалер, а солдат.
— В кожному разі, я чекаю вас до півночі в цьому коридорі. Якщо кімната моїх дворян буде вільна, я прийму вас там, якщо ні, знайдемо Іншу.
— Так, монсеньйор.
— Отже, сьогодні, до півночі.
— Сьогодні, до півночі.
— До речі, де Муї, як ітимете, махайте дужче правою рукою, це особлива манера пана де Ла Моля.
XXIV. Вулиця Тізон і вулиця Клош-Персе
Ла Моль вискочив із Лувра бігцем і кинувся розшукувати по Парижу бідолашного Коконна.
Перш за все він пішов на вулицю Арбр-Сек до метра Ла Гюр'єра, бо пригадав, що часто цитував п'ємонтцеві відому латинську приказку, яка доводить, що Амур, Вакх[60] та Церера[61] — боги найпотрібніші, а тому сподівався, що Коконна після ночі, що була для нього не менш бурхлива, ніж для Ла Моля, розташувався, додержуючись римського афоризму, в готелі "À la Belle-Étoile". Ла Моль знайшов у Ла Гюр'єра тільки спомин про зобов'язання, яке той узяв на себе, та доволі гостинно поданий сніданок, який він з'їв з великим апетитом, не зважаючи на свій неспокій.
Заспокоївши, замість душі, шлунок, Ла Моль перебрався на той бік Сени і знову пішов шукати, як чоловік, що розшукує втоплу дружину.