двох однаково вродливих і грайливих молодих людей, яких так вабило одне до одного? Навряд. Здавалося, вони були такі подібні, мов дві частки одного цілого, а безтурботній і м'якій Кларисі так хотілося спертися на гаряче і міцне плече свого вродливого племінника!
Але то були тільки здогади, а певності ніхто не мав. До того ж поміж винними, чи то пак звинуваченими, завжди опинялася пара пильних широко розплющених очей, Зінаїдиних очей, які давно вже чатували на жахливу зраду, що зріла в батьківському домі.
Охоплена постійними підозрами, Зінаїда ухитрялась у будь-який спосіб заважати побаченням своєї мачухи й двоюрідного брата: вона раз у раз приходила додому, коли її ніхто не чекав, і зухвало дивилася їм просто в обличчя. Стомившись за цілий день напруженої праці, вона усе ж таки всідалася ввечері з плетивом у руках поміж веселим Нантцем і замріяною мачухою, яка, дивлячись у простір затуманеними, мов незрячими, очима і безвладно опустивши руки, могла б до ранку слухати балаканину красеня–кресляра.
Старий добряга Рудик був простодушний і довірливий до сліпоти, зате підозрілива Рудикова дочка чатувала за його дружиною незгірш ревнивого чоловіка. Чи можете ви уявити чоловіка в спідниці з прозірливістю й передчуттями, які властиві лише жінкам?
Отож між Зінаїдою і Нантцем точилася запекла боротьба, а їхні безперервні сутички й сварки приховували глуху лють і таємну ворожнечу. Дядько Рудик посміювався з них обох, гадаючи, що все те – лише наслідок колишньої симпатії й неусвідомленої закоханості між двоюрідними братом і сестрою, але Клариса, слухаючи їх, блідла й непритомніла: ця слабка, не здатна до боротьби жінка була у розпачі, передчуваючи своє падіння.
Зінаїда святкувала перемогу. Вона так спритно діяла у замку, що директор, якому так і не вдалося відправити Нантця в Геріньї, замість цього нещодавно відіслав його у Сен-Назер із заводським дорученням вивчити нові зразки машин, що їх установлювали на трансатлантичних пароплавах. Там він мав на кілька місяців роботи, щоб зняти креслення і поробити замальовки. Клариса не гнівалася на пасербицю, хоч і розуміла, хто домігся цього від'їзду; вона навіть відчувала деяке полегшення. Клариса належала до тих кокетливих жінок, чиї томливі очі немов просять: "Захистіть мене!" І, як бачите, Зінаїда збагнула її благання і таки спромоглася захистити.
Джек дуже скоро здогадався, що обидві жінки зберігають спільну таємницю. Він їх обох однаково любив. Йому дуже подобалася завжди весела, мужня й відкрита Зінаїда, а Клариса, витонченіша і жіночніша, була мила його очам, що змалку звикли до краси і вроди. Він навіть знаходив у ній деяку схожість із своєю матір'ю, із самим собою. Щоправда, Іда була відкрита, вся на виду – жвава, балакуча й поривчаста, а задумлива і мовчазна Клариса належала до жінок, які чим менше рухаються, тим більше поринають у мрії. До того ж у них не були схожі ні риси обличчя, ні хода, ні навіть колір волосся. І все ж таки вони були чимось схожі. То була особлива, ледь помітна схожість, яка проявлялася то в тому, що їхній одяг мав однаковий запах парфумів, то в сукнях, на яких були схожі складки, то в подібних прикрасах, то в чомусь іще невловимїшому, що міг помітити лише найдосвідченіший знавець людської душі. З Кларисою й Зінаїдою хлопчик почувався вільніше, ніж з Рудиком; вони опікали Джека з тим душевним благородством, із тією витонченістю, завдяки яким у робітничому середовищі матері й жінки стоять далеко вище, ніж батьки й чоловіки. Інколи, у неділю, відколи погода не дозволяла виходити з дому, Джек читав їм уголос.
Це бувало в "залі" нижнього поверху, великій кімнаті, прикрашеній морськими картами і олеографією з видом Неаполя, що висіли на стінах, а також всюди розкладеними великими мушлями, закам'янілими губками, висохлими морськими кониками – усіма тими екзотичними дрібничками, якими сусіднє море та кораблі, що прибувають з рейсів, постачають скромні домівки приморських містечок. На всіх меблях, на дивані і на оббитому утрехтським оксамитом кріслі лежали мережані серветочки ручної роботи, доповнюючи ту відносну вишуканість помешкання. Дядько Рудик найбільше полюбляв крісло. Приготувавшись слухати читання, він зручно всідався у ньому, Клариса лишалася на своєму звичному місці біля вікна в задумливій очікувальній позі, а Зінаїда, яка заради домашніх справ навіть пропускала церковну відправу, використовувала вільну від поденної праці неділю для того, щоб церувати білизну домашніх та Джеків робочий одяг.
Хлопчик спускався з горища, захопивши з собою одну з лікаревих книжок, і починав читати.
З найперших рядків очі добряги Рудика починали тріпотіти повіками, потім витріщувались і зрештою, не витримавши надмірних зусиль, заплющувались.
Його самого доводила до розпачу непереборна сонливість, яка нападала на нього відразу, як тільки він опинявся без діла в незвичній для нього сидячій поставі. Та й як тут не заснеш, коли кляте крісло таке м'яке та зручне! Йому було ніяково перед дружиною, і час від часу, : згадуючи про це, та щоб показати, ніби він не спить, а уважно слухає, він голосно крізь сон щось говорив. У таких випадках найчастіше він нерозбірливо бурмотів: "Неймовірно!" До того ж казав це не до речі, невлад, у звичайних місцях, і тим самим ще більше всіх переконував, що нічого не чує. Та ще й книжки, якими лікар Ріваль напхав цілий ящик для нашого друга Джека, не були ні дуже цікаві, ні досить зрозумілі. То були переважно переклади творів античних поетів, "Листи" Сенеки, "Життєписи" Плутарха, окремі книги Данте, Вергілія, Гомера, кілька книжок з історії – оце й усе. Часто хлопчик читав, сам нічого не розуміючи, та все ж він не відкладав книжок, уперто дотримуючись даної лікареві обіцянки і вірячи, що книжки не дадуть йому упасти аж надто низько, до рівня людей, серед яких він жив і працював. Він читав наполегливо, майже набожно, не втрачаючи надії, що між темними рядками спалахне світло, читав так ревно, як побожна жінка повторює в церкві молитву, яку проказує пастор незрозумілою їй латиною.
Серед усіх книжок йому найбільше подобалась поема "Пекло" Данте, її він читав найчастіше. Змальовані у ній пекельні муки вражали Джека. В його уяві вони мали щось спільне із тим видовищем, яке щодня було у нього перед очима. Напівголі люди, ненажерливий вогонь, величезні виливниці у ливарному цеху, в які кривавою рікою тече розплавлений метал, – усе це він бачив у віршах поета, а стогони і зітхання пари, скрегіт велетенських пилок, глухі удари копра, що лунали в освітлених червоним полум'ям цехах, в його уяві були подібні до зображених поетом різних кіл пекла.
Якось у неділю Джек читав своїм постійним слухачам уривок із улюбленого твору. Як завжди, дядько Рудик заснув після найперших слів, зберігаючи на обличчі добродушну зацікавлену посмішку, яка дозволяла йому час від часу казати, не прокидаючись: "Це неймовірно!" Зате обидві жінки слухали дуже уважно, хоч кожна з них сприймала вірші Данте по-різному.
То був епізод, присвячений Франчесці да Ріміні:
Немає більшого страждання,
Як згадувати про щасливі дні,
Коли на тебе упаде нещастя...
Джек читав далі, а Клариса час від часу здригалася і все нижче опускала голову. Масивна Зінаїда, насупившись і випроставшись, сиділа на стільці і люто орудувала голкою.
Велична поезія, що звучала в тиші скромного помешкання робітників, здавалося, витала в недосяжній високості над ними, над їхніми почуттями й враженнями, турботами й буденним існуванням, і все ж пробуджувала в їхніх душах цілі світи думок, торкалася найпотаємніших струн серця і як могутня блискавка несла в собі примхливий, незбагненний і небезпечний електричний заряд.
Слухаючи ту історію кохання, Рудикова дружина безмовно плакала. А коли Джек дочитав до кінця уривок, Зінаїда, не бачивши, що з очей мачухи котилися сльози, заговорила перша.
– Яка ж лиха і безсоромна жінка! – обурилася вона. – Як вона посміла так розповідати про свій злочин, хвалитися ним!
– То правда, вона дуже винна, – мовила Клариса, – і дуже нещаслива.
– Нещаслива?.. Не кажіть так, мамо... Можна подумати, що ви її жалієте, оту Франческу, яка любила чоловікового брата.
– Воно-то так, дочко! Але вона полюбила його ще до заміжжя, а її силоміць видали за нелюба.
– Силоміць чи ні, а вийшла заміж – будь вірна чоловікові. У книжці сказано, що він був старий, але як на мене, то його за це треба було поважати ще дужче і не давати підстав піднімати його на глум. Ось так! І старий правильно зробив, повбивавши їх обох. Туди їм і дорога!
Вона казала все це із непримиренним запалом, вкладаючи у свої слова усю дочірню любов до батька, жіночу гордість і нещадну цноту юності, що судить усіх і все, виходячи із вимріяного ідеалу, ще зовсім не знаючи життя, не уявляючи, що може бути з нею самою.
Клариса змовчала. Вона відсунула завісу на вікні й виглянула надвір. Рудик, прокинувшись, розплющив одне око і пробелькотів: "Це неймовірно!" Джек, опустивши очі в книжку, думав про бурхливу суперечку, викликану щойно прочитаним. Отак безсмертна легенда про кохання і перелюбство, прочитана через чотириста років дитиною, яка сама не зовсім розуміла всього її змісту, знайшла несподіваний відгук у цьому простому, неосвіченому середовищі. В тому й велич та могутність видатного поета, що, розповідаючи про чиюсь окрему долю, він звертається через віки до всіх людей, і його геній, наче ясний місяць у погожий вечір, невтомно й неквапливо світить самотнім і заблукалим на шляхах життя, співчутливо, приязно і лагідно сяючи з небес по всіх закутках землі.
– От тепер я вже не сумніваюсь, це він!.. – несподівано вигукнув Джек, схопившись зі стільця.
На вуличці робітничого селища перед вікнами їхнього дому промайнула тінь і почулися знайомі Джеку вигуки:
– Брилі!.. Брилі!.. Брилі!..
Джек миттю вискочив надвір, але його випередила Клариса. На порозі вона зіткнулася з хлопчиком; зашарівшись, жінка запихала в кишеню зім'ятого листа.
Бродячий торговець уже відійшов, хоча, дуже кульгаючи, ніс на спині гору кашкетів, зюйдвесток і фетрових брилів; він у три погибелі згинався під тягарем ноші: зимовий крам був набагато важчий, ніж літній.