Ці автомобілі не здавалися тут недоречними — готель був улюбленим місцем російських олігархів й арабських шейхів, які обожнюють хизування.
Я прийшов раніше. Влаштувався у фоє в кріслі оливкового кольору й оглядав приміщення з червоними мармуровими колонами та шторами в тон, намагаючись вигледіти в натовпі Сагіряна.
Він швидко ввійшов приблизно десять по восьмій і був схожий на людину, яка спізнюється на звичайну ділову зустріч. Це був бізнесмен трохи вищий за мене зростом, років п'ятдесяти п'яти, з сивим волоссям, пухкими щоками та м'яким подвійним підборіддям, що плавно переходило в шию. Він скидався на добродушного дідуся, ніж на якогось зловмисника.
Ми трохи поговорили про дрібниці: про Лондон, про погоду, про Москву й політику, оминаючи основну причину зустрічі. Нарешті я запитав, заради чого такого важливого він здолав весь цей шлях до Англії.
Сагірян зітхнув і розповів, що в "Ренесансі" нещодавно провело обшуки МВС. Він стверджував, що це сталося тому, що його фірма вела справи з нами, і повторив те, що сказав Джеймісону: якщо я дозволю йому ліквідувати викрадені у фонду Hermitage російські компанії, це якимось чином розв'яже проблеми, з якими стикнувся він і "Ренесанс".
Я не бачив у цьому жодної логіки. По-перше, фонд Hermitage вже багато років майже не вів операцій з "Ренесансом". По-друге, як я можу дати йому дозвіл на ліквідацію компаній фонду, якщо їх викрали, і вони не перебувають під контролем фонду? І по-третє: припустімо, я дозволю, але яка від цього користь нам і саме Івану, чию справу МВС так і не закривало? Про себе я подумав: або Сагірян недалекий, або переслідує якісь інші цілі. Найімовірніше, друге.
Я намагався витягти з нього якнайбільше інформації для запису. На жаль, на всі прямі запитання він відповідав ухильно й невиразно, як і вперше, коли зателефонував.
Наша розмова завершилася, коли він глянув на годинник і різко встав:
— Білле, я спізнюся на вечерю. Бажаю вам гарних різдвяних свят.
Ми потиснули один одному руки, і він зник так само швидко, як і з'явився. Я пішов за ним вестибюлем, вийшов з готелю, сів у таксі й поїхав в офіс прослухати запис разом з колегами.
Коли я дістався Голден-скверу, уся команда разом зі Стівеном Беком й одним з його технарів чекала мене в кімнаті переговорів. Я вийняв диктофон, від'єднав його від дроту й вручив Стівену. Той поставив апарат на стіл і натиснув відтворення.
Ми скупчилися навколо. На записі було чути мій голос — ось я говорю з першим таксистом, потім звуки поїздки в "Дорчестер", мої кроки та вітання швейцара біля входу в готель. Було чути шум і суєту у фоє готелю. А потім, о десятій по восьмій, раптово почалися перешкоди, заглушуючи всі інші звуки.
Стівен узяв пристрій у руки, вважаючи, що з ним щось негаразд. Відмотав запис на кілька секунд назад і знову натиснув відтворення. Результат той самий. Тоді він перемотав запис трохи вперед, сподіваючись почути бодай частину розмови, але перешкоди не зникали. Припинилися вони тільки після того, як я покинув готель і попросив швейцара викликати таксі. Стівен знову зупинив запис.
Я подивився на нього:
— Що це було?
Похмурий, він крутив пристрій у руці.
— Або диктофон несправний, або Сагірян застосував якийсь спеціальний глушник, на зразок генератора високочастотних перешкод.
— Дуже цікаво, спеціальний глушник! А де його взагалі можна дістати?
— Це не просто, але їх активно використовують спецслужби на кшталт ФСБ.
Я відчув неудаване занепокоєння. Думав, що вчиняю розумно, найнявши Стівена пограти в шпигунів, а виходило, що сидів поруч із справжнім. Мабуть, досить наївних спроб удавати Джеймса Бонда.
На Сагіряну наше розслідування зайшло в глухий кут, а ми так і не наблизилися до розгадки ворожих задумів. Тепер усі сподівання ми покладали на заяви, подані до російських правоохоронних органів.
Наступного дня після зустрічі із Сагіряном ми отримали першу офіційну відповідь — зі слідчого управління Слідчого комітету Санкт-Петербурга. Вадим видрукував його, пробіг очима й, пропустивши юридичну передмову, переклав висновок:
— Білле, послухай, що тут написано: "Відмовити в порушенні кримінальної справи за повідомленням про фальсифікацію доказів в Арбітражному суді Санкт-Петербурга та Ленінградської області через відсутність складу злочину".
— Відсутність складу злочину? Наші компанії було вкрадено!
— Стривай, це ще не все: вони, роблячи нам послугу, повідомляють, що не порушуватимуть кримінальної справи проти нашого юриста, Едуарда Хайретдінова, за подання заяви, — додав Вадим із сарказмом у голосі.
Наступного дня ми отримали ще одну відповідь, цього разу від Департаменту власної безпеки МВС, яка, за ідеєю, мала зацікавитися проханням перевірити своїх працівників Кузнєцова та Карпова.
— Лишень послухай, — промовив Вадим, перечитавши його знову. — Головне управління внутрішніх справ передає нашу заяву на розгляд Карпову!
— Цього не може бути!
— Може. Тут сенс саме такий.
Протягом тижня ми отримали ще три аналогічні відповіді, однаково марні.
До Нового року без відповіді залишалася тільки одна заява. Не було причин думати, що відповідь на неї буде іншою. Проте вранці 9 січня 2008 року Едуарду зателефонував слідчий Ростислав Рассохов з Головного слідчого управління Слідчого комітету при прокуратурі Російської Федерації. Рассохова призначили розглянути нашу заяву, і він запросив Едуарда в управління.
Коли Едуард прибув на місце, його зустрів чоловік приблизно того ж віку. Рассохов був одягнений у трохи пом'ятий дешевий костюм, на руці мав простий годинник, волосся пострижене нашвидкуруч — у такій корумпованій країні, як Росія, ці прикмети здавалися обнадійливими. Вони пройшли в кабінет, і Рассохов, по рядках розбираючи текст заяви, з неупередженим виглядом став ставити Едуарду докладні запитання. Наприкінці зустрічі він повідомив, що має намір розпочати попереднє розслідування у зв'язку з нашими звинуваченнями на адресу Кузнєцова та Карпова, і їх викличуть на допит. Це була чудова новина. Я уявляв собі обличчя Кузнєцова й Карпова, коли їх викличуть у Слідчий комітет давати свідчення. Після всіх неприємностей, які нам довелося пережити, здавалося, що справедливість ось-ось переможе.
Я насолоджувався цим відчуттям майже два місяці, поки одного вечора на початку березня в офіс не зайшов похмурий і стурбований Вадим.
— Я щойно отримав повідомлення від Аслана.
— Про що? — глухо запитав я, встигнувши звикнути до того, що Вадим постійно приносить погані новини, особливо з Росії.
Він простягнув мені повідомлення й показав на російські слова:
— Тут ідеться: "Порушено кримінальну справу № 401052 у Республіці Калмикія проти Браудера. Ухиляння від сплати податків в особливо великому розмірі".
У мене перехопило подих, наче від удару. Схоже, так Кузнєцов і Карпов мстилися за виклик на допит. Напрошувалася сотня запитань, але, як на зло, уже було о пів на восьму вечора, і нам з Оленою час було їхати на вечерю, заплановану багато місяців тому. Старий приятель із "Саломон Бразерс" зі своєю нареченою якимось дивом зарезервували столик у новому лондонському ресторані під назвою "Ательє Жоеля Робюшона", і я не міг скасувати зустріч останньої миті.
Дорогою до ресторану я зателефонував Олені й розповів їй про повідомлення з Москви. Вперше з початку кризи наші емоційні ритми збіглися й ми одночасно запанікували. Коли ми ввійшли в ресторан, друзі вже сиділи за столиком й привітно всміхалися. На свій страх і ризик вони вже замовили дегустаційне меню із семи страв, на яке в нас пішло б години три, не менше.
Усю вечерю я намагався не піддаватися паніці, поки вони безтурботно розповідали про майбутнє весілля, плани на медовий місяць та класні ресторани. Я не міг дочекатися, коли все скінчиться, і ми підемо. Тут подали другий десерт. Олена, стиснувши моє коліно під столом, перепросила друзів, що змушена поспішати додому до дітей. Вибравшись з ресторану й сівши в таксі, ми їхали додому, промовчавши всю дорогу.
Нова кримінальна справа проти мене вимагала негайних дій. Наступного ранку я попросив Едуарда відкласти всю поточну роботу й поїхати до Елісти, щоб дізнатися якомога більше подробиць.
Рано-вранці Едуард вилетів у Волгоград, спіймав машину й звідти за чотири години дістався Елісти, столиці Калмикії. У цій республіці на півдні європейської частини Росії є вихід до Каспійського моря, більшість місцевого населення сповідує буддизм. Таких безлюдних пейзажів, як у Калмикії, Едуард ніколи ще не бачив: голі рівнини, позбавлені рослинності, коричнева земля й сіре небо похмуро простягаються, скільки сягає око. Одноманітний краєвид розбавляли хіба що старі будинки через кожні двадцять-тридцять кілометрів.
В Елісті Едуард попрямував до МВС, що на вулиці Пушкіна. Акуратний сучасний чотириповерховий будинок стояв навпроти площі із золотою пагодою.
Едуард увійшов, представився і запитав, чи можна поговорити із слідчим у кримінальній справі № 401052. Через кілька хвилин з'явився невисокий середнього віку чоловік азійської зовнішністі й широкою кавалерійською ходою. Він був одягнений у шкіряну жилетку.
— Чим можу допомогти?
Едуард потис йому руку.
— У вас справа проти Вільяма Браудера?
Слідчий Нусхінов уважно подивився на Едуарда.
— А ви хто?
— Прошу вибачення, я щойно з Москви. Я адвокат пана Браудера.
Показавши слідчому ордер, Едуард запитав:
— Не могли б ви розповісти про справу проти мого клієнта?
Слідчий розслабився.
— Так-так, зрозуміло. Прошу, ходімо в мій кабінет.
Удвох вони пройшли довгим коридором у тісний захаращений кабінет, де слідчий показав Едуарду матеріали справи.
Російська влада звинувачувала мене в тому, що дві компанії фонду нібито ухилилися від сплати податків 2001 року. Тоді в Калмикії діяли спеціальні податкові пільги, як, наприклад, на острові Джерсі або на острові Мен у Британії. Фонд свого часу зареєстрував свої російські компанії саме тут.
Було очевидно, що кримінальну справу сфабриковано. У матеріалах справи були акти податкових перевірок щодо відсутності заборгованостей.
Едуард звернув увагу слідчого на цей факт, і той, важко зітхнувши, сказав:
— Послухайте, я не хотів цим займатися. Мене викликали з відпустки — з Москви наскочила делегація високопосадовців.
— Високопоставлених осіб?
— Так, четверо.