Американській громадськості продають як майбутнього кандидата в президенти голлівудського актора Джіма Крунера. Я не гадаю, що коли-небудь ти бачив у Сараєві фільм, в якому цей актор грав, але тут він широко відомий. Зовні Крунер ще схожий на Джеймса Стюарта й Гарі Купера. Високий, стрункий п'ятдесятирічний атлет із ледь посивілим чубом, з усмішкою, сповненою меланхолійної доброти, виглядає, ніби на своїх широких плечах несе тягар усього роду людського. Для американок він одночасно брат, батько й чоловік, втілення благодушної мужності в трьох особах, широкі груди, на яких можна добре поплакати. Він для всіх сильна, спритна й уміла людина, котра з небагатослівним жартом на устах відбирає бідолашну білявку в п'ятдесяти індіанців, що наготувалися її зґвалтувати.
На жаль, провіденційний герой не вдовольняється лише тим, щоб серед пустелі рятувати героїнь з робленими кучерями. Крунер готується рятувати Сполучені Штати Америки (й, отже, вільний світ) від небезпеки, що їм загрожує. Це приголомшує, здається неймовірним європейцеві, проте Крунер має багато шансів бути обраним у президенти. Власне, все почалося в листопаді 1966 року, коли актора Рейгана, що рекламував по телебаченню якийсь гатунок сигар, обрали губернатором Каліфорнійського штату. Операція Крунера є логічним продовженням операції Рейгана. Не відаю, які сили штовхають Крунера на пост президента Сполучених Штатів. Однак, либонь, ці сили мають бути вельми могутні. Вони можуть витрачати на нього нечувані кошти, бо місце, яке продається, коштує дорого. За Крунером стоїть могутня машина, до якої входять і рекламне агентство, й прес-бюро, й "мозковий трест". Якщо вірити чуткам, які поширюються тут і навіть потрапляють на сторінки газет, фільм, який розхвалює Джіма Крунера – державного діяча, коштував сто п'ятдесят тисяч доларів і демонструвався приблизно сорок разів за різними телевізійними програмами (політику тут продають телеглядачам, наче мило); година передачі коштує сім тисяч доларів (фільм іде близько години). Таким чином, усе це разом склало двісті сорок тисяч доларів. Та це ще початок: уже рекламують новий кінофільм. До того сорока мільйонам осіб розіслано розкішну ілюстровану брошуру про життя, боротьбу й ідеали Джіма Крунера; гадають, що друк і пересилка коштували вісімсот тисяч доларів. Ти запитаєш, чи є в усьому цьому політична програма? Зрозуміло, її немає. Крім пишної статури й непоганого акторського таланту, в Крунера нічого нема. Він нічого не знає, нічого не думає й нічого не хоче. Це порожня ваза, яка чекає, аби її чимось наповнили. Промови, жарти, анекдоти, sob-stuff[51] про своє вбоге дитинство, грізні відсічі псевдо-супротивникам під час телевізійних дебатів – усе це він вивчив напам'ять. Ось що саме непокоїть у операції Крунера: вибір зовсім позбавленої розуму й політичного досвіду людини для керівництва наймогутнішою в світі державою. Від Кеннеді до Джонсона й від Джонсона до Крунера президентська функція зазнала разючого занепаду. Кеннеді мав свої думки й відвагу, вмів сказати "ні", – можна навіть підозрювати, що саме через уміння сказати "ні" його й убили. Щодо Джонсона, незважаючи на його очевидне безсилля, він усе ж таки одержав добру, освіту, – це – кваліфікований політик; мені хочеться вірити, що він ступив на войовничий шлях супроти своєї волі, й, можливо, його мучить совість. Про це свідчать його моралізаторські промови, якими Джонсон супроводжував кожен ступінь ескалації. Однак коли оберуть Крунера, то пост президента Сполучених Штатів посяде людина, яка впливатиме на політику США не більше, ніж Чан Кай-ші або маршал Кі.
Найбільше хвилює те, що цей занепад відбувається за бажанням тих, кому він вигідний, бо Джім Крунер робитиме все, що їм заманеться, – з виглядом справедливої і відповідальної людини, роль якої він грає дуже переконливо, – навіть кинути першу водневу бомбу на Китай. Я щиро сподіваюся, що помиляюсь, проте, коли оберуть Крунера, світ наближатиметься запаморочливою ходою до тієї великої війни в Азії, яка, либонь, може перерости в світову".
* * *
Арлетта повернулася, лягла горілиць і слухала в теплій темряві, як морські хвилі хлюпали об берег острівця. Здавалося, що те хлюпотіння доносилося з крихітної бухточки, котра правила їм ще й за басейн. Але вона знала, фарватер між скелями настільки вузенький і вигнутий, що жодна хвиля не могла докотитися до насипу. То на півночі, за бильцем її ліжка, за стіною будинку й велетенською цистерною, яку останній циклон ущерть наповнив водою, море грало в рифах. Північний берег острівця, куди вони ніколи не ходили, нагадував невеличку недоступну кам'янисту пустелю. Там не було жодної піщаної бухточки, жодного місця, де можна було б купатися або причалити найменшеньким гумовим човном. Одні лише підводні скелі, водоверті та клуби піни. З південного боку на терасу завезли землі з континенту, аби вирощувати на ній живопліт і прикрасити ним продовгуватий, але низенький, без вікон з північного боку будинок. Генрі називав його "блокхаузом", бо він збудований з бетону, щоб витримувати тайфуни. З порту доносився тільки свист вітру у вантах "Карібі", бо красива алюмінієва щогла стирчала високо над будинком, острівцем і скелями і тремтіла самотньо, мов антена, на всіх вітрах. "Карібі" входила в загальну ціну острівця. Голдстейнові довелося погарячкувати, щоб перешкодити Генрі укласти угоду того ж дня.
"Цілий рік, цілий рік уже минув, і Майкл протягом усього цього часу перебуває за ґратами, – мов докір, докучала їй думка. – Страшно навіть подумати, що він вийде на волю аж 1976 року, за чотири роки. В нього вкрали п'ять років життя і лише тому, що Майкл відмовився піти на війну, яку вважав несправедливою. Конформізм, перетворений на тиранічний закон, свобода совісті, котрою нехтують задля свободи… А Лізбета. Ні, я не жалію Лізбету. Вона зрадила, намагалася завдати шкоди. Я не знала, куди сховатися від її очей, коли вона дивилася на мене. "Ви самі могли б добре зрозуміти, що для нього ви тільки чергова жертва".
Та все ж таки Лізбета жінка. Тільки жінка може знайти слова, що завдають такого болю, підступна стилістична знахідка, котру ніколи не забудеш: "Чергова жертва".
Арлетта відчула, що її обличчя аж затверділо. Вона простягла ліву руку, помацала на столі. Годинник лежав, як завше перекинутий склом долі. Манірні, майже нерозбірливі цифри блиснули в напівтемряві. Було двадцять хвилин на п'яту чи на шосту. "Невже вони не могли написати ці цифри, як слід? Адже годинник для того створений, щоб по ньому визначати час". Вона обернулася. Севілла спав, згорнувшись калачиком, і сопів. Обличчя в нього зовсім дитяче і нагадувало лагідне левеня. Велика голова, здавалося, мирно лежала на схрещених лапках. Арлетту захлинула хвиля ніжності Вона поклала руку на його розкрите плече, але негайно прибрала її. "Він так швидко прокидається. Я ніколи цього в нього не спитаю. Є важливіші речі в його житті. Чоловік не знаряддя, яке можна взяти, а відтак покласти на місце. Але чому я не можу думати про це, не жаліючи Бі й її мертвонароджене дельфіня? Яке горе пережила вона! Яка ж трагедія, коли перша пара дельфінів, що розмовляє людською мовою, ніколи не матиме нащадків. Пригадую, як розчарувався Генрі рік тому, коли Бі відмовилася од присутності іншої дельфінки в басейні, і як він зрадів, коли Бі завагітніла. "Ось побачиш, побачиш, – казав він, – це дельфіня розмовлятиме двома мовами". Боже мій, і тут такі жахливі пологи, що тривали кілька годин. Якщо ми втратимо Бі, то й втратимо Фа. Втратимо все. Ой, не можу більше думати про це. І відтоді це тупцювання на місці у вивченні свистів, ці нечувані труднощі: "Бі, як ти скажеш мовою свистів: "Кинь мені це кільце"?" – "Я не скажу". – "Чому?" – "В морі немає кілець". Либонь, у людей є безліч речей, які не мають собі еквівалентів у мові дельфінів, а деякі свисти майже неможливо відтворити людським мовним апаратом. Чи не доведеться винаходити машину, що мала б свистіти по-дельфінячому? Генрі занепав духом, почував себе пригніченим. "Я зганьбив свою репутацію, я нічого не досяг, нічогісінько! Двоє дельфінів, що розмовляють, – це ще не все поріддя. Адамсе, ви мусите збагнути, що це триватиме довго. Дослід лише починається. Кожен дослід вимагає тривалого часу. Я нічого не можу зробити. Ми тільки на півшляху. За два роки, так, може, за два роки ми оволодіємо мовою дельфінів і тоді зуміємо навчити англійської мови все поріддя дельфінів".
І недарма відтоді всі ми працювали, мов приречені, всі: Боб, Пітер, Сьюзі, Сімон, увесь колектив. Мені так легко стало на серці, коли Генрі замінив Лізбету Сімоном. Я боялася, що він візьме іншу дівчину й закохається в неї, матиме "чергову жертву". То сталося під час пригоди з отим альбомом. Я розгнівалася на Меггі, вона наче з неба впала: "Та що ви, Арлетто, як ви можете думати, що то мені спало на думку? Адже це спектакль, здатний викликати огиду навіть у сатира, ота колекція красунь, що накинулися на Генрі, мов палаючі від пристрасті сучки, щоб обнюхати його". Ну й порівняння! Сердешна Меггі, я не мала б сміятися. Яка то несправедливість, що-природа створила її такою. Ми негарно чинимо, що сміємося з неї. Однак не можна завше жаліти її, вона не вгаває повторювати: "Бачте, Арлетто, в мене драма з Бобом, бо я не хочу мати дітей". Очі її зосереджені, серйозні, вперто дивляться на нас, тулуб випнутий уперед – жінка, що жертвує собою в ім'я обов'язку, науки, problematische[52], до того ж іще й погана артистка. Голос, жести, погляд – усе грає. "Коли Меггі починає марити, – каже Севілла, – я зразу ж помічаю: це так неартистично". Можливо, слід найбільше жаліти Боба. Він лише й робить те, що втікає від неї, навіть уникає її погляду, ніколи не сідає поруч з нею за стіл. "Я не наважуюся навіть спитати її, котра година, боюся, що вона може щось подумати". Дивний він, мушу визнати, що він дивний. Я ніколи не розуміла, як Генрі міг так швидко вибачити йому те, що він став служити отому страшному Сі. Та Генрі тримається вище. Він дивиться згори, вибачає майже все. Може, він враховує і те, що Боб після того, як пішов від нас Майкл, почав працювати, наче причинний.