Він підплигнув і люто заревів, змігши вже дихати. Він шарпав лапами линву, що гнівила його, дряпав пазурами нашийник, що обіймав йому шию, падав, качався долі, заплутуючись у линві й чимраз дужче дратуючись, і за півгодини геть знесилився в битві з неживою річчю. Отак приборкують тигрів.
Кінець кінцем, знеможений, зовсім розбитий нервовою напругою та люттю, він простягся посеред клітки, метляючи хвостом, ненависно блискаючи очима, але вже змирившись із тісним нашийником, бо збагнув, що не зможе його позбутися.
На превеликий його подив — якщо тільки тигри здатні дивуватись, — люди розчинили задні дверцята клітки й покинули так. Він утупив очі в той отвір із войовничою підозрою. Та в отворі не з’явився ніхто, ніяка небезпека. І все ж підозра його зростала. Ці двоногі тварини, люди, завжди робили щось таке, чого він не тямив і не міг збагнути. Тому він волів зоставатися там, де був; одначе ззаду на нього загукали, стьобнули батогом, болюче штрикнули залізними вилами. Волочучи линву за собою, з наміром не втекти, а дістатись до своїх мучителів, він вибіг у прохід, що тягся ззаду поза постійними клітками. Прохід був порожній і темний, однак попереду тигр побачив світло. Грізно рикаючи, він великими стрибками погнав туди, а в клітках понад проходом заревли й заверещали сполохані тварини.
Він добіг до світла, вискочив у нього й припав додолу, засліплений ним, метляючи довгим хвостом. А роззирнувшись довкола, побачив, що він тільки опинився в іншій клітці, хоч і більшій, навіть дуже великій — бо то була ціла яскраво освітлена арена. Крім самого тигра, там не було нікого, лише згори, зі сволоків звисали талі й сім міцних залізних стільців. Вони відразу збудили в тигра підрзру, і він заревів на ті речі.
Півгодини гасав він по цілій арені — за два з половиною місяці неволі це він уперше опинився на такому просторі. А потім довгий залізний гак, простромлений крізь ґрати, зачепив петлю на кінці ливни, що волочилась за ним, і її теж витягли за ґрати. Враз у неї вчепилося десять чоловік, і тигр був би кинувся до них, якби в ту мить дверима з іншого боку не вийшов на арену Малкечі. Між цим чоловіком і тигром не було жодних ґрат, і Бен-Грім метнувся до нього. Та вже в ту мить щось здалося тигрові не гаразд: це тендітне двоноге створіння, людина, не втікало, не щулилося злякано, а стояло й чекало на нього.
Бен-Грім так і не добіг до людини. У ньому прокинулась осторога й хитрість, і він зупинився, пригнувсь і, метляючи хвостом, придивився до чоловіка, що здавався такою легкою здобиччю. Малкечі мав у руках довгого батога й гострі залізні вила, а за поясом револьвера, набитого сліпими набоями.
Припавши додолу ще нижче, Бен-Грім поповз до нього повільно, мов кіт до миші. Спинившись на такій відстані, що вже міг дострибнути, він підібрався весь й озирнувся на обидва боки — що там роблять люди за ґратами. А про линву, причеплену
до нашийника, і про те, що люди тримають її за другий кінець, тигр зовсім забув.
— Не гарячкуй, не гарячкуй, братку, — звернувся до нього Малкечі лагідним, ласкавим голосом і ступив ближче, тримаючи вила напоготові.
Ті слова немов піджигнули могутнього звіра. Він тихо, напружено рикнув, прищулив вуха й злетів у повітря, простягнувши вперед лапи з випущеними пазурами, а довгий хвіст витягся позад нього рівно, як жердина. Та хоч чоловік не пригнувся й не кинувся навтіки, тигр не дістав його. Тільки-но Бен-Грім злетів угору, линва натяглась, шарпнула його за шию, і він, перевернувшись у повітрі, важко гепнувся боком додолу.
Перш ніж він устиг схопитись, Малкечі прискочив до нього, гукнувши своїм помічникам:
— Ось зараз ми виб’ємо з нього опір!
І заходився бити звіра пужалном по носі та штрикати вилами під ребра. Ті удари й уколи градом сипались на найшкульніші тигрові місця. А щойно Бен-Грім схоплювався, десятеро чоловіків шарпали за линву, і він знов падав додолу. І щоразу Малкечі знову насідав на нього, молотячи пужалном та шпигаючи вилами. Боліло тигрові нестерпно, надто в ніжному носі. Це створіння, що завдавало йому такого болю, було люте й страшне не менш від нього, ба ні — лютіше й страшніше, бо розумніше. За яких кілька хвилин, очманілий від болю, переляканий своїм безсиллям, неспроможністю роздерти, знищити чоловіка, що його катував, Бен-Грім утратив відвагу. Він ганебно кинувся тікати від цієї малої двоногої істоти, що виявилася грізніша за нього — дорослого бенгальського королівського тигра. Він високо підстрибував у нестямному переляку, він метався туди й сюди, пригинаючи голову, щоб уникнути граду ударів. Він навіть стрибав на ґрати довкола арени й марно намагався видертись угору по слизьких залізних штабах.
А Малкечі, мов дух помсти, невідчепно ганявся за ним, і бив, і штрикав, цідячи крізь зуби:
— Ну що, будеш норовитись? Будеш? Я тебе відучу від опору! Ось на тобі! На! На! На ще!
Тоді спинився перепочити, зовсім засапаний, а могутній тигр, жалюгідно скулений, увесь тремтячи, поповз геть від нього попід ґратами.
— Ну, як він мене боїться, далі вже неважко буде, — оголосив Малкечі. — П’ять хвилин перерви, хлопці, перепочиньмо.
Він спустив один із підвішених залізних стільців і міцно прикріпив його до підлоги, готуючись навчати тигра першої штуки. Бена-Грома, народженого й вирослого в пущі, збиралися примусити сидіти на стільці, щоб він став кумедною й трагічною карикатурою на людину. Та Малкечі вважав, що починати рано, треба ще повторити урок страху, глибше, певніше ввігнати в тигра те почуття.
Підступивши на найменшу безпечну відстань, він стьобнув Бена-Грома по носі батогом. Потім ще раз, ще, й ще, й ще — десять, двадцять, п’ятдесят разів. Хоч як відвертав голову тигр, батіг однаково діставав його прикро зболілого носа, бо Малкечі володів тією зброєю артистично, і Бен-Грім не зміг ухилитись від неї ні разу. Тонкий ремінець усе ляскав, і стьобав, і жалив його в ніс.
Урешті, зовсім знетямившись від болю, тигр стрибнув на мучителя, та десятеро дужих чоловіків шарпнули за линву, й він знов гепнувся додолу. Гнів, і лють, і жадоба помсти, — усе вилетіло йому з голови, і далі він знав тільки страх, жалюгідний, ниций, гидкий страх перед цим мізерним двоногим створінням, що вміло так жахливо катувати його.
Тоді тигра почали навчати першої штуки. Малкечі різко постукав пужалном по залізному стільцеві, щоб привернути до стільця тигрову увагу, потім легенько стьобнув тигра по носі. А один із помічпнків крізь ґрати штрикнув його вилами під ребра, щоб відігнати від ґратів, ближче до стільця. Бен-Грім поповз уперед, тоді знову забився під ґрати. І знов Малкечі постукав по стільцеві й стьобнув тигра по носі, а ззаду його шпигнули вилами, підганяючи до стільця. Так тривало безупинно чверть години, півгодини, годину; бо двоногі тварини, люди, мають терпіння богів, а він був лише звір із пущі. Так приборкують тигрів — зломивши їхній дух. Бо справді в дикій тварині щось повинне зломитись, перше ніж вона впокориться й виконуватиме всякі штуки на сцені перед публікою.
Нарешті Малкечі звелів одному з помічників вийти до нього на арену. Оскільки не пощастило просто примусити тигра сісти на стілець, довелося вдатись до інших засобів. Линву, прив’язану до Бенового нашийника, підняли між ґратами вгору й накинули на блок. Малкечі дав знак, і десятеро чоловіків потягли за неї. Бена-Грома, що гарчав, хрипів і борсався, знавіснілий із жаху перед цією новою кривдою, повільно підтягли за шию вгору, аж поки тигр відірваний від підлоги й повис у повітрі, мов повішеник на шибениці. Задихаючись, він крутився, дригався, звивався, корчився, трохи не зав’язувався вузлом — таке гнучке було його могутнє тіло.
Помічник, що був біля Малкечі, спіймав тигра за хвіст і потяг до стільця — блок угорі міг котитись на коліщатках по рейці. Над стільцем Малкечі ще штрикнув його вилами під груди, тоді линву попустили, і безпорадний, уже запаморочений Бен-Грім опинився на стільці. Він зразу сплигнув додолу, та його вдарили важким пужалном по носі, тоді пальнули просто в писок сліпим набоєм. Знавіснілий від нового болю й жаху, він кинувся геть, та голос Малкечі гукнув: "Підтягніть!", — і він знов поволі знісся в повітря, підвішений за шию, і почав душитися.
Ще раз його підтягли за хвіст назад, штрикнули під груди вилами й раптом спустили на стілець — але так різко, що він, саме вигнувшись дугою, не сів на нього, а важко впав черевом. І так напівзадушений, від того падіння він зовсім очманів. Очі йому скаламутніли, він важко хекав, голова хиталася з боку на бік, з пащі текла слина, з ніздрів кров.
— Підтягніть! — гукнув Малкечі.
І знов, задихаючись і несамовито борсаючись, Бен-Грім повільно піднісся вгору. Він борсався так шалено, так шарпався вперед і назад, що коли задні лапи відірвались від підлоги, загойдався, мов велетенський маятник. Відразу його спустили, і якусь частку секунди він сидів на стільці, як треба. А тоді, жахливо вереснувши, стрибнув.
Справді, він не загарчав, не рикнув, не заревів, а саме вереснув — немовби в ньому всередині щось урвалось. Він не дістав Малкечі пазурами на яких кілька дюймів, і в писок йому знову бабахнув сліпий набій, а за линву шарпнули так різко, що трохи не зламали тигрові в’язів.
Цього разу, хутко спущений, він упав на стілець, мов неповний лантух із борошном, і сунувся далі вниз, аж поки, перегнувшись навпіл, великою рудою головою вперед, скотився додолу непритомний. З рота йому висолопився розпухлий, чорний язик. На нього вилили кілька цебрів води, і він тяжко застогнав. На цьому скінчився перший урок.
— Усе гаразд, — казав Малкечі щодня, попрацювавши з тигром. — Терпіння й наполегливість візьмуть своє. Я вже його подолав. Він мене боїться. Тепер треба тільки часу, і той час марно не пропаде, він оплатиться.
Ні першого, ні другого, ні третього дня в тигрі ще не зламалось назовсім те, що треба було зламати. Та по двох тижнях воно зламалось. Настав день, коли Малкечі постукав пужалном по стільцеві, а помічник крізь ґрати штрикнув тигра вилами під ребра, і Бен-Грім, уже зовсім не величний, а зіщулений, мов битий бездомний кіт, у ганебному страхові підповз до стільця й сів на ньому по-людському. Тепер він був "учений" тигр.