Та зате дуже хвалив вибране ними житло.
— Сам я, — сказав він, — обожнюю котеджі. В них завжди стільки усіляких зручностей і безодня витонченості. О, справді, коли б я мав гроші, я купив би шматок землі і побудував собі котедж де-небудь під Лондоном, щоб їздити туди в кабріолеті, коли мені заманеться, запрошувати до себе близьких друзів і насолоджуватися життям. Усім, хто має намір будувати собі будинок, я раджу побудувати котедж. Недавно до мене прийшов мій друг лорд Кортленд, щоб узнати мою думку, і поклав переді мною три плани, накреслені Бономі. Мені належало вказати найкращий. "Мій любий Кортленде, — сказав я, кидаючи їх усі три у вогонь, — не зупиняйте вибору на жодному з них, але побудуйте собі котедж!" І, вважаю, це вирішить справу. Деякі люди уявляють, ніби в котеджі не може бути ніяких зручностей через тісноту, — продовжував він. — Але це помилка. Минулого місяця я гостював у мого друга Еліота поблизу Дартфорда. Леді Еліот дуже хотілося дати невеличкий бал. "Але, певно, це неможливо, — сказала вона. — Ах, любий Ферраре! Порадьте ж мені, яким чином його влаштувати? В котеджі не знайдеться жодної кімнати, в якій помістилося б більше десяти пар, а де сервірувати вечерю?" Я водномить зрозумів, що нічого складного тут немає, і відповів: "Дорога леді Еліот, не турбуйтеся. В їдальні вистачить місця і для вісімнадцяти пар, картярські столи можна розставити в малій вітальні, в бібліотеці сервіруйте чай і легку закуску, а вечерю накажіть подати у великій вітальні". Леді Еліот прийшла в захват від цього плану. Ми обміряли їдальню, і виявилося, що вона якраз підходить для вісімнадцяти пар, і все було влаштовано точно за моєю порадою. Таким чином, коли знаєш, як взятися за справу, в котеджі можна себе не утруднювати так само, як і в більш просторому будинку!
Елінор зі всім погодилася, бо не вважала, що він заслуговує на те, щоб з ним розмовляли серйозно.
Джон Дешвуд отримував від музики не більше задоволення, ніж старша з його сестер, і, подібно до неї, міг думати про інше, а тому йому спала думка, яку після повернення додому він сповістив дружині, щоб дістати її схвалення.
Роздумуючи над помилкою місіс Деннісон, яка припустила, ніби його сестри гостюють у нього, він вирішив, що, мабуть, було б пристойно справді запросити їх до себе, поки місіс Дженнінгс не припинить проводити весь час із дочкою. Зайвих витрат це майже не потребуватиме, не завдасть їм ніяких незручностей, а подібний знак уваги, як підказувала йому його чутлива совість, дозволить вважати, що він педантично виконує дане батькові слово. Фанні така пропозиція дуже здивувала.
— Не бачу, як це можна зробити, — сказала вона, — не образивши леді Мідлтон, у якої вони проводять усі дні. Інакше я, безперечно, була б дуже рада. Ти знаєш, я завжди готова виявляти їм усі знаки уваги, які тільки можу, — адже саме я вивезла їх сьогодні в товариство. Але запросити їх, коли вони є гостями леді Мідлтон? Як же я зможу їх у неї забрати?
Її чоловік — хоча і вкрай несміливо — не визнав цей аргумент вагомим.
— Вони проводять усі дні на Кондуїт-стріт уже тиждень, — заперечив він. — І леді Мідлтон не образиться, якщо вони проведуть стільки ж часу у своїх найближчих родичів.
Фанні помовчала, а потім з новою енергією сказала:
— Любий, я із захопленням запросила б їх, коли б могла це зробити. Але я вже вирішила попросити наймиліших сестер Стіл провести у нас кілька днів. Вони дуже виховані, гідні дівчата, і, мені здається, ми мусимо приділити їм цю увагу, адже їхній дядечко був наставником Едварда, до того ж чудовим. Знаєш, твоїх сестричок нам ніщо не перешкодить запросити іншим разом, а сестри Стіл, можливо, більше до Лондона не приїдуть. Я не сумніваюся, що вони тобі сподобаються. Вони тобі дуже сподобаються, сам побачиш. І матуся до них прихильна, і Гаррі їх так полюбив!
Містер Дешвуд більше не вагався. Він визнав, що наймиліших міс Стіл слід запросити невідкладно, і утихомирив свою совість, твердо вирішивши запросити сестер наступного ж року, втім, не без таємної надії, що через рік потреби в такому запрошенні не буде: Елінор приїде до Лондона вже дружиною полковника Брендона, а з ними і Маріанна як їхня гостя.
Фанні, радіючи своєму щасливому порятунку і пишаючись винахідливістю, з якою уникнула небезпеки, наступного ж ранку написала Люсі, запрошуючи її з сестрою провести декілька днів на Харлі-стріт, як тільки леді Мідлтон буде це зручно. Цього було достатньо, щоб Люсі відчула себе дуже щасливою, і вона мала на те вагомі підстави. У місіс Дешвуд вона немовби знайшла спільника, що поділяє всі її надії, сприяє досягненню її мети! Подібна нагода постійно бувати в товаристві Едварда і його близьких конкретним чином допомагала здійсненню її заповітних планів, а саме запрошення вельми тішило її самолюбство. Його можна було лише прийняти з найбільшою подякою і невідкладно, а тому відразу ж виявилося, що вони мали намір покинути леді Мідлтон якраз через два дні, хоча раніше про це ніхто і слова не сказав.
Коли запрошення показали Елінор — а це сталося десять хвилин по тому, як його принесли, вона, мабуть, вперше розділила з Люсі її сподівання. Незвичний вияв доброти після такого короткого знайомства, здавалося, підтверджував, що його спричинило щось більше, ніж просто антипатія до неї, і обіцяв, що з часом і при певному поводженні старання Люсі увінчаються повним успіхом. Її лестощі вже запанували над бундючністю леді Мідлтон і проникли до відлюдного серця місіс Джон Дешвуд. А такі успіхи обіцяли інші і більш гучні.
Панночки Стіл поїхали на Харлі-стріт, і все, що доводилося чути Елінор про їхнє там перебування, зміцнювало її впевненість. Сер Джон, який кілька разів заїжджав туди, описував вдома, в якому вони фаворі, і наводив вражаючі приклади. Місіс Джон Дешвуд ніколи ще не зустрічала дівчат, які б їй так подобалися; вона подарувала обом по книжечці для голок роботи якогось французького емігранта; вона називає Люсі на ім'я і уявити собі не може, що їй доведеться з ними розлучитися.
РОЗДІЛ 37
Через два тижні місіс Палмер настільки оговталася, що її мати вже не вважала за необхідне присвячувати їй увесь свій час, а почала обмежуватися двома або навіть одним візитом на день, а в проміжках поверталася додому і до колишнього способу життя, а сестри Дешвуд з ентузіазмом брали в ньому свою звичну участь. На третій чи четвертий ранок після поновлення їхнього статусу на Берклі-стріт, місіс Дженнінгс, повернувшись від місіс Палмер, увійшла до вітальні так квапливо і з таким багатозначним виглядом, що Елінор, яка сиділа там одна, негайно приготувалася вислухати щось украй дивовижне — і справді, поважна пані без зволікання почала:
— Господи! Міс Дешвуд, серденько, ви чули новини?
— Ні, добродійко. А що трапилося?
— Щось дуже дивне! Але я вам розкажу все по порядку. Приїжджаю я до Шарлотти, а вона украй через дитинча нажахана. Їй здалося, що син небезпечно захворів — плакав, крутився і його всього обсипало прищиками. Я тільки на нього глянула й кажу: "Господи, серденько, це ж усього лише пітниця!", і нянька те саме каже. Але Шарлотта нічого чути не хотіла, поки не послали за містером Донаваном. А він, на щастя, якраз повернувся з Харлі-стріт і відразу — сюди. Як тільки він поглянув на хлопчика, то слідом за нами повторив: пітниця, мовляв, і ніщо більше. У Шарлотти відлягло від серця. А мені, коли він зібрався йти, чомусь спало на думку, їй-богу, не знаю чому, та тільки я взяла й спитала його, чи не знає він, бува, якихось останніх новин. Тут він посміхнувся, хихикнув і напустив на себе серйозність, наче знає якийсь важливий секрет, а потім і каже пошепки: "Боюсь, як би до панночок, які у вас гостюють, не дійшли якісь хибні чутки про те, що їхня невістка нездужає, а тому, вважаю, мені слід сказати, що, на мою думку, підстав для надмірного хвилювання немає: сподіваюся, місіс Дешвуд незабаром оговтається".
— Як? Фанні нездужає?
— Саме це і я спитала, серденько. "О, Господи! — кажу. — Місіс Дешвуд захворіла?" Ось тут усе і з'ясувалося. А дізналася я, коротше кажучи, ось що: містер Едвард Феррар, той самий молодик, про якого я з вами все жартувала (по правді сказати, я страшенно рада, що насправді між вами нічого не було), так цей містер Едвард Феррар, виявляється, ось уже рік, а можливо, й два, як заручений з моєю кузиною Люсі! Ось воно що, серденько! І жодна жива душа нічого відати не відала, окрім Ненсі. Ні, ви тільки уявіть собі! Що вони одне одному сподобалися, тут дивуватися немає чому, але що між ними справа залагодилася, а нікому і невтямки, ось це дивно! Мені, правда, разом їх жодного разу бачити не довелося, а то, гадаю, я відразу зрозуміла б, куди вітер дме. Ну, хоч би там як, вони все тримали в страшенній таємниці, тому що боялися місіс Феррар; і ні вона, ні ваш братик, ні невістка нічогісінько навіть не підозрювали до сьогоднішнього ранку. А тут бідолашна Ненсі — ви ж знаєте, наміри в неї завжди найкращі, тільки вона не надто тямуща, тут бідна Ненсі взяла та про все й вибовкала. "Господи, думає вона про себе, вони ж від Люсі у захваті і не стануть чинити їм ніяких перешкод!" І пішла собі до вашої невістки, яка сидить одна за шитвом і знати не знає, що їй зараз належить почути, бо вона лише за п'ять хвилин до того розповідала вашому братику, що задумала висватати Едвардові дочку лорда, вже не пам'ятаю якого. А тут, уявіть, такий удар її гордості й бундючності! Її відразу ж трясця вхопила, і ваш братик почув її крики унизу в себе в кабінеті, де він сів писати розпорядження управителю на село. Тож він кинувся нагору, і сталася жахлива сцена — Люсі саме увійшла до кімнати, ні про що не здогадуючись. Бідолаха! Мені її шкода. І мушу сказати, обійшлися з нею погано: ваша невістка сварилася на чому світ стоїть, і скоро довела її до непритомності. Ненсі впала на коліна і умивалася гарячими сльозами, а ваш братик ходив сюди-туди і твердив, що не знає, як тут бути. Місіс Дешвуд волала, щоб духу їхнього в будинку цієї ж миті не було, і вашому братику теж довелося впасти на коліна, благаючи дозволити їм залишитися, доки вони речі свої не поскладають. У неї почався новий нервовий напад, і ваш братик так перелякався, що послав за містером Донаваном, і містер Донаван застав у будинку страшне сум'яття.