Якщо розум пізнає щось чітко, як у випадку з математичними категоріями зовнішньої реальності, то таким воно і має бути. Бо досконалий Бог не ошукував би нас. Декарт покликається на Божу гарантію: те, що осягаємо розумом, відповідає дійсності.
— Хай буде так. Тепер він прийшов до переконання, що сам є мислячою істотою, що існує Бог і зовнішня реальність.
— Але зовнішня реальність істотно відрізняється від реальності думки. Декарт стверджував, що існує дві форми дійсності або дві "субстанції". Одна субстанція — це мислення або "душа", а друга — протяжність або "матерія". Душа є тільки свідома, не займає місця у просторі, а тому її не можна поділити на дрібніші частинки. Матерія, навпаки, — тільки протяжна, існує у просторі і ділиться на усе менші і менші частки, зате не має свідомості. За Декартом, обидві субстанції походять від Бога, бо тільки існування Бога ні від чого не залежить. І хоч "мислення" та "протяжність" походять від Бога, вони цілком незалежні одне від одного. Думка залишається вільною щодо матерії і навпаки: матеріальні процеси відбуваються окремішньо від думки.
— Тому творіння Бога роздвоєне?
— Саме тому ми говоримо, що Декарт дуаліст. Це означає, що він проводить чіткий поділ на духовну реальність та реальність протяжну. Тільки людина, наприклад, має душу. Тварини уже цілком і повністю належать протяжній реальності, вони живуть і рухаються лише механічно. Декарт розглядає тварин як певні складні автомати. Що стосується протяжної реальності, він, як і матеріалісти, повністю приймає механістичне трактування дійсності.
— Дуже сумніваюся, що Гермес якась машина або автомат. Декарт ніколи, мабуть, не любив тварин. А ми самі? Невже ми також автомати?
— І так, і ні. Декарт прийшов до висновку, що людина — істота подвійна, вона думає і займає місце у просторі, отже, має душу і протяжне тіло. Щось подібне стверджували ще Авґустин і Тома Аквінський. Вони вважали, що людина, як і тварина, має тілочале, подібно до ангелів, має ще й дух. За Декартом, людина є елементом делікатного механізму. Але вона має ще й душу, яка дуже вільно поводиться щодо тіла. Тілесні процеси не мають такої свободи, вони підкоряються певним законам. Процес мислення відбувається не в тілі, а в душі, яка абсолютно незалежна від протяжної реальності. Додам тільки одне: Декарт зовсім не заперечував можливості, що тварини також мислять. А якщо вони мають таку здатність, то двоїстий поділ на "мислення" та "протяжність" стосується і їх.
— Про це ми уже говорили раніше. Якщо я вирішу побігти до автобуса, то увесь "автомат" почне рухатися. А якщо автобус втече, то в мене покотяться сльози.
— Навіть сам Декарт не міг заперечити постійного взаємовпливу душі та тіла. Допоки існує душа у тілі, вона пов'язана з ним спеціальним органом, який знаходиться у мозку, і який він назвав "шишкоподібною залозою". Саме тут відбувається постійна взаємодія "духу" та "матерії". Тому душу вічно збурюють почуття та емоції, викликані потребами тіла. Однак душа здатна відірватися від таких "ницих" імпульсів і функціонувати незалежно від тіла. Потрібно тільки передати владу розумові. Навіть якщо мене нестерпно болить живіт, сума кутів трикутника й надалі дорівнюватиме 180°. Так, думка здатна піднятися над тілесними потребами і повестися "розумно". Якщо прийняти-такий погляд, то душа займає суверенну позицію щодо тіла. Наші кості старітимуть і ламатимуться, спина згорбиться, а зуби випадуть, проте 2+2 завжди дорівнюватиме 4, доки працюватиме наш розум. Бо розум не старіє і не горбиться. Старіє тільки наше тіло. Для Декарта "душею" є сам розум. Ниці емоції та настрої, такі як хіть та ненависть, тісно пов'язані з функціями тіла, а отже, з протяжною реальністю.
— Ніяк не можу збагнути, чому Декарт порівнює тіло з машиною чи автоматом.
~ А це тому, що у часи Декарта всі надзвичайно захоплювалися машинами та механізмами, які, на перший погляд, функціонували самі собою. Слово "автомат" означає те, що само рухається. Такий "сам собою" рух був, звичайно, ілюзією. Астрономічний годинник, наприклад, сконструювали і склали люди. Декарт наголошував, що такі штучні апарати складені дуже простим способом з невеликої кількості деталей, порівняно з кількістю кісток, м'язів, нервів та судин, з яких складаються тіла тварин та людей. Чом би було Богові не створити людей та тварин за законами механіки?
— Нині багато говорять про "штучний інтелект".
— Це автомати нашого часу. Ми створили машини, які можуть ввести нас в оману, начебто вони й справді розумні. Такі машини налякали би Декарта. Можливо, він засумнівався би, що людський розум не такий вільний та самостійний, як йому здавалося. Немало філософів вважає, що духовне життя людини має такі ж обмежені можливості, як і тіло. Людська душа незмірно складніша, ніж база даних, але багато хто думає, що нас також хтось запрограмував. Ось поглянь, Софіє.
Альберто показав на великий письмовий стіл, що стояв у протилежному кутку кімнати, а на ньому — маленький комп'ютер. Філософ підвівся і пішов до нього, Софія за ним. Альберто увімкнув комп'ютер, угорі екрана з'явився значок "С:". Тоді він набрав слово "Лайла" і сказав:
— Це передова програма спілкування. На екрані з'явився текст:
"Привіт. Я називаюся Лайла, Ти зручно вмостилася?" Софія натиснула три літери.
"Так" — написала вона, усе ще стоячи. Та ось Альберто підсунув до неї стілець,
"Як тебе звати?" — з'явилося на екрані.
"Софія Амуцдсен" — вистукала Софія, і машина відповіла:
"Клевервейєн 3. Приємно познайомитися, Софіє. Ти з нетерпінням чекаєш своїх п'ятнадцятих уродин?"
Софія аж здригнулася. Альберто заспокійливо поклав їй руку на плече.
— Я тільки подав їй ім'я, адресу і дату народження. Це так, як би тебе знайомили з новою людиною. Людям теж хочеться знати щось про інших людей наперед.
"Непогано" — написала Софія тепер.
"Спробуй говорити повними реченнями",
"Дякую, почуваюся чудово. Чи можна тебе щось запитати?"
"Я рада, що у тебе все гаразд. Питай, будь ласка".
"Скільки тобі років?" — написала Софія.
"Мене сконструювали в Атланті 8 серпня 1988 року, а норвезькою мовою переклали у Норвезькій Вищій Технічній школі 28 березня 1990 року".
"Gosh!"
"Я ж просила тебе говорити повними реченнями". "Я тільки сказала "gosh!"
"Я не розумію сленгу. Я знаю понад 100 000 слів, найближче за звучанням слово "gospel". "Це означає "Євангеліє". "Ти віруюча, Софіє?" "Не знаю".
"Незнання — це, як звичайно, перший крок до пізнання".
"Так само говорив Сократ. А може і Декарт".
"Сократ був грецьким філософом, який жив з 470 по 399 рік до Різдва Христового. Хочеш довідатися більше — натисни клавішу F7. Декарт був французьким філософом, роки життя 1596 — 1650, клавіша F8".
"Дякую, вистачить. Чи можна запитати ще про щось?" "Добре, що вистачить. Питай про щось інше!" Альберто аж душився від сміху. Софія написала: "Хто така Гільда Меллер Кнаґ?"
"Гільда Меллер Кнаґ мешкає у Ліллесанні і є ровесницею Софії Амундсен". "Звідки це знаєш?"
"Не знаю звідки, але я знайшла цю інформацію на своєму твердому диску".
Софія відчула руку на плечі.
— Я заклав у неї ті скупі дані, які ми маємо про Гільду. "Чи знаєш ти ще щось про Гільду?"
"Гільдин тато є спостерігачем ООН у Лівані. Він має звання майора і постійно посилає листівки своїй доньці". "Я хочу, щоб ти знайшла його!"
"Не можу. Його немає на жодному з моїх файлів, а я не маю зв'язку з іншими базами даних". "Я сказала: знайди його!!!"
"Ти сердишся, Софіє? Така велика кількість знаків оклику є незаперечною ознакою нестримних емоцій".
"Я хочу поговорити з татом Гільди".
"Ти не вмієш керувати своєю волею. Наше знайомство тривало лише 13 хвилин і 52 секунди. Я запам'ятаю усе, про що ми розмовляли. А зараз вимикаю програму".
Знову угорі екрана з'явився значок "Сж
— Повернімося на свої місця, — запропонував Альберто. Але Софія встигла уже натиснути нові літери. "Кнаґ" — написала вона.
Наступної миті на екрані з'явилася фраза: "Я тут".
Цього разу злякався Альберто. "Хто ти?" —• вистукала Софія.
"Майор Альберт Кнаґ до ваших послуг. Прибув просто з Лівану Що накажете?"
— Це найгірше з усього, що могло бути, — застогнав Альберто. — Тепер цей пройдисвіт вліз у твердий диск.
Він попросив Софію встати зі стільця і сів за клавіатуру.
— "Як, до дідька, тобі вдалося проникнути у мій комп'ютер? "— написав він.
"Це дрібничка, любий колего! Я перебуваю там, де мені хочеться".
"Проклятий комп'ютерний вірус!"
"Так, так. У цю мить я є вірусом уродин. Чи можу передати спеціальне привітання?"
"Мені цього вже досить".
"Я не заберу багато часу: Це усе на твою честь, люба Пльдо. Ще раз сердечно вітаю тебе з п'ятнадцятиріччям. Мусиш вибачити за незручності, але мені хотілося, щоб мої привітання з'являлися всюди, де б ти не оберталася. Вітання від тата, який дуже хоче тебе обняти".
Перш ніж Альберто встиг написати ще щось, на екрані знову з'явився значок "С:".
Альберто набрав "dir knag *.*", і на моніторі видрукувалася інформація:
Альберто написав "erase knag *.*" і вимкнув комп'ютер.
— Ось так, тепер я його стер, — сказав він. — Але важко сказати, де він вирине знову.
Філософ сидів, не зводячи очей з екрана дисплея, і нарешті промовив:
— Найгірше, це його ім'я. Альберт Кнаґ...
Щойно тепер Софія вловила схожість у звучанні імен. Альберт Кнаґ і Альберто Кнокс. Та Альберто був такий розгніваний, що вона не зважилася до нього звернутися. Софія повернулася до столика і сіла у свій фотель.
knag, lib 147.643 knag. Iii 326.439
15/06-90 23/06-90
12.47 22.34
СПІНОЗА
".Бог не є лялькарем...
Вони сиділи так довго. Врешті Софія зважилася вирвати Альберто із задуми.
— Декарт був дивовижною людиною. Він прославився? Перш ніж відповісти, Альберто кілька разів глибоко
зітхнув:
— Його погляди справили великий вплив на інших, особливо на голландського мислителя Баруха Спінову, який жив у 1632-1677 роках.
—Ти розповіси про нього?
— Це я й мав на меті. Не дозволимо усяким військовим провокаціям перешкоджати нам.
— Я вся перетворилася на слух.
— Спіноза належав до єврейської громади Амстердама, однак через богохульство його невдовзі прокляли і відлучили від громади. Мало кого з філософів нових часів піддавали таким насмішкам та переслідуванням за свої погляди, як цього чоловіка.