І весь час веселий, мов хлопчак. Він закоханий у свою домівку, в дружину, в дітей і про Екебю навіть не згадує.
Та одного ранку він зникає. Не міг довше витримати, надто велике випало йому щастя. Екебю стократ гірше, але воно в самому вирі подій. О, там є про що мріяти і є про що. грати! Як би він жив без кавалерів та їхніх подвигів, без довгого озера Левену, овіяного славою дивовижних пригод?
А життя в його садибі йшло своєю спокійною колією. Все квітло й росло під наглядом ласкавої господині. Всюди панувало щастя й злагода. Все, що в іншому місці породило б колотнечу й гризоту, тут миналося тихо й безболісно. Все було так, як і малося бути. Бо що вдієш, коли господар садиби прагне жити нахлібником в Екебю? Хіба можна нарікати на сонце, що воно кожного вечора зникає на заході, полишивши землю темряві?
Чи є хто нездоланніший за покірного? Чи не перемагає той, хто вміє терпляче ждати?
Розділ дев'ятнадцятий
ДОВРСЬКА ВІДЬМА
На узбережжі Левену з'явилась доврська відьма. Її бачили там, маленьку, згорблену, в шкіряній спідниці, підперезану поясом із срібними бляшками. Чого ж вона кинула своє вовче лігво і прийшла до людських осель? Чого шукає гірська відьма серед зелених долин?
Вона ходить і жебрає. Вона скула, жадібна до милостині, хоч яка багата. В скелях у неї заховано важкі зливки срібла, а на соковитих луках, загублених серед гір, пасуться її великі череди чорних жовторогих корів. Проте вона ходить у личаках і в засмальцьованій шкіряній спідниці, що її барвиста облямівка ледь проглядає крізь столітній бруд. Люльку вона натоптує мохом і жебрає навіть у найубогіших. Не має сорому клята відьма, ніколи не дякує, і все їй мало!
Вона стара-старезна. Невже був час, коли на тому широкому обличчі з засмаленою, масною шкірою, з плескатим носом і маленькими очицями, що світяться серед лепу, наче жарини серед сірого попелу, грав молодечий рум'янець? Невже був час, коли вона сиділа в курені й відповідала мелодією ріжка на пастухову пісню кохання? Вона прожила вже не одну сотню років. Найстаріші люди скільки себе пам'ятають, то вона вже ходила отак дорогами. Їхні батьки знали її старою, коли самі ще були молоді. А проте вона й досі жива. Я, що пишу ці рядки, бачила її на власні очі.
Вона могутня. Вона, дочка фіннів, що знаються на чарах, ні перед ким не схиляє голови. Широкі ноги її сміливо ступають кам'янистими стежками. Вона вміє накликати град і порядкує блискавкою. Може загнати худобу в лісові нетрі й наслати на овець вовків. Вона мало робить добра, а багато лиха, тож краще жити з нею в злагоді. Навіть якщо вона просить останню вашу козу чи цілий фунт вовни, дайте їй! А то впаде кінь, або згорить хата, або загине корова, або вмре дитина, чи збожеволіє господиня садиби.
Вона гість небажаний, та краще зустріти її з усмішкою. Бо хтозна, чого вона завітала в долину, кому віщує біду. Адже вона приходить не тільки тому, щоб напхати свою торбу милостинею. Її появу потверджують лихі прикмети: розплоджується черва, скавулять смерком лисиці і зловісно виють вовки-сіроманці, червоне й чорне гадюччя, що бризкає отрутою, приповзає з лісу аж до порога.
Вона горда. В її голові живе мудрість могутніх предків, і вона тим пишається. На її палиці вирізані старовинні руни, і ту палицю вона не віддала б за все золото долини. Вона вміє співати чаклунських пісень, варити зілля, знається на травах, може пустити чарівну стрілу над гладеньким свічадом озера і зняти хвилю, нав'язати скільки завгодно вузлів бурі.
Аби я могла відгадати всі дивовижні думки, сховані в тому старезному мозку! Прийшовши з темного пралісу й величних гір, що ж вона думає про мешканців долини? Для неї, що вірить у Тура, переможця велетнів, і в могутніх фінських богів, християни, мабуть, все одно, що сумирні овечки для сірого вовка. Невгамовна, мов віхола, дужа, мов водоспад, вона не може любити долинян.
А все ж часом навідується з своїх гір поглянути на їхню мізерну метушню. Забачивши її, могутню дочку лісових нетрів, люди тремтять з ляку, а вона йде поміж них упевнено й спокійно, бо той ляк їй — найкращий захисток. Люди не забули подвигів її роду, не забули і її власних вчинків. Як та кішка покладається на свої пазури, так і вона покладалася на свою мудрість і на силу чарівних замовин, одержаних у подарунок від богів. Жоден король не буває такий певний своєї влади, як вона своєї зброї — страху.
Доврська відьма перейшла вже багато сіл. Нарешті вона дістається до Борга і впевнено завертає на графське подвір'я… Через кухню відьма заходити не любить, а простує до ганку. Вона ставить свої широкі ноги в личаках на стежечку, обсаджену квітками, так спокійно, ніби йде полониною.
Графиня Мерта саме вийшла на ганок натішитись чудовою червневою дниною. Дві служниці, що несуть до комори на палиці шинки з димарні, зупинилися перед нею.
— Може, пані, подивитесь, чи добре вдимилося м'ясо? — питають вони.
Графиня Мерта, що тепер господарює в Борзі, перехиляється через поруччя й оглядає м'ясо. Саме тієї миті стара кладе руку на одну шинку.
А що то за шинка! Золотава, блискуча, салиста, та ще й пахне ялівцем! їжа богів! І відьма тримає шинку, хоче її забрати.
О, дочка гір не звикла жебрати й просити! Хіба не з її ласки квітнуть квіти й живуть люди? Мороз, руйнівну бурю, повінь — усе вона має в своїй руці. Тому їй не личить просити й жебрати. Вона бере собі, що хоче, та й годі.
Одначе графиня Мерта не знає відьминої сили.
— Ану геть, старчихо! — гукає вона.
— Дай мені шинку! — каже доврська відьма, що їздить верхи на вовках.
— Ти сказилася! — обурюється графиня. І велить служницям нести шинку до комори.
Очі столітньої відьми палають гнівом і жадобою.
— Дай мені цю задимлену шинку, — каже вона ще раз, — а то буде тобі лихо!
— Краще хай її сороки з'їдять, ніж така потороча, як ти.
Стара скаженіє з люті. Вона підносить угору палицю, помережану рунами, й гнівно вимахує нею. З вуст її вириваються якісь чудні слова, коси стали сторч, очі горять, обличчя кривиться.
— Хай тебе саму з'їдять сороки! — гукає наостанці вона.
Відьма йде геть і ще довго бурмотить прокльони і грізно вимахує палицею. Вона вертається додому. Далі на південь не йде. Дочка лісових нетрів зробила те, задля чого спустилася була з гір.
Графиня Мерта стоїть на сходах і регоче: ото стара розлютилася! Та скоро сміх на її вустах затихне — он уже надлітають сороки! Графиня не вірить своїм очам. Їй здається, що це сон, але вони справді злітаються, сороки, що мають її з'їсти.
З гаю, з саду летять зграї сорок і націляються на неї пазурами й дзьобами. Вони кричать і скрекочуть. Перед очима в графині мигтять чорні й білі крила. То ніби якась мана — сороки злітаються з цілого краю, все небо вкрите чорно-білими крильми. В ранковому яскравому сонці пір'я їхнє полискує металом. Вони настовбурчують шиї, наче роздрочені хижаки. Ті потвори чимраз дужче насідають на неї, ціляться дзьобами й пазурами графині в обличчя і в руки. Нарешті їй доводиться тікати в передпокій й зачинятися. Вона спирається на двері, важко дихаючи з ляку, а надворі й далі кричать і літають сороки.
Отак графиня зачиняється від чудового літа, від ясного зела, від! радощів життя. Тепер її чекають зачинені покої і спущені завіси; розпука й страх. Розум їй каламутиться, вона стає мало не божевільна.
Божевільною видається і ця оповідка, а все ж вона, мабуть, правдива. Сотні людей можуть посвідчити, що саме так мовиться в давніх переказах.
Птахи обсіли поруччя й дах; здавалося, вони тільки й чекали, поки з'явиться графиня, щоб знову кинутись на неї. Вони позвивали собі в парку гнізда й лишилися там жити, їх годі було вигнати. Коли пробували стріляти в них, виходило ще гірше. Замість кожної вбитої сороки прилітало десять нових. Зграя була велика, і часом їй доводилося вилітати по їжу, але завжди лишалися надійні вартові. І тільки-но графиня Мерта виглядала у вікно або виходила на ганок, як вони летіли до неї. Крикливі птахи шурхотіли крильми, кидалися до будинку, і графиня тікала в найдальший покій.
Вона тепер день у день сиділа в спальні за червоною залою. Мені не раз змальовували, як виглядала спальня тієї страшної пори, коли Борг облягали сороки. На дверях і на вікнах висіли важкі завіси, підлога була встелена грубими килимами, челядь ступала навшпиньки й розмовляла пошепки.
В серці графині поселився смертельний страх. Вона посивіла, обличчя вкрилося зморшками, і за місяць із неї зробилася стара баба. Вона не могла опертися жахливим чарам. Вночі графиня голосно кричала, бо вві сді її дзьобали сороки. Вдень вона гірко оплакувала свою недолю. Вона не впускала до себе людей, щоб за ними не залетіли сороки. Звичайно вона сиділа в задушливому покої і погойдувалась у кріслі, затуливши руками обличчя, сиділа тихо, сумна й пригноблена, тільки часом починала плакати й нарікати.
Тяжчого життя не було ні в кого. Хто б не пожалів бідолаху?
Більше я про неї нічого не можу оповісти, а те, що оповіла, не дуже гарне. Мене аж трохи мучить сумління. Адже замолоду графиня була щиросерда й життєрадісна, і не одна весела історія про неї тішить мені серце, хоч я й не маю тут місця їх переказувати.
Та що вдієш, вона, бідолаха, не знала, що людська душа завжди голодна. Вона не може насититися самим фліртом і розвагами. Коли нема іншої їжі, вона, мов той хижак, роздирає спершу інших, а наостанці й саму себе.
Такий сенс цієї оповідки.
Розділ двадцятий
ЗЕЛЕНІ СВЯТА
Були саме зелені свята, як і тепер, коли я про це пишу, найчудовіша пора року.
У ту пору Сінтрам, лихий господар Форша, найдужче журився й мучився. Його дратувала перемога світла, що не гасло цілу добу, й поразка темряви. Він ненавидів розкішне листя на деревах і барвистий килим, що встеляв землю.
Усе причепурилося. Навіть дорога, хоч яка вона сіра та закурена, а й" собі заквітчала краї жовтим і синім літнім цвітом — бутнем і горобиним горошком.
А коли настали зелені свята, сповивши гори своєю пишнотою, коли дзвін із церкви в Бру долинув тремтливим повітрям аж до Форша, коли над землею запанувала невимовна святкова врочистість, Сінтрам не витримав. Йому здалося, наче бог і люди насмілились забути про нього, і він вирішив теж поїхати до церкви.