Але, приїхавши сюди, я її перечитала. Ми її проходили давно, на англійській, і мені сподобалося. Я багато віршів читала. Намагалася зрозуміти, що саме в тобі мене в ту ніч так здивувало? Довгий час я думала: те, що ти цитуєш Еліота.
— А насправді,— кажу я, — тебе вразив розмір моїх біцепсів і те, як граційно я вилазив з вікна.
Марго посміхається.
— Замовкни і дай мені зробити комплімент як слід. Справа не у віршах і не в біцепсах. Мене здивувало, що, попри все твоє хвилювання, ти дійсно виявився схожим на того Квентина з моєї дитячої повісті. Розумієш, я пишу свої плани згори цього тексту вже кілька років, і щоразу я перечитувала сторінку, перш ніж її списати, і над кожною сторінкою реготала — ти не ображайся, але я думала: "Господи, невже я вважала Квентина Джейкобсена таким спокусливим мачо, таки відданим борцем за справедливість?" А потім… розумієш, ти в якомусь сенсі таким і виявився.
Я міг би перевернутися набік, і вона б теж лягла до мене обличчям. І ми б поцілувалися. Але навіщо зараз її цілувати? Це ні до чого не призведе. І ми так і лежимо, задивившись у безхмарне небо.
— Нічого не буває так, як ти уявляєш, — каже Марго.
Небо схоже на сучасну монохромну картину, мене затягує ілюзія його глибини, воно робить мене вищим.
— Так, це правда, — погоджуюся я. Але, подумавши секунду, додаю: — Та якщо не уявляти, взагалі нічого ніколи не буде.
Уява недосконала. В чужу голову не залізеш. Я уявити не міг, що Марго розгнівається, коли ми її знайдемо, що вона пише повість і згори по цій повісті. Але все ж таки єдиний вихід — це намагатися уявити, що ти сам стаєш кимсь іншим або світ стає якимсь іншим. Це той інструмент, який убиває фашистів.
Марго розвертається до мене, кладе голову мені на плече, і ми лежимо — як лежали в моїй фантазії у "Морському світі". Для цього довелося проїхати тисячу миль, але ось воно: її голова в мене на плечі, подих лоскоче шию, нас обох охоплює втома. Зараз ми стали такими, якими я хотів бачити нас тоді.
Коли я прокидаюся, у згасаючому світлі дня все здається важливим: і жовтувате небо, і стебла трави, що повільно погойдуються над головою. Я перевертаюся на бік і бачу, що Марго Рот Шпігельман стоїть навколішках за три фути від мене, джинси щільно обтягують їй ноги. За хвилю я усвідомлюю, що вона копає. Я підповзає до неї — суха земля під долонями радше схожа на пил. Марго усміхається до мене. Серце у мене калатає зі швидкістю звуку.
— Що копаємо? — запитую я.
— Неправильне запитання, — каже Марго. — Правильне питання: для кого копаємо?
— Гаразд. І для кого копаємо?
— Ми копаємо могили для Маленької Марго, Маленького Квентина, маленької Мирни Мустели й бідолахи-мерця Роберта Джойнера.
— Такий похорон, мабуть, я розумію, — кажу я. Земля тут суха, злежана, поцяткована ходами комах, вона схожа на покинутий мурашник. Але ми наполегливо риємо голіруч, кожна пригорща землі аж курить. Нарешті викопуємо широку і глибоку нору. Могила повинна бути гідною. Незабаром яма мені вже по лікоть. Витираючи піт зі щоки, я замурзую рукав сорочки. Марго аж упріла. До мене долинає її запах, він такий самий, як і в ту ніч, — перш ніж вона стрибнула в канаву біля "Морського світу".
— Я його ніколи як реальну людину не сприймала, — зізнається вона.
Я вирішую, що це привід зробити паузу, і сідаю навпочіпки.
— Кого, Роберта Джойнера?
Марго наполегливо риє.
— Ага. Ну, тобто він — це пригода в моєму житті, розумієш? Але ж, перш ніж зіграти другорядну роль у драмі мого життя, він відіграв головну роль у драмі власного життя.
Я теж ніколи не бачив у ньому особистості. Хлопця, який колись порпався в землі, як-от я. Любив, як-от я. У якого обірвалися ниточки, який не відчував, що потріскався всередині. Як-от я.
— Так, — кажу я за хвилю і знову беруся копати. — Я теж завжди сприймав його тільки як труп.
— Шкода, що я нічого не змогла зробити, — відповідає Марго. — Шкода, що ми не показали всім, які ми герої.
— Ага, — погоджуюсь я. — Добре було б сказати йому свого часу, що, хай що там сталося, це ще не кінець світу.
— Так, хоча рано чи пізно щось тебе все одно вбиває.
— Ну, так, — стенаю я плечима. — Я не кажу, що пережити можна що завгодно. Але багато чого все ж таки можна — за винятком останнього.
Я знову порпаюся в землі, вона тут набагато чорніша, ніж там, у нас. Кидаю пригорщу на купу, знову сідаю. Мені спадає дещо на думку, і я намагаюся це сформулювати. Я ще жодного разу не казав Марго стільки слів поспіль за всю довгу і повну подій історію наших з нею взаємин, але це мій останній хід у нашій грі.
— Коли я міркував про його смерть, — траплялося це, зізнаюся, нечасто, — я думав саме так, як ото ти сказала: що у нього всі ниточки обірвалися. Сказати про це можна по-різному: ниточки обірвалися або корабель потонув, але, мабуть, ми — як трава: наше коріння так тісно переплелося, ми настільки взаємозалежні, що живі всі, поки живий бодай хтось. Ну, тобто метафор можна всяких навигадувати. Але обирати свою метафору треба обережно, адже це важливо. Якщо обираєш ниточки, то уявляєш світ, у якому ти можеш просто несподівано розбитися. Якщо обираєш траву, то віриш у загальний взаємозв'язок: в те, що коріння не тільки утримує нас укупі, а й допомагає зрозуміти одне одного, стати одне одним. У всякої метафори є прихований зміст. Розумієш, про що я?
Марго киває.
— Мені подобаються ниточки. Завжди подобалися. Я так відчуваю. Але, напевно, через це я сприймаю біль як щось фатальніше, ніж воно є насправді. Люди не такі крихкі, якими я їх сприймаю з цими ниточками. Але й трава мені теж подобається. Трава зв'язала мене з тобою, допомогла побачити в тобі особистість. Але ми все-таки не пагони однієї рослини, я не можу бути тобою. Як і ти — мною. Можна уявити іншу людину — але не до кінця, розумієш?
— Може, це як от ти казала раніше: що ми всі тріснули. Що народжується людина водонепроникним судном. А потім починає коїтися казна-що: люди нас кидають, не люблять, не розуміють, а ми не розуміємо їх, і ми втрачаємо, підводимо, ображаємо одне одного. І наше судно дає тріщини. І коли з'являється перша тріщина, кінець стає неминучим. Коли в Оспрі почне просягати дощ, ніхто вже його не полагодить. Але поміж тією миттю, як з'являється тріщина, і тією, як судно потоне, є час. І тільки в цей час у нас є шанс побачити одне одного, тому що поглянути за межі себе вдається лише через ці тріщини, зазирнути вглиб іншого — теж. Коли ми опинилися віч-на-віч? Тільки тоді, коли ти помітила мої тріщини, а я — твої. А доти ми бачили тільки вигадані óбрази одне одного — як я ото дивився на твоє вікно, затулене жалюзі, але не міг зазирнути всередину. А коли з'являється тріщина, всередину потрапляє світло. І світло виливається назовні.
Марго притуляє палець до вуст, наче зосередилася, або наче затуляє їх від мене, або наче намагається на дотик відчувати слова, які скаже.
— А ти неабищо! — нарешті мовить вона. Пильно дивиться на мене, поміж нами вже немає бар'єрів. Якщо я її поцілую, я нічого не досягну. Але мені вже нічого й не потрібно досягати.
— Я маю дещо зробити, — кажу я, і Марго ледве помітно киває, наче знає, про що мова, і я її цілую.
За хвилю вона каже, уриваючи наш поцілунок:
— Можеш приїхати в Нью-Йорк. Буде круто. Як цілуватися.
— Цілуватися — це неабищо! — кажу я.
— Значить, відмовляєшся? — каже вона.
— Марго, — кажу я, — у мене там усе моє життя, і я — не ти, я… — але договорити мені не вдається, бо вона мене цілує, і тоді я остаточно розумію, що тут наші з нею шляхи розходяться. Марго підводиться і йде до свого наплічника. Дістає нотатник, повертається до могили і кладе його на дно.
— Я сумуватиму за тобою, — шепоче вона — не знаю кому, мені чи нотатникові. І я, сам не знаючи кому, кажу:
— Я теж.
— З Богом, Роберте Джойнер, — кидаю я в могилу жменю землі.
— З Богом, юний і героїчний Квентине Джейкобсен, — продовжує Марго, теж кидаючи в яму жменю землі.
— З Богом, — кидаю я ще одну жменю, — безстрашна орландійко Марго Рот Шпігельман.
— З Богом, — теж кидає вона жменю, — чарівна собачко Мирно Мустела.
Ми засипаємо нотатник землею, притоптуємо. Там незабаром знову виросте трава. І стане нашим чарівним нестриженим волоссям могил.
Дорогою назад в універмаг Аґлое ми сплітаємо шорсткі від землі долоні. Я допомагаю Марго перенести речі — оберемок одягу, туалетне причандалля, офісне крісло — до авта. Така це важлива мить, що, здавалося б, від розмови має стати легше, аж ні — стає тільки важче.
Ми стоїмо на стоянці біля одноповерхового мотелю — прощання вже неминуче.
— Я куплю мобільник і дзвонитиму тобі,— каже Марго. — І на мейл писатиму. І лишатиму загадкові коменти до статті про "паперові міста".
Я всміхаюся.
— Напишу тобі, коли додому повернуся, — обіцяю я. — І чекатиму на відповідь.
— Слово даю. І ще побачимося. Я не прощаюся з тобою назавжди.
— Може, наприкінці літа зустрінемося якось перед навчанням…
— Ага, — погоджується Марго. — Непогана ідея.
Усміхнувшись, я киваю. Вона відвертається, а я думаю, чи всерйоз вона все це мені допіру сказала, і раптом бачу, що у неї тремтять плечі. Вона плаче.
— Ну, побачимося. А поки що писатиму, — кажу я.
— Так, — відповідає Марго, не обертаючись, хрипким голосом. — І я теж.
Ця розмова дозволяє нам хоч якось тримати себе в руках, щоб не зірватися. Малюючи в уяві майбутнє, ми можемо зробити його реальним або не зробити, але уявляти майбутнє все ж таки необхідно. Світло і виливається, і вливається.
Тут, на стоянці, я раптом усвідомлюю, що ще ніколи в житті не був так далеко від домівки і що я закоханий у Марго, але не можу поїхати з нею. Сподіваюся, це завдання для героя, бо я в житті ще не робив нічого важчого.
Я думаю про те, що зараз Марго сяде в своє авто, але вона все не сідає. Нарешті обертається до мене, і я бачу її мокрі очі. Простір поміж нами зникає. Ми востаннє граємо на обірваних струнах одне одного.
Я відчуваю долоні Марго в себе на спині. Ми цілуємося в темряві, але очі у мене розплющені, у Марго теж. Вона стоїть так близько, що я її бачу, тому що навіть зараз, поночі, на околиці паперового міста Аґлое з неї крізь шпарини цідиться невидиме світло. Поцілувавшись, ми притуляємося чолами і довго дивимося одне на одного.