Команчі стали на стежку війни.
Вперед послали розвідників і слідопитів — шукати и витлумачувати сліди, або ж "знаки". Та, проїхавши прерією майже десять миль на захід від Леони, ніяких слідів вони не знайшли. Дерен був сухий і твердий, і на ньому міг би залишити відбитки копит тільки кінь, що скакав чвалом. Таких відбитків там не було.
<*а десять миль від форту рівнину перетинає широка смуга лісових заростей, що тягнеться ген на північний [2]13] захід і на південний схід. То справжнісінькі техаські джунглі, густо переплетені ліанами і майже непрохідні для людей і коней.
У тих джунглях, як їхати навпростець від форту, є прогалина, де проходить стежка — найкоротший шлях до верхів'їв Нуесес. То така собі природна алея, яку з обох боків щільно обступають дерева. А може, то й штучна просіка, якась давня воєнна стежка команчів, прокладена ще за часів їхніх набігів на Тамауліпас, Коауїлу й Нуево-Леон(58).
Слідопити знали, що та прогалина виходить до Ала-мо, і повели нею загін.
Невдовзі вершники побачили, що один із слідопитів, який пішов уперед пішки, стоїть біля краю заростей, так ніби щось знайшов і чекав на них.
— Що там таке? — гукнув майор і, випередивши інших, під'їхав до нього.— Сліди?
— Еге ж, майоре, сліди, і дуже багато. Погляньте, отут, де земля м'якша. Бачите?
— Сліди коня.
— Двох коней, майоре,— шанобливо виправив його
слідопит.
— Справді, двох.
— А далі начебто й чотирьох, але їх залишили ті самі двоє коней. Спершу вони їхали вперед цією просікою, а потім вернулися назад.
— Молодець, Спенглере. То що ви з цього зрозуміли?
— Небагато,— відказав Спенглер, що був у гарнізоні найманим розвідником.— Як по суті, то зовсім небагато. Я далеко не заходив і робити певних висновків не можу, але одне вже ясно: тут убито людину.
— Які ви маєте докази? Знайшли тіло?
— Ні. Ані тіла, ані навіть волосинки з голови, як я можу гадати, тут немає.
— А що ж є?
— Кров, велика калюжа крові — наче з цілого бізона. Ходімо, побачите самі. Тільки ось що,— додав слідопит, стишивши голос.— Коли ви хочете, щоб я дослідив усе як належить, звеліть іншим лишитися там, особливо тим, що попереду.
Це застереження, певно, передусім стосувалося план-
(58) Тамауліпас, Коауїла, Нуево-Леон — мексн канські штати.
[214]
татора та його племінника, бо слідопит нишком позирнув на них.
__ Авжеж,— відказав майор.— Гаразд, Спенглере, я
подбаю, щоб вам ніхто не заважав. Панове! Я прошу вас кілька хвилин не рушати далі. Моєму слідопитові треба самому оглянути цю дорогу. З ним можу поїхати
тільки я.
Звісно, це майорове прохання насправді було наказом, тільки в чемній формі, бо звертався він до людей, начебто йому не підлеглих. Проте всі до одного послухались і лишилися на місці, а майор рушив уперед за слідопитом.
Кроків через п'ятдесят Спенглер зупинився.
— Бачите, майоре? — спитав він, показуючи на землю.
— Треба бути сліпому, щоб не побачити,— відказав майор.— Калюжа крові, і, як ви казали, така, наче тут зарізали бізона. А якщо вся вона з однією людини, то я сказав би, що тієї людини вже нема живої.
— Мертва! — мовив слідопит.— Умерла ще раніше, ніж ця кров устигла потемніти.
— Чия ж це, по-вашому, кров, Спенглере?
— Тієї людини, яку ми шукаємо,— плантаторового сина. Тим-то я й не хотів, щоб старий їхав сюди.
— А може, нехай би знав усю правду. Так чи так згодом дізнається.
— Слушно кажете, майоре. Та все ж таки краще спершу з'ясувати, як того хлопця вибили з сідла. А це для мене поки що загадка.
— Звісно як! Його ж убили індіанці, команчі. Хіба Це не їхніх рук діло?
— Аж ніяк,— упевнено відказав слідопит.
— Чому ви так думаєте, Спенглере?
— Тому що коли б тут були індіанці, на землі лишилося б не чотири сліди, та й то від двох коней, а не менше як сорок.
Атож, ви маєте рацію. Не схоже, щоб один ко-манч зважився на вбивство.
. Це вбивство вчинив не команч, майоре, і взагалі ніякий не індіанець. Просікою йдуть сліди двох коней. Як бачите, це відбитки підків, і вони ж таки вертаються назад. Команчі не їздять на підкованих конях, хіба Що на крадених. На обох тих конях їхали білі вершники^ Один слід залишив мустанг, але великий, а дру-гии копита американського коня. Туди, в глиб зарос— [215] тей, мустанг ішов попереду, це видно з того, що на деякі його сліди наклались інші. А звідти перед вів американський кінь, а мустанг ішов за ним, хоча й важко сказати, на якій відстані. Може, я краще побачу, якщо ми проїдемо до того місця, звідки вони повернули назад. Це має бути не дуже далеко.
— То їдьмо туди,— сказав майор.— Зараз я звелю, щоб усі лишалися на місці.— І, голосно віддавши наказ, щоб там його почули, він поїхав за слідопитом.
Ті два сліди тяглися в глиб заростей ще ярдів на чотириста, хоч майор бачив їх тільки там, де грунт був м'якіший, в затінку дерев. Слідопит пояснив, що коні й далі ішли так, як він казав: туди — мустанг попереду, а назад — навпаки.
Аж ось сліди урвалися — від того місця, як ми вже знаємо, вершники повернули назад. Та, перше ніж повернути, вони якийсь час постояли там під великою тополею. Про це свідчила подовбана копитами земля коло стовбура дерева.
Слідопит зліз з коня й, нахилившись додолу, почав пильно роздивлятися ті сліди.
— Вони стояли тут удвох,— сказав він за кілька хвилин,— і стояли довгенько, хоч з коня жоден не злазив. Певне, розмовляючи, притому спокійно, і саме оцього я ніяк не можу збагнути. Мабуть, вони посварилися потім.
— Якщо це правда, Спенглере, то ви просто-таки чаклун. Ну як ви могли про все те дізнатися?
— Зі слідів, майоре, зі слідів. Усе досить просто. Ось бачите, відбитки підків обох коней раз у раз перекриваються, та ще й так, що видно: вони, цебто коні, були тут разом, але їм не стоялося на місці, і вони переступали ногами. А щодо часу — то вершники встигли викурити по цілій сигарі, майже до решти, так що, як то кажуть, аж губи обпікало. Осьде недопалки — ними й люльки не натопчеш.— Слідопит нахилився, підняв з землі два недопалки сигар і подав майорові.— І з цього ж таки,— провадив він,— я доходжу висновку, що ті двоє, хоч би хто вони були, не мали один щодо одного ворожих намірів, поки стояли під цим деревом. Люди не закурюють разом, збираючись після того перерізати один одному горлянку чи розтрощити голову. Сварка між ними сталася напевне вже після того, як вони викурили сигари. А що вона таки сталася, не може бути сумніву. І один з них порішив другого — це [216] так само певне, майоре, як і те, що ви сидите зараз у сідлі. А з того, що нас сюди привело, я можу здогадуватись і кого вбито. Бідолашний містер Пойндекстер ніколи вже не побачить свого сина живого.
— Дуже загадкова історія,— зауважив майор.
— Та вже ж, хай їй чорт!
— Ну, а тіло — де б воно могло бути?
— Оце для мене найбільша загадка. Якби тут були замішані індіанці, мене б це анітрохи не дивувало — вони могли забрати труп з собою. Але ніяких індіанців тут не було, жодного червоношкірого. Запевняю вас, майоре, один з тих двох вершників знищив другого, дослівно-таки знищив. А от що він зробив з тілом — просто не збагну. Мабуть, тільки він сам може сказати.
— Неймовірна річ! — з притиском мовив майор.— Просто якась загадка!
— Може, ми ще й розгадаємо цю загадку,— сказав Спенглер.— Треба простежити сліди коней далі, від того місця, де сталося вбивство. Може, вони щось підкажуть. А тут ми нічого більш не дізнаємось. Вертаймося, майоре. Казати йому?
— Містерові Пойндекстеру?
— Так.
— Ви певні, що вбито таки його сина?
— Та ні, не так щоб дуже певен. Я певен тільки, що кінь, на якому зараз їде старий,— один з тих двох, що побували тут минулої ночі, отой другий, американський. Я порівняв сліди. І якщо молодий Пойндекстер сидів на ньому, то боюся, що справи його кепські. Дуже підозріло, що другий вершник назад їхав з а ним.
— Спенглере, а чи маєте ви хоч якусь гадку,, хто міг бути той другий?
— Аніякісінької, майоре. Якби не Доффер, я б ніколи й не подумав про Моріса-мустангера. Воно правда, це слід підкованого мустанга, але чи його мустанга, я не знаю. Та ні, не може бути. Молодий ірландець не з тих людей, що нападають ззаду.
— Я згоден з вами.
— Так от, якщо Генрі Пойндекстера вбито і вбив його Моріс Джеральд, то, напевне, між ними був чесний поєдинок, і плантаторів син зазнав поразки. Отак я розумію. Та де подівся труп,— бо, втративши стільки крові, ніхто не виживе,— оцього я ну ніяк не збагну. Треба піти далі по слідах. Може, вони й виведуть нас до розгадки. То сказати старому про мої здогади? [217]
— Ні, краще не треба. Він і так уже чимало знає. Йому буде легше довідатися про цю страшну правду поступово. І нічого не кажіть йому про те, що ми бачили. Повертайтеся до того місця, де кров, і шукайте дальших слідів, а я спробую провести загін за вами так, щоб ніхто нічого не помітив.
— Гаразд, майоре,— сказав слідопит.— Я вже начебто здогадуюсь, куди піде той слід. Дайте мені десять хвилин і рушайте далі за моїм сигналом.
З цими словами Спенглер поїхав до тієї калюжі крові. Там він швидко обдивився довкола і звернув у бічну прогалину.
В умовлений час пролунав його гучний посвист. Судячи із звуку, слідопит відійшов мало не на милю й був тепер десь збоку від місця жахливого злочину.
Почувши той сигнал, майор, що вже встиг повернутися до свого загону, дав наказ рушати. Він їхав поряд із старим Пойндекстером та ще кількома плантаторами, але ні слова не сказав їм про дивовижні відкриття слідопита.
Розділ XL ПОЗНАЧЕНА КУЛЯ
Перше ніж загін наздогнав слідопита, сталася невелика пригода. Майор повів своїх людей не прогалиною, а навпростець крізь зарості. Такий шлях було обрано не випадково: майор не хотів, щоб нещасний батько зазнав нових страждань, побачивши кров — кров його сина, як гадав слідопит. Те моторошне місце лишилося осторонь; ніхто, крім майора та слідопита, про нього й не здогадувався, і загін посувався вперед, нічого не знаючи й не гадаючи.
Вони пробиралися вузькою звіриною стежкою, де заледве могли проїхати поряд два вершники. Місцями та стежка виходила на галявини, але за кілька ярдів знову заглиблювалась у зарості.
Раптом на галявину, куди вони саме виїжджали, з хащі вискочив ягуар — звір, рідкісний своєю яскравою красою, навіть як на тропічні джунглі.