Я навіть радий був, що Джо зараз не до нього і вона не помічає, як він необачно погодиться.
Першого ж дня по приїзді до Шанхая ми залишили Джо у готелі з пані Ван, а самі вирушили в чорному російському ЗІСі на вулицю Банд, яка була в цей час бЬзлюдна, як лондонське Сіті в неділю. Ми зайшли до колишнього Китайського банку, де в лазуровому залі з позолотою стояли
старовинні китайські вази і стйіьці — такі чужі й далекі в цій спартанській країні. |
Четверо офіційних представників зустріли нас усмішками й запропонували чаю. двоє іщпих викопували роль перекладачів. Всі дотримувались канонів східної ввічливості і прикривали рот, розмовляючи з нами. Бонні почував себе наче вдома, а я чомусь не знаходив собі місця, і не через улесливість китайців,—мене щораз дужче турбував Руперт.
Переговорд почались. Китайці спитали,, які наші вимоги. Руперт стисло і чітко виклав претензії щодо компенсації, нагадавши все, що вже було погоджено. Ми прибули сюди з метою розрахуватися і налагодити торговельні стосунки або принаймні домовитись про фрахтування Китаєм наших кораблів.
— Ми хочемо, щоб Хуанпу знову ожила,— закінчив він, показуючи на мертві доки за вікном.
Руперт так само, як і я, сумлінно вивчив домагання фірми. Фредді підготував нам тисячі актів і документів, але попередив Руперта: "Не Захоплюйтеся дрібницями. Китайці люблять це, а ви уникайте: головне — домовитися в принципі... й витягти з них гроші".
Під час першої зустрічі китайці мовчки слухали. Потім — кинулись в бій. Мені належало давати довідки, як тільки зачіпали те або інше питання, і Руперту досить було тільки кивнути. Я перегортав товстенні томи документів, і все-таки китайці спростовували нас: у них була краща інформація щодо нашої фірми. Так виникла запекла суперечка про судову справу 1901 року, яка точилася тоді навколо двох парових катерів, оцінених у 400 фунтів. Ройси виграли процес, але тепер, тобто через шістдесят років, китайці заперечували право міжнародного (англійського) суду в Шанхаї виносити' подібні рішення. Вони називали понад двісті п'ятдесят незаконних присудів на користь Ройсів, які обіймали суму майже в один мільйон фунтів.
— Гаразд,— раптом погодився Руперт.— Ви маєте рацію. Ми знімаємо свої вимоги.
Бонні заперечував, але Руперт змусив його замовкнути.
— Ви не маєте права!—обурювався потім Бонні.— Ви зраджуєте інтереси інших фірм, а не тільки своєї. Я мушу захищати три мільйони страхових вкладень, і всі наші претензії виявляться марними, коли ми погодимося з думкою про неправомірність міжнародного суду.
209
1/2 8 Д. Олдрідж
— Що ж, сперечайтеся,— відповів Руперт,— Тільки без мене. '
Це була одна з багатьох перепалок, які дедалі більше радували Руперта, а Бонні злили. Згодом той утратив спокій і навіть пожалівся на Руперта Джо, чим тільки роздратував її.
Руперт тримав себе незалежно. Він відмовлявся сідати за стіл переговорів у пообідні години, бо посилено знайомився з Китаєм, а комуністи хотіли показати йому насамперед Шанхай — місто,— в якому найпомітніші були досягнення нового ладу.
Колись це було брудне, пайбідпіше в світі місто: в ньому тулилися мільйони жебраків; щороку тут вмирало сто тисяч немовлят — тобто населення цілого Люксембурга. Чужоземне ярмо, бідність, хвороби, наркотики, проституція, бандитизм, корупція — ось що на повну силу розквітало в ньому. Тому й збігалися сюди авантюристи з усіх усюд. Але тепер навіть туристів не було. Шанхай очистився від скверни, люди більше пе вмирали з голоду, і місто перестало бути ганьбою континенту.
Руперт пе міг наговоритися про це. За обіднім столом, вкритим сирою від вологи скатертиною, він розповідав, що пам'ятає шанхайські доки ще з дитинства, коли приїздив сюди з батьком.
— Пам'ятаю, я підіймався дерев'яними сходами старого будинку управління і бачив у вікно, як горбань-китаєць кидав десять бамбукових бирок у натовп голодранців, що благали роботи. Зчинялася смертельна бійка. Той, хто відвойовував бирку, діставав право тягати вантаж. Ройси захоплювалися таким "спортом", а забіяк звали "дикими півнями": їм доводилося щоденно битися за шматок хліба.
Руперт відвідав порожні доки; будинок управління стояв на тому самому місці. Руперт розмовляв із старим докером, і той розповів, як жив колись: зимою спав у громадських вбиральнях, діти помирали з голоду, дочок віддавав у найми, а дружина жебрачила. Під сьомим складом була водяна в'язниця, куди кидали докерів за погану роботу або крадіжки. ТОГ була яма з водою, в якій простоювали три-чотири дні, а то й тиждень. Люди там здебільшого помирали.
— Годі тобі,— пе витримала Джо, яка все ж таки сіла з нами за стіл і намагалася проковтнути хоч шматочок курки.— Таку гидоту розказуєш за обідом! Просто жах!
— Але ж це правда,— зловтіщно кинув Руперт, поглядаючи па БоннГ.
— Всі так чинили,— зауважив Бонні.
— І ваша родина теж.
— Мені все одно хто, я не хЬчу більше цього чути! — істерично закричала Джо. !
Ми замовкли, понуро поглядаючи одне на одного, і я радий був, коли з'явилася пані Ван. Вона запрошувала нас відвідати оперу, що містилася поряд.
Джо заявила, що нікуди не піде, а Бонні віддав перевагу консульству й віскі. Пішли ми з Рупертом. Нас здивували зграйки дітей, що юрмилися під кожним ліхтарем.
— Що^вони роблять? — запитав Руперт.
— Готують шкільні завдання,— пояснила Ван.— Тут їм видніше, ніж дома.
Руперта аж пересмикнуло, і я зрозумів; який він став вразливий останнім часом.
Розділ тридцять перший
Наші переговори урвалися через дивне непорозуміння. Багато шанхайських банкірів, маклерів і комерсантів віддали свої капітали підприємствам Ройсів: ремонтним майстерням, сортувальним станціям, домнам для виливки негатункового чавуну, фабриці джутових мішків. Коли' нри владі стали комуністи, всі ті банкіри та комерсанти повтікали до Гонконга.
Бонні наполягав, щоб їхні капіталовкладення вважалися англійськими, тобто власністю Ройсів, і гаряче сперечався з китайцями.
— Будь ласка,— чемно відповіли ті.— Тоді ми поставимо питання про капітали китайських емігрантів. Хоч ц£ затримає переговори...
— Ні, ні,— заперечив Руперт.— Ніяких затримок. Бонні ледве стримувався у присутності китайців, зате
накинувся на Руперта в готелі. Джо мляво запитала, що вони не поділили.
— В Шанхаї й Кантоні з нашою фірмою співпрацювали колишні китайські капіталісти. Бонні хоче загарбати їхні гроші...
— Бо це такі самі англійські капітали, як і вкладення Ройсів,— огризнувся той.
2И , */2 8*
— Коли їх вкладали в наші підприємства, вони були китайські.
— І все-таки ми маємо право їх компенсувати. Вони сперечалися далі, і обурена Джо вийшла. Наступного дня все почалося знову — через якісь там
двадцять чотири скрепери, що належали Ройсам, але перейшли до Шанхайської каналізаційної компанії. Руперт вважав за можливе не включати їх до списку вимог фірми і оголосив це китайцям.
Що ви робите! — не втерпів Бонні.— Адже ви грабуєте своїх.
— А ви хотіли б, щоб Ройси розплачувалися за спадкоємців цієї компанії, які байдикують у Гонконгу? Не вийде! Я категорично проти.
Так тривати далі не могло, і Руперт зробив хід, що його очевидно, давно.продумав.
— Доведеться, Джеку, сьогодні піти вам,— звернувся він до мене.— Я доручаю вам переговори про навантажувальні пристрої.— Це були законні вимоги фірми.— А коли Бонні спитає, де я, скажете, що. поїхав до сільської комуни.
— А де ж ви насправді будете?
— Я заявив китайцям, що вестиму сепаратні переговори, і, правду кажучи, я їх давно веду.— Ось чому він щодня повертається так пізно! — Завтра, може, домовимось, але я не хочу, щоб Бонні знав.
Я не заперечував, бо й сам не любив Бонні, проте саме це й вирило між нами яму.
Я поїхав на ті переговори і вперто сперечався, а коли під кінець Бонні запитав мене, де Рунерт, спокійнісінько відповів:
— Поїхав до сільської комуни.
Бонні не повірив і побіг до Джо. Вона підвелася з ліж-уа й пішла гуляти'з ним. Вдень шанхайські вулиці залиті натовпом, а ввечері, коли біганина вщухає, люди виносять мати, дітей і всяке таке, щоб трохи подихати повітрям.
— Знаєте, Джо,— мовив Бонні,— Рунерт затіває щось недобре, і мені треба довідатися, що саме.
— Тільки не від мене!
— А чому? Це ж у його власних інтересах.
— Ви думаєте, я стану змовлятися за його спиною? Ви з глузду з'їхали!
— Ні,— огризнувся Бонні.— Це Рунерт збожеволів. Запевняю вас! Невже ви схвалюєте його поведінку?
— Звичайно, це бентежить мене,— мовила Джо, дивлячись на чорні хмари, що запинали буру річку.— Та що я можу вдіяти?
— Наполягайте, щоб він їхав додому. Заберіть його звідси. Китайці забивають баки бідоласі, і, коли він підпише з ними сепаратну угоду, я не позаздрю йому. Тоді всі вважатимуть його зрадником.
Зловісне небо раптом розкололось, і на них ринув теплий дощ; за якусь мить Джо змокла до нитки. Поки вони добігли до готелю, її плаття прилипло до тіла, а з волосся стікала вода. Ми зустрілись у ліфті. Обоє вони були схожі на утоплеників.
— Ви збожеволіли, Джо! — вигукнув я.— З вашим здоров'ям...
Джо просунула свою мокру руку мені під лікоть, і я провів її до номера. Переодягаючись у спальні, вона розповіла мені про свою неприємну розмову з Бонні. Руперта ще не було, Ван — теж.
— Що діяти? — бідкалася Джо.— Невже він справді збирається підписати сепаратну угоду?
— Не знаю,— ухилився я.— їй-право, пе знаю.
— Що ж діяти? Я й так ледве дихаю, а тут ще така* спека...
Мені стало шкода її, і я запевнив, що скоро все скінчиться і ми поїдемо.
Руперт З'ЯВИВСЯ лише пізно ввечері. Він одразу ж подзвонив мені, і коли я прийшов, то почув:
— Не встигла підвестися, як біжиш під дощ...
— А я навмисне,— вигукувала наперекір йому Джо.— Все, що завгодно, тільки б не сидіти тут...
— Ну що ж, я вже домовився з китайцями. Запала мовчанка.
— Підписав з ними таємну угоду? — озвалась Джо.
— Що тут таємпого? Не сказав Бонні — і все.
— Скільки? — запитав я.
Руперт дивився у вікно па босих робітників, що переводили стрілки на трамвайній колії. Вони вигуками підганяли один одного, потім пролупав дзвінок, а за ним так ударив грім, що наш готель аж задвигтів.
— П'ять мільйонів,— нарешті відповів Руперт.
і — Господи! Це ж мільйонів па півтора більше, ніж те, [па що в кращому разі сподівався Фредді.
— Що скаже Бонні? — не вгавала Джо.