М-с Бейкер дещо чула про життя Дженні на Північній околиці і про ставлення до неї родини Кейн. Ця сухорлява, енергійна, розумна жінка, яка трохи нагадувала м-с Брейсбрідж, була досить обачлива у виборі світських знайомих. Вона завжди вважала, що м-с Філд дотримується таких самих суворих правил, і, зустрівши в неї Дженні, обурилася, хоч і зберегла зовнішній спокій.
— Познайомтесь, це місіс Кейн,— сказала м-с Філд з люб'язною посмішкою.
М-с Бейкер зміряла Дженні поглядом, який не обіцяв нічого доброго.
— Місіс Лестер Кейн? — перепитала вона.
— Так,— відповіла м-с Філд.
— Он як,— мовила далі м-с Бейкер крижаним тоном.— Я багато чула про місіс... місіс Лестер Кейн.
І, ніби забувши про існування Дженні, вона повернулася до хазяйки й розпочала з нею інтимну розмову, в якій Дженні не могла взяти участі. Дженні безпорадно мовчала, не знаючи, як поводитись у такому ніяковому становищі. М-с Бейкер скоро встала, хоч збиралася бути в гостях значно довше.
— Ніяк, ніяк не можу залишитися,— говорила вона, встаючи.— Я обіцяла місіс Нійл, що неодмінно зайду до неї сьогодні. Та я вам, мабуть, і так уже набридла.
Вона пішла до дверей і тільки на порозі обернулася в бік Дженні і холодно кивнула їй головою.
— З ким тільки не доводиться зустрічатися! — зауважила вона на прощання хазяйці.
М-с Філд не визнала можливим заступитися за Дженні, бо сама була не бозна-хто і, як властиво жінкам, які недавно розбагатіли, всіляко намагалася пролізти в хороше товариство. А м-с Бейкер посідала в цьому товаристві куди поважніше становище, ніж Дженні, отже сваритися з нею не хотілося. Повернувшись до столу, де
сиділа Дженні, м-с Філд посміхнулася трохи винуватою посмішкою, але видно було, що вона наче сама не своя. Дженні, природно, також була засмучена і скоро під якимсь приводом попрощалася й пішла. Вона почувала себе глибоко ображеною і розуміла, що м-с Філд уже розкаюється в своїх дружніх стосунках з нею. З одним знайомством покінчено,— щодо цього Дженні не мала сумніву. її знову заполонила гнітюча свідомість, що життя їй не вдалося. Тепер уже нічого не можна виправити, а на майбутнє немає надії. Лестер не захоче з нею одружитися і врятувати її репутацію.
Час минав, не приносячи з собою ніяких змін. Дивлячись на гарний особняк, акуратний газон та гіллясті дерева, на колони веранди, повиті легкою зеленою сіткою дикого винограду, бачачи, як Герхардт порається в саду, як Веста повертається з школи, а Лестер щоранку їде в своїй елегантній двоколці,— кожний подумав би, що тут панує добробут і спокій, що турботам і горю немає місця в цій чудовій оселі.
І справді, життя в домі збігало спокійно, без зрушень. Щоправда, сусіди майже перестали відвідувати Лестера й Дженні, і світські розваги закінчилися; але це не було для них втратою, бо в своїх чотирьох стінах вони знаходили досить радощів і пожив для розуму. Веста вчилася грати на роялі і робила великі успіхи,— вона мала відмінний слух. Дженні у блакитних, лілових, темнозелених домашніх сукнях, які були їй так до лиця, клопоталася по хазяйству, шила, витирала порох, проводжала Весту до школи, стежила за слугами. Герхардт працював з ранку до ночі,— йому неодмінно треба було прикласти руку до всякої домашньої справи. Одним з обов'язків, які він сам на себе наклав, було ходити по будинку слідом за Лестером і слугами, виключати газ чи електричні лампи, якщо хтось забував їх погасити, що він вважав злочинним марнотратством.
Незадоволений був ощадливий старий із звички Лестера носити найдорожчі костюми всього кілька місяців, а потім викидати. Він мало не плакав над чудовими черевиками, які Лестер не хотів більше носити тільки через те, що трошки стоптався закаблук чи збіглася де-не-де шкіра. Герхардт вважав, що їх треба віддати полагодити, але на всі його буркотливі умовляння Лестер відповідав, що це взуття йому вже незручне.
— Таке марнотратство! — скаржився Герхардт дочці.— Стільки добра пропадає! ,От побачиш, погано це кінчиться, ніяких грошей невистачить.
— Він інакше не вміє, тату,-;— виправдувалася Дженні.— Так уже його виховали.
— Ну й виховання! Ці американці нічого не розуміють в економії. їм би в Німеччині пожити, тоді б знали ціну долару.
Лестер, чуючи про ці розмови від Дженні, тільки посміхався. Старий Герхардт потішав його.
Не міг старий примиритися й зі звичкою Лестера переводити сірники. Бувало, що Лестер, чиркнувши сірником, тримав його якийсь час у повітрі й розмовляв, замість того щоб запалити сигару, а потім кидав. Або ж він починав чиркати сірник за сірником ще задовго до того, як закурити. На веранді був куточок, де він любив покурити вечорами влітку, розмовляючи з Дженні; запалюючи раз за разом сірники, він кидав їх один за одним у сад. Одного разу, підстригаючи газон, Герхардт аж жахнувся, знайшовши цілу купу напівзотлілих сірників. Він зовсім зажурився і, зібравши в газету речові докази злочину, поніс їх до кімнати, де Дженні сиділа за шиттям.
— Ось що я знайшов! — заявив він.— Ти тільки подивись! Ця людина розуміє в економії не більше, ніж... ніж...— він так і не знайшов потрібного слова.— Сидить, палить, а з сірниками ось як поводиться. Адже вони п'ять центів коробка коштують — п'ять центів! Як він, цікаво, думає прожити при таких витратах. Ні, ти тільки подивись, що це таке.
Дженні подивилась і похитала головою.
— Так, Лестер зовсім не бережливий,— сказала вона. Герхардт поніс сірники до підвалу. Хоч спалити їх
в пічці — і то буде користь. Він міг би розпалити ними свою люльку, але більш придатні були для цього старі газети, а їх назбиралися цілі ворохи, що знову ж таки свідчило про марнотратство хазяїна дому. Герхардт зажурено хитав головою. Ну, як тут працювати! Все проти нього. Але він не складав зброї і не покидав спроб покласти край цьому грішному марнотратству. Сам він додержувався найсуворішої економії. Років зо два носив він по неділях перешитий чорний Лестерів костюм, на який той свого часу витратив силу грошей. Носив його старе взуття, хоробро вдаючи, що воно йому по нозі, і його галстуки— але тільки чорні, інших Герхардт не любив. Він і сорочки Лестера носив би, коли б умів перешити їх на свій зріст, а білизну чудово пристосовував для власних потреб, користуючись дружніми послугами куховарки. Про панчохи вже й говорити нема чого. Таким чином, на одяг Герхардта не витрачалося жодного цента.
Інші речі, які вже відслужили Лестеру,— черевики, сорочки, костюми, галстуки, комірці,— він зберігав тижнями, місяцями, а потім з похмурою рішучістю приводив до будинку шевця або ганчірника, якому й продавав усе це добро, немилосердно набиваючи ціну. Він дотримувався тієї думки, що всі закупники старого одягу — павуки-кровососи, і що жодному їх слову не можна вірити. Всі вони брешуть. Скаржаться на бідність, а самі купаються в грошах. Герхардт власними очима в цьому переконався — він стежив за ганчірниками й бачив, що вони роблять з купленими у нього речами.
— Мерзотники!— обурювався він.— Пропонують мені десять центів за пару черевиків, а самі виставляють цю пару в своїй крамничці за два долари. Розбійники та й годі. Могли б дати мені хоч би долар.
Дженні посміхалась. Тільки вона й слухала його скарги — на Лестерове співчуття Герхардт не розраховував. Свої власні гроші він майже всі жертвував на церкву, і пастор вважав його зразком покори, моралі, благочестя, словом — втіленням усіх доброчесностей.
Отже, незважаючи на зловісний людський поговір, ці роки виявились найщасливішими в житті Дженні. Лестер, хоч його часто й опановували сумніви щодо правильності вибраного ним шляху, був завжди ласкавий та уважний до неї і здавався цілком задоволеним своєю родинною обстановкою.
— Все в порядку? — запитувала вона, коли він увечері повертався додому.
— Розуміється!—відповідав він і, мимохідь поплескавши її по щоці, йшов з нею в кімнати, а моторна Жан-нет тимчасом вішала на місце його пальто й капелюх.
Взимку вони сідали в бібліотеці перед величезним каміном. Весною, літом та восени Лестер віддавав перевагу веранді, з якої відкривався чудовий вид на лужок саду й тиху вулицю. Тут він запалював, як завжди перед
обідом, свою сигарету, а Дженні, сидячи на поручнях його крісла, гладила його по голові.
— ВОЛОССЯ В тебе ще зовсім не порідшало,— говорила вона.— Ти задоволений? — Або докоряла йому: — Що це ти морщиш чоло? Хіба можна? І чому ти сьогодні вранці не змінив галстук? А я ж тобі приготувала новий.
— Забув,— відповідав він і розгладжував зморшки на чолі або із сміхом пророчив, що скоро матиме величезну лисину.
У вітальні, в присутності Вести та Герхардта, Дженні трималася з ним так само ласкаво, але стриманіше. Вона любила ігри й головоломки — кульки під склом, ребуси, настільний більярд. Лестер також брав участь у цих нехитрих розвагах. Іноді він майже годину просиджував над якоюсь головоломкою. Дженні справлялася з ними дуже легко і бувала горда й щаслива, коли він просив її допомогти. Коли ж він неодмінно хотів вирішити загадку сам, вона мовчки стежила за ним, обійнявши його за шию і схилившись підборіддям йому на плече, йому це подобалось, він тішився коханням, яким вона так щедро його обдаровувала, і не стомлювався милуватись її молодістю й красою. З Дженні він сам почував себе молодим, а найбільше лякало Лестера наближення безглуздої старості. Він часто говорив:
— Я хочу залишитись молодим або померти молодим. І Дженні розуміла його. Кохаючи Лестера, вона тепер
і сама була задоволена, що настільки молодша від нього.
Особливо втішала Дженні прихильність Лестера до Вести, що дедалі зростала. Вечорами вони часто збиралися в бібліотеці. Веста, сидячи за величезним столом, готувала завдання, Дженні шила, Герхардт читав свої нескінченні німецькі газети. Старого засмучувало, що Весті не дозволяють вчитися в приходській школі при лютеранській церкві, але Лестер про це й чути не хотів.
— Щоб її вчили якісь там німці? Ото ще! — заявив він, коли Дженні розповіла йому про завітне бажання старого.— Вчиться в початковій школі, як усі діти, і чудово. Скажи йому, нехай дасть їй спокій.
Іноді їм бувало вчотирьох особливо добре. Лестер любив подражнити семирічну школярку. Затиснувши її між коліньми, він починав перевертати навиворіт прості істини, спостерігаючи, як свідомість дівчинки сприймає його парадокси.
— Що таке вода? — питав він і, почувши відповідь "це те, що ми п'ємо", здивовано розкривав очі і далі допитувався: — Гаразд, але що це таке, не знаєш? Чому ж вас після цього вчать у школі?
— Але ж ми п'ємо воду? — не здавалася Веста.
— П'ємо-то п'ємо, а що таке вода, ти не знаєш.