Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)

Мігель де Сервантес

Сторінка 41 з 93

Санчо говорив те все так поважно, сякаючи час од часу носа, і з такою певністю, що слухачі його мусили знов подивляти Дон Кі-хотове навальне божевілля, що й сей бідний розум за собою порвало. Та вони не завдавали собі клопоту розсіяти той туман, що окривав йому голову: нехай багатіє дурень думкою, а їм з тих балачок немала на серці утіха. Сказали йому тільки, хай молить Бога за здоров'я свого пана, бо то річ цілком можлива і навіть майже певна, що він стане, як каже, імператором або вийде принаймні на архієпископа чи ще якого високого чину доскочить. На те Санчо відповів їм:

— Панове добродійство, а що як і справді фортуна так поверне, що панові забандюриться не в імператорі піти, а в архієпископи? Скажіть мені, спасибі вам, чим дарують мандровані архієпископи джур своїх?

— Звичайно вони дарують їм якусь парафію на хліб духовний,— відповів священик,— або хоч паламарство; бо й за ту службу добрі гроші йдуть, ще й хавтур усяких багато.

— То для сього ж треба,— заперечив Санчо,— щоб той джура без-женним був і міг щось при службі Божій помагати, а я — бідна моя головонька! — жонатий, а до того ще й неписьменний, ні аз, ні буки не втну... Що ж тепер буде, як пан, буває, в архієпископи пошиється, а не в імператорі, як у мандрованих лицарів спрежду заведено?

— Не турбуйся, друже Санчо,— заспокоїв його цилюрник,— ми твого пана попросимо, розрадимо його, скажемо, що й сумління йому велить стати радше імператором, ніж архієпископом, та воно й легше буде, бо він більше хоробрий, аніж у письмі вчений.

— Та й мені воно так здається,— зауважив Санчо,— проте мушу сказати, що пан мій на все здалий. Та я вже благатиму Господа мило— ¦ сердного, аби він пана мого на таку посадив посаду, щоб і йому самому краще, і мені більша нагорода була.

— Ти говориш, як у дзвони дзвониш,— сказав священик,— і вчиниш, як щирий християнин. Тепер же нам треба щось придумати, щоб твого пана од тієї непотрібної покути одзволити, що він, як ти кажеш, справляє. То ходім, може, поміркуємо, як се Зробити, та й підобідаємо заразом у сій корчмі, бо воно вже ніби й пора.

Санчо одрік, що нехай ідуть самі, а він їх тут почекає; згодом він, мовляв, розкаже їм, чом він не пішов і чом йому не можна до корчми заходити, і ще попросив винести йому чогось гарячого, а Росинантові оброку. От вони й пішли, а Санчо зостався; через деякий час цилюрник приніс йому попоїсти. А священик із цилюрником довго ще обговорювали, як би їм зробити те, що задумали; врешті священик добрав, здається, способу, як можна підійти до Дон Кіхота, і виклав цилюрникові свій план. План же був ось який: священик мав перебратись за подорожню панянку, а цилюрник ніби за її джуру; тоді вони вдадуться разом до Дон Кіхота і та нібито покривджена панянка попросить у нього одної ласки, якої той, будучи правдивим мандрованим рицарем, не зможе їй відмовити. А ласки вони попросять у нього ось якої: Дон Кіхот має поїхати з нею, куди вона скаже, і помститися за наругу, яку вчинив їй певний недобрий кавальєро, притому попросить у нього, щоб не вимагав од неї відслонювати запинала і ні про що її не розпитував, поки тої помсти [159] не доконає. Священик сподівався, що Дон Кіхот без жодного сумніву на те прохання здасться і вони виманять його з тої пущі та припровадять до свого села, де вже будуть шукати якоїсь ради на те його незвичайне божевілля.

РОЗДІЛ XXVII

Про те, як парох із цилюрником довели свій намір до діла, а також про інші події, що варто їх у сій великій історії оповісти

Парохів задум сподобався цилюрникові непомалу, і вони вдвох зараз же взялися до діла. Давши на заставу нову священицьку реверенду, вони добули в корчмарихи спідницю і очіпок із наміткою, а цилюрник зладив собі довгу бороду з волячого хвоста чи то полової, чи то рудої масті, в якого корчмар було гребінці стромляв. Корчмариха спитала, навіщо їм уся та примус ія здалася, і парох розповів їй небагатьма словами про Дон Кіхотове божевілля та про той перевдяг, з допомогою якого вони надумали виманити рицаря з його гірської криївки. Господар з господинею без труда здогадались, що мова мовиться про недавнього їхнього постояльця, що то бальзам у них готував і що його джуру на ковдрі підкидали, та й розповіли парохові про всю ту пригоду, не поминувши й того, що намагався потаїти від них Санчо. Тоді господиня вирядила пароха так що аж: одягла на нього спідницю сукняну з чорними оксамитними лиштвами, у п'ядь завширшки, добряче вже обстріпаними, та зелену оксамитну ж корсетку з білою атласною лямів-кою,— все те шилося й носилося, мабуть, іще за короля Вамби. В очіпок парох не хотів прибиратись, узяв натомість стебновану полотняну шапочку, що на ніч собі одягав, чоло перев'язав чорною тафтяною тасьмою, а вид увесь аж до самої бороди чорним запиналом запнув. Зверху насунув капелюха, такого крислатого, що й за парасоля міг би правити, і, нахопивши на плечі керейку, сів на мула по-жіноцьки, а на другого зліз цилюрник з довгою аж до пояса бородою, чи то рудою, чи то сивою — сказано, з переполасого волячого хвоста.

Вони попрощались зо всіма, в тому числі з поштивою Маріторною, котра, хоч і мала себе за недостойну, обіцяла молити Бога, поки їй чоток стане, аби він погодив їй у такому нелегкому і справді спасенному ділі. Та ледве виїхали вони з корчми, як парохові спало раптом на думку, що не честь і не подоба духовній особі отак на жінку строїтись, як він оце щойно зробив, хоч би й для якої важливої справи; він сказав цилюрникові, що краще їм помінятися уборами — майстер Ніколас хай приставляється скривдженою панянкою, а він ніби їй за слугу буде, то все-таки гідності священичій менша ураза; якщо ж цилюрник на те не пристане, то він далі не поїде, кат його бери, того Дон Кіхота. Тим часом над'їхав Санчо: побачивши їх у такому перевдязі, він не міг стримати сміху. Цилюрник згодився на все, що пропонував парох, і той став навчати його (раз уже вони помінялись ролями), що має робити й говорити, аби зацікавити Дон Кіхота й примусити його поїхати з ними, покинувши ті нетрі, що рицар улюбив собі для мирної своєї покути. Ци [160]люрник одказав, що він і без тої науки зробить усе як треба. Він не хотів пере вбиратись, поки не доїдуть до того врочища, де обертався Дон Кіхот, тим і згорнув на якийсь час жіноче вбрання, а парох почепив собі бороду, і всі рушили далі. Перед вів Санчо, який оповідав їм по дорозі про зустріч із шаленцем, якого здибали вони в горах, однак змовчав про знахідку, про той баул і що в ньому містилось; хоч був, бачите, дурнуватий, а на гроші таки жадібний.

На другий день доїхали вони до того місця, де Санчо розкидав віття, щоб по тій прикметі знайти пробуток свого пана; впізнавши місце, він сказав їм, що тут уже близько, тож нехай перевдягаються, як це справді потрібно для пайового рятунку,— бо парох із цилюрником ще вчора йому пояснили, чого вони до Дон Кіхота в такому перевдязі збираються — тільки так, мовляв, можна його з тої халепи витягти, в яку він самохіть ускочив. Крім того, вони попросили Санча не виявляти Дон Кіхотові, хто вони такі, і не показувати, що він їх знає; як же пан спитає в нього (а він не може не спитати), чи він передав листа Дульсінеї, то хай скаже, що передав і що вона, не вміючи читати й писати, дала усну відповідь, наказуючи рицареві під загрозою неласки своєї негайно їхати до неї в якійсь пильній справі. Цими хитрощами та вигадкою про скривджену панянку вони мали майже певну надію справити його на добру путь, і він незабаром матиме змогу доп'ясти якщо не імператорського, то принаймні королівського престолу, а щоб він подався на архієпископа, того, мовляв, не треба боятися. Санчо вислухав усе те пильно, затямив, що і як, і подякував їм за те, що намовлятимуть пана іти на імператора, а не на архієпископа, бо був переконаний, що імператор щедріше може джуру свого нагородити, аніж будь-який мандрований архієпископ. А потім сказав іще їм, що спершу він один поїде до Дон Кіхота і перекаже йому відповідь його сеньйори,— може, цього самого буде досить, щоб його з тих нетрів виманити, і справа обійдеться без зайвого клопоту. Парох і цилюрник пристали на його думку й вирішили почекати, поки він не вернеться з певною звісткою про пана.

Санчо поїхав далі у гірські нетрища, а вони зостались в ущелині, де поміж бескеття й. тінявих дерев дзюркотів тихою течією маленький струмочок. Стояв гарячий серпневий день (у тих краях це пора найдужчого літнього палу), звернуло саме на третю годину, і вони вирішили ждати на Санчове повернення в сій любій містині. Сіли собі в холодочку, спочивають, аж чують — співає ніби хтось милим та приємним голосом без ніякої пригравки. Се здивувало їх непомалу: де б у такому дикому місці взятися такому доброму співакові? Воно-то, кажуть іноді, що по лісах та полях блукають на диво співучі пастухи, але се більше схоже на поетичний вимисел, аніж на щиру правду. Ще більше здивувались вони, як слова тієї пісні розчули: не пастуша була то співанка, а вірші, складені, певно, людиною освіченою і значного роду. Ось що в тій пісні співалось:

Що нищить всі життєві блага?

Зневага.

Що збільшує чуттів непевність?

Ревність.

Що серцю туга і розпука?

Розлука.

Отак мене терзає мука,

Печуть огнем жалі палкії,

Бо убивають всі надії

Зневага, ревність і розлука.

Хто породив мої страждання?

Кохання.

Хто повелів, щоб жив я в горі?

Зорі.

Хто завдає тяжкого болю?

Недоля.

Отак томлюсь в земній юдолі,

Клену життя своє стражденне,

Бо об'єднались проти мене

Кохання, зорі і недоля.

Яка мене врятує сила?

Могила.

Яка лишилася розрада?

Зрада.

Яке по ній чека похмілля?

Божевілля.

Отож даремні всі зусилля,

Безплідні всі рятунку спроби,

Бо ліки гірші від хвороби,-

Могила, зрада й божевілля.

Година дня, пора року, безлюдна містина, голос співака і-його майстерність — все це сповнило подивом і захватом душі обох слухачів. Вони ніби завмерли, наслухаючи, що буде далі, але ж не діждавши продовження пісні, поклали рушити на розшуки того ніжноголосого співака. Та тільки вони стали на рівні, як ізнов прикипіли на місці, бо тої ж самої миті чарівний голос завів співати ось якого сонета:

Священна дружбо, на легкім крилі

Полинула ти в емпірей щасливий,

Де чути лиш блаженних світлі співи,

— Лиш образ твій зостався на землі.

Показуєш ти звідти, мов у млі,

Повитий у серпанок мир правдивий,

Де мріються часом благі пориви,

У вчинки виливаючися злі.

Зійди з небес чи закажи віднині

Ходить омані у твоїм одінні

І сіяти незгоду між людьми,

Бо доведуть ті брехні та облуди,

Що світ увесь кипіть війною буде

І стане царством хаосу і гьми.

Спів завершився глибоким зітханням; наші слухачі знов наставили вуха, чи не заспіває той невидимий співак іще якої, але почувши, що пісня перейшла в ридання і жалібні зойки, вирішили дізнатись, що то за журливець такий, що голос у нього такий розкішний, а стогони такі болючі.

38 39 40 41 42 43 44