Це, без сумніву, космічна чума, — мовив наприкінці своєї розповіді Рррр. — Наші фахівці уважно розглянули фотографії, які приніс Петров, і тепер у цьому нема ніякого сумніву.
— Як жаль! — пошкодувала Аліса. — І нічим не можна їм допомогти?
— Як же можна допомогти людям, що померли сто років тому? — здивувався маленький археолог. — Ну гаразд, ти допивай компот і спи. А я тебе завтра провідаю.
— Спасибі, — подякувала Аліса. — А що тепер робитимуть часовики?
— Часовики готуватимуть свою машину для інших польотів. Вони налагоджують її на той день, коли прилетіли космонавти. Вони хочуть остаточно переконатися в тому, що саме космічна чума потрапила на Колеїду. Треба якомога більше дізнатися про чуму, щоб вона не напала на яку-небудь іншу планету. І завтра Річард піде в минуле на тиждень далі.
Рррр відкланявся і побіг, м'яко стукаючи по підлозі намету своїми пухнастими ніжками. Він так поспішав читати свої газети і журнали, що забув тачку.
Не встигли його дрібненькі кроки стихнути, як запона намету знову відкинулася і зайшов сам Громозека.
— Хто в тебе був? — спитав він. — Навіщо тобі тачка?
— Маленький Рррр, — відповіла Аліса. Громозека ніс тацю з обідом.
— А ти звідкіля дістала компот? — запитав Громозека суворо.
Аліса допила компот і сказала:
— Рррр приніс. І суп я теж уже їла.
— Ай-ай-ай! — зажурився Громозека. — А я випросив у кухаря для тебе найсмачніші шматки. Може, ти все-таки пообідаєш іще разок? За здоров'я твого дядечка Громозеки.
— Е ні, дякую.
— Алісо, тобі дуже потрібні калорії, — мовив Громозека.
— Не більше, аніж завжди.
— Більше, — наполягав Громозека. — Я прийшов поговорити з тобою серйозно, як учений з ученим. Ти як себе почуваєш?
— Уже краще.
— Набагато краще чи ненабагато краще?
— Набагато краще. Я навіть можу встати.
— Не треба вставати.
Громозека неуважно поставив тацю з обідом на підлогу, простяг двоє вільних щупальців до запони і застебнув її. Потім вилив собі в пащу тарілку супу і сказав:
— Не пропадати ж смачній їжі. Я тобі компот лишу.
— Спасибі.
— Алісо, — почав Громозека врочисто, — ти знаєш, що всі вважають мене дуже наївною і прямодушною істотою.
— Не всі, — заперечила Аліса.
— Ну, лихі люди скрізь є. Я й справді наївна і прямодушна істота. Але я вмію заглядати в майбутнє, а не тільки в минуле, як багато хто з наших друзів. Скажи, навіщо я тебе покликав у експедицію?
— Щоб зробити мені подарунок до дня народження, — відповіла Аліса, хоч уже чудово розуміла, що не тільки для цього.
— Слушно, — заревів Громозека. — Та не тільки для цього. Подарунок — це тобі. Подарунок — це прилетіти на планету. Подарунок — це подивитися на розкопки і познайомитися з моїми товаришами. Подарунок — це прогуляти три дні в школі… Тобто останнє це не подарунок, а маленький злочин. Але я не про те. Ти можеш, звичайно, сісти післязавтра на вантажну баржу і полетіти додому. І ми залишимося друзями. Та я не думаю, що ти так зробиш. Бо я знаю твого батька, знаю тебе, і гадаю, що ти захочеш мені допомогти.
— Звісно, захочу, — сказала Аліса.
— Я летів на Землю і багато думав, — вів далі Громозека. — Я міркував так: от є планета Колеїда, що загинула від космічної чуми. І от ми, археологи, через сто років прилетіли сюди й дивимося на череп'я, яке від неї лишилося. Дивимося, і все. Потім відвеземо це череп'я в музей і напишемо на ньому: "Загибла цивілізація".
— І тоді ви вирішили звернутися в Інститут часу.
— Звернутися я раніше вирішив. Звернутися — це ще нічого не дає. Ми тільки знатимемо, які черепки і де шукати. От і все. Щось треба було зробити, а що, я не міг догадатися. А потім я приїхав до вас у гості й сидів у вас і розмовляв із вами. А потім я пішов у Інститут часу й домовився, що вони дадуть нам свою машину. А потім я здогадався і тому накупив багато квітів і повернувся до вас додому. А про що я здогадався?
— Про що?
— Пригадай, Алісо, тебе не здивувало, коли ти вперше прийшла в їхнє місто, якого розміру там будиночки і ліжка та столи?
— Маленького.
— Не тільки маленького! Твого розміру. А згадай, що сказав Петров, коли розповідав нам, як він відносив у лікарню хворого продавця газет.
— Не пам'ятаю.
— Він сказав, що на нього всі дивилися з підозрою, бо він удвічі вищий за будь-якого з жителів міста. Який ми робимо з цього висновок?
Аліса промовчала. Вона не знала, який зробити висновок.
— Перший мій крок — дістати машину часу, — вів далі Громозека. — Другий крок — з'ясувати, чи насправді вони загинули від космічної чуми. Третій крок — умовити часовиків заглянути в той день, коли космічна чума проникла на планету Колеїда. А четвертий крок?
— Ну!
— Ага, ти вже здогадуєшся! Четвертий крок — послати туди Алісу. Якщо, звичайно, машина справна й особливої небезпеки для Аліси нема. А навіщо послати туди Алісу?
— Щоб я…
— Авжеж: щоб ти пробралася в те місце і в той час, коли космічна чума проникла на планету, і знайшла спосіб цю чуму убити в зародку. Що тоді виходить? Чуми нема, планета жива, й археологам тут робити нічого. Всі кричать "ура!", і цілий мільярд людей врятовано однією маленькою дівчинкою.
— Ой, як цікаво! — вигукнула Аліса.
— Тс-с-с! — Громозека затулив їй рота кінчиком щупальця. — Нас можуть почути раніше, ніж треба.
— А чому я? — спитала пошепки Аліса.
— А тому, що ти саме такого зросту, як жителі цієї планети. Тому, що ні Петрову, ні Річардові, ні тим паче мені не пробратися на космодром до корабля. А тебе ніхто не помітить. Ти така ж маленька, як вони самі.
— А чому таємниця?
— Ні, я бачу, ти все-таки не досить розумна. Уяви собі, що я кажу твоєму рідному батькові: "Послухай, професоре, я хочу послати твою доньку в далеке минуле незнайомої планети, щоб вона врятувала цю планету від жахливої хвороби". Що відповість твій батько?
Аліса подумала трішки й промовила:
— Взагалі-то в мене батько тямовитий, але боюся, що він сказав би: нізащо.
— Атож. Нізащо. Бо ти для нього досі ще маленька дівчинка, не тяма, про яку треба турбуватися. Бо в твого батька є батьківський інстинкт. Ти знаєш, що це таке?
— Знаю. А в дідуся є дідусів інстинкт, а в мами — мамин. І всі оці інстинкти говорять їм про те, щоб я тепло вдягалася і не забувала взяти плаща, коли йде дощ.
— Чудово! — вигукнув Громозека. — Ми прекрасно одне одного розуміємо. Я тобі не хотів говорити про це раніше, бо ще не був упевнений, як працює машина і що знайдуть часовики в минулому. Але тепер усе виявилося саме так, як я розповідав.
— І я завтра полечу в минуле?
— Ні в якому разі! Це надто небезпечно. Завтра в минуле полетить Річард. Він повинен знайти шлях у той день, коли прилетів космічний корабель. Він усе розвідає. Потім туди ж злітає і Петров. Врахуй, вони ще ні про що не знають. І мені доведеться витратити багато годин, аби вмовити їх пристати на мій план. Вони не знають навіть, що можна спробувати вбити чуму в самісінькому зародку. Їм просто ніколи не доводилося змінювати минулого. У них навіть закон такий є: минулого міняти не можна. Але ж Колеїда — далека планета, і її минуле ніяк не впливає на минуле й сучасне інших планет. Отже, першою трудністю буде вмовити їх утрутитися в минуле Колеїди. А вже далі почнеться друга трудність — це ти.
— Але вони можуть сказати, що самі підуть на космодром і самі очистять корабель від космічної чуми, — заперечила Аліса. — І все тоді загине.
— Ні, чому ж загине? Якщо вони самі це зроблять, це буде чудесно: мені не доведеться за тебе хвилюватися.
— Ну от, — образилась Аліса, — спочатку обіцяв, а тепер говорить, що буде чудесно, як без мене обійдуться!
Громозека засміявся так, що намет захитався.
— Побачимо, — сказав він. — Побачимо. Я радий, що ти не зляка лася. Сьогодні перед вечерею ти підеш до лікаря і пройдеш гіпнотич ний курс навчання мови Колеїди. Його попереджено. Та поки не на став час — нікому ні слова, навіть твоєму другові Рррр. І врахуй: як що ти поїдеш у минуле, з тобою вирушить і хтось із часовиків, який за тобою стежитиме і страхуватиме тебе. Отож не сподівайся, що діятимеш повністю сама. А зараз відпочивай.
Та коли Громозека вийшов із намету, відпочивати Аліса вже не могла. Вона зіскочила з ліжка й побігла дивитися, як готують машину часу до завтрашнього дня.
10
"Добре було б, — думала Аліса, підібравшись якнайближче до машини часу і розглядаючи пульт керування, — злітати в минуле. Навіть якщо мені скажуть вирушити в минуле разом із Річардом або Петровим, я не відмовлюся. Вони можуть узяти мене на руки, а коли ми повернемося назад, знову візьмуть на руки, й вийде, ніби подорожувала лише одна людина. Машина це витримає".
Часовики не звертали на Алісу уваги. Їм було не до неї. Треба було перебудувати машину так, щоб вона посилала людину на тиждень далі, ніж раніше. Точніше, на тиждень і двадцять годин.
Петров пояснив Алісі, що вони роблять так для того, аби встигнути на поїзд, який іде від розкопаного археологами містечка в столицю. Розклад поїздів вони взяли з газети, гроші на квиток у них були. Лишалося тільки сісти в поїзд і доїхати до космодрому в той момент, коли прилетить космічний корабель, і подивитися на космонавтів зблизька — чи справді це космічна чума.
Аліса про все забула, але тут почувся голос Громозеки:
— Алісо!
Голос проник крізь товсті стіни станції, і вогники приладів тривожно замигтіли.
— Б-біжи до нього, — сказав Петров, — а то від його голосу сті ни впадуть.
Аліса відразу згадала, чого її розшукує головний археолог. Час було до лікаря — вчити мову.
Лікар, схожий на садову лійку, довго розгойдував головою на тонкій, прямій і неймовірно довгій шиї, наче збирався сказати довгу промову. Але сказав тільки:
— Сідайте, юначе, — і показав на крісло, з якого звисали різ ноколірні проводи.
Аліса слухняно всілася. Крісло змінило форму, обхопило Алісу зусібіч, а лікар підійшов ближче і мерщій заходився прикріплювати до Алісиних скронь проводи, на кінцях яких були присоски.
— Не бійтеся, — промовив він, коли Аліса зіщулилася.
— Я не боюся, — відповіла Аліса. — Просто лоскітно. Насправді вона трохи злякалася.
— Заплющіть оце, — попросив лікар.
— Що?
Лікар голосно зітхнув і взяв зі столу словник. Хвилини зо три шукав потрібне слово, а потім сказав:
— Звісно ж, очі.
З чорного ящика, в якому ховалися проводи, почулося дзижчання.