Цар постачав кораблі, але екіпажі набиралися з місцевих моряків, таких як фінікійці та іонійські греки. Згідно з Геродотом, флотилія з трієр існувала вже наприкінці VI ст., а у війні з греками на початку V ст. перський флот налічував 1207 трієр і майже 2000 допоміжних суден. У 480 р. до н.е. флоти персів і греків зійшлися у вузькій протоці у морській битві при Саламіні, у якій греки здобули рішучу перемогу.
Утворення Перської імперії та її подальше існування залежали від ефективності армії. Оскільки армію очолював цар за підтримки наближеної до нього знаті, сини еліти проходили інтенсивну військову підготовку, що чітко підсумував Геродот: "Перси навчають своїх синів у віці від 5 до 20 років лише трьом речам: їздити верхи на коні, стріляти з лука й говорити правду" (Історія 1.136). Бойові підрозділи персів складалися з колісниць, кінноти та піхоти. Із зростанням ролі кінноти колісниці перестали бути багатоцільовою мобільною силою і натомість їх почали використовувати як зброю ближнього бою, призначену для залякування і руйнування бойових порядків суперника. Короби колісниць перетворилися на добре захищені башти, а на рами кріпилися довгі криві ножі, щоб завдати максимальної шкоди будь-якій піхоті або кінноті, що опинилася на шляху. Діодор був у захваті, описуючи ці деталі:
З кожної з [колісниць] за запряженими кіньми стирчали вигнуті ножі завдовжки в три п'яді [0,7 м], приторочені до ярма й повернені лезами вперед. На кожухах осей були ще дві коси, спрямовані назовні, з вістрями, поверненими вперед, схожі на інші, але довші та ширші.
(Діодор Сікул 17.53.2)
Рухаючись швидко, навіть у невеликій кількості, ці жахливі машини не могли не сіяти паніку й безлад у ворожих рядах.
Але справжньою мобільною бойовою силою тепер була кіннота. Кінні формування вже застосовувалися мідійцями. Перси просто продовжили традицію, переймаючи досвід у них і у кочових племен, з якими вони стикалися на степовому кордоні. Основною зброєю були лук і спис. В одному з текстів кінця V ст. зазначається, що кожен вершник мав 130 стріл, а також два короткі метальні або колючі списи. Для захисту він мав щит, а також залізний панцир та шолом. Коні теж були вдягнені в обладунки, частина з яких захищала стегна вершника. Ілюстрації того часу дають змогу припустити, що деякі стилі обладунків були запозичені в кочовиків Центральної Азії, які звикли воювати в складі кінних формувань.
Нарешті, піхота. Піші воїни, схоже, були організовані в змішані підрозділи лучників і щитоносців зі списами та короткими мечами. Лучники відігравали важливу роль на початкових етапах битви, випускаючи залпи стріл у ворога, що наближався, тоді як у ближньому бою основною силою були щитоносці зі списами.
Наскільки великою була перська армія у той чи інший час, сказати важко, але твердження Геродота про те, що Ксеркс привів до Греції понад 2 500 000 людей, безсумнівно, є сильним перебільшенням. Особисту гвардію царя складали 10 000 охоронців зі списами, відомі як "безсмертні", усі вони були корінними персами. Решта війська, яке, можливо, налічувало кілька сотень тисяч, була сформована з воїнів, набраних із провінцій, іноді знавців конкретної справи, як-от лівійських колісничих та арабських погоничів верблюдів. Для утримання постійної армії, необхідної для забезпечення порядку в імперії та вздовж її кордонів, групам чоловіків виділялися ділянки державної землі; очікувалося, що в разі потреби ці люди мають ставати до служби. У міру того, як армія ставала все більш професійною, цю землю доручали обробляти іншим, щоб забезпечити стабільний прибуток воїнам та їхнім родинам. Для збільшення чисельності також використовували найманців, найвідомішими з яких стали 10 000 греків на чолі з Ксенофонтом, які підтримали одного з претендентів на царський престол у 401 р. до н.е.
Хоча грецькі історики малюють картину занепаду морального духу та ефективності перської армії та адміністративної системи, особливо починаючи із часів Ксеркса, необхідно зазначити їхню упередженість. За будь-якими мірками, перська держава залишалася потужною силою до самого кінця.
Європейський опір і посилення Македонії
Коли Кир розгромив лідійське царство на заході Малої Азії у 547 р. до н.е., наступним його природним кроком було захоплення грецьких міст на узбережжі Егейського моря. Те, що перси вважали логічним із географічної точки зору, для широкого грецького світу означало конфронтацію з ворогом. Загроза ще більше зросла, коли у 513 р. до н.е. Дарій анексував значну частину Фракії (нині це переважно Болгарія) та захопив грецькі острови й міста на півночі Егейського моря. Тепер Перську імперію та грецькі міста-держави розділяло лише Егейське море та територія македонців, яких греки вважали варварами, що утворювали буферну зону між фракійцями та північчю Греції.
Повстання іонійських міст проти перського панування у 499 р. до н.е. змусило Дарія переключити увагу на європейські питання, і після придушення цього повстання він вирішив виступити проти материкової Греції. Спочатку у 492 р. до н.е. була анексована Македонія, що стала васальною державою, а через два роки перський флот із військом, що мало здійснити вторгнення, вирушив до Аттики. Успіх греків у битві при Марафоні у 490 р. до н.е. став для персів відчутним ударом, і їхню грецьку авантюру було відкладено на десятиліття. Кампанія, організована Ксерксом у 480 р. до н.е., була більш масштабною: сухопутне військо перетнуло Геллеспонт і рушило через Фракію, Македонію і Фессалію до Фермопільського проходу, а флот виступив із бази у Фессалії. Їхньою метою були Афіни, але наступна морська битва при Саламіні в Саронічній затоці стала катастрофою для персів. Після битви залишки перського флоту попрямували до узбережжя Малої Азії, де біля мису Мікале, на північ від Мілету, були знищені. Після Саламінської битви Ксеркс відвів половину своєї армії, залишивши іншу половину в Греції, де та зазнала поразки в битві при Платеях у 479 р. до н.е.
Хоча греки, діючи більш-менш злагоджено, стримали це вторгнення, географічна фрагментарність Греції та постійне суперництво між окремими містами-державами не давали жодних гарантій на майбутній успіх. Розуміючи цю проблему, у 478 р. до н.е. Афіни створили широку конфедерацію, відому як Делоський союз. Спочатку кошти організації зберігалися на нейтральному острові Делос в Егейському морі, але у 454 р. до н.е. вони були перенесені до Афін, адже на той час цей союз рівних перетворився фактично на Афінську імперію. Незважаючи на свою нестабільну природу, союз діяв напрочуд успішно. Станом на 475 р. до н.е. персів вигнали з Європи, Босфор став знову вільним для грецького судноплавства, а у 468 р. до н.е. іонійські міста Малої Азії були звільнені від перського панування, хоча формально військові дії завершилися лише через 20 років. Безперечно, що саме лідерство, проявлене Афінами, зупинило перську кампанію в Європі, проте, якби перські царі не відволікалися на внутрішні заворушення, історія могла б скластися зовсім інакше.
У історичних подіях початку V ст. Македонія не відігравала жодної значної ролі, окрім того, що на короткий час стала васалом Дарія і використовувалася як перевалочний пункт Ксерксом. Це була відособлена країна, огороджена Піндськими горами й з обмеженою береговою лінією. На південь від неї жили греки, на північ – іллірійці та фракійці. Але, незважаючи на свою відносну ізольованість, це була територія з родючою землею, через яку текла річка Аліакмон, і яка мала запаси золота й срібла.
Ізольованість створила стабільну політичну систему, що спиралася на спадкову царську владу, де цар і його найближче оточення (гетайри) керували державою шляхом автократичного правління. Це різко контрастувало із сусідами-греками з їхніми ворогуючими містами-державами, які були постійно готові вчепитися одне одному в горло й несли тягар демократії. Македонська верхівка була розколота інтригами та страждала від частих політичних вбивств. Це було героїчне суспільство, що ґрунтувалося на військовій доблесті та вправності на полюванні. Молодий чоловік міг носити пояс – ознаку статусу – тільки якщо він убив ворога в бою, і йому не дозволялося обідати напівлежачи, якщо він не вбив дикого кабана без використання ловчої сітки. Це був світ мачо, бурхливий і небезпечний, де люди були готові піти за будь-яким харизматичним лідером, що захоче випробувати долю.
У 359 р. до н.е. така людина знайшлася: це був Філіпп II, якому тоді було 22 роки. За 23 роки свого правління йому судилося перетворити Македонію з периферійного царства на державу, що стояла на порозі світової могутності. Як і всі великі полководці, він діяв дуже швидко, спочатку проти своїх суперників, а потім проти сусідів. Перший його похід був спрямований на північ, до Пеонії на Балканах, яку він захопив у 358 р. до н.е., здобувши в процесі багаті мінеральні ресурси, які фінансували наступні кампанії. У 352 р. до н.е. він підкорив Фессалію, а через три роки додав до своїх завоювань Халкідіки та північне узбережжя Егейського моря. У результаті подальшого наступу у 342 р. до н.е. під його контролем опинилася більша частина Фракії аж до Мармурового й Чорного морів, на честь чого було засновано місто Філіппополь (сучасний Пловдив) на річці Маріца.
Водночас він дедалі більше приймав участь у безперервних дрібних розборках між грецькими містами-державами, аж до того, що афінський оратор Демосфен публічно попереджав про загрозу, яку становила Македонія. Зрештою, у 340 р. до н.е. Афіни спробували створити антимакедонську еллінську коаліцію, але у вирішальній битві при Херонеї в Беотії у 338 р. до н.е. Філіпп подолав грецький опір. Тепер фактично він був володарем усієї Греції, окрім Спарти. Настав час для реалізації головного проекту Філіппа, який він планував роками: завоювання Персії. Якими були його мотиви, ми можемо лише здогадуватися. Без сумніву, греки відчували глуху ворожість до персів після руйнувань і смертей, спричинених Дарієм і Ксерксом. Філіпп міг зображати з себе лідера еллінізму, який мститься за грецький народ. Але за політичними виправданнями ховалася глибинна динаміка, зумовлена імперативом перманентної війни.