Разів у п'ять-шість більше.
– То чом би тобі не стати комерсантом?
– Для цього мені треба вдвічі більше, ніж я маю.
– Слухай, коменданте, я хочу тобі запропонувати ще й третю справу.
– Не жартуй зі мною!
– Правду кажу. Хочеш мати й мої двадцять сім тисяч? Якщо забажаєш, вони стануть твоїми.
– Як?
– Дай мені змогу втекти.
– Ось що, французе, я знаю, ти не довіряв мені. Може, раніше ти й мав рацію. Але тепер, коли завдяки тобі я вибився із злиднів і маю змогу купити будинок, послати дітей до платної школи, затям собі: я твій друг. Я не хочу тебе обкрадати й не хочу, щоб тебе вбили. Тут я нічим тобі не зараджу, навіть за велике багатство. Я не можу допомогти тобі утекти. Твоя втеча закінчиться невдачею.
– А якщо я доведу, що все буде гаразд?
– Тоді побачимо, але спершу добре подумай.
– Коменданте, ти маєш друга серед рибалок?
– Маю.
– А він не міг би продати мені човна й вивести мене в море?
– Не знаю.
– Скільки приблизно коштує човен?
– Дві тисячі песо.
– А якщо я дам йому сім тисяч, а тобі – двадцять тисяч, ви згодитеся?
– Французе, мені вистачить і десять тисяч, залиш дещо собі.
– Влаштуй усе як слід.
– Ти тікатимеш сам?
– Ні.
– А скільки вас буде?
– Троє.
– Я побалакаю зі своїм другом.
Я вражений тим, як змінився комендант у ставленні до мене. В грудях цього типа з пикою вбивці б'ється добре серце.
На подвір'ї я розмовляю з Клузйо та Матюретом. Обоє відповідають, щоб я чинив як знаю, вони, мовляв, цілком покладаються на мене. Ця їхня відданість дає мені неабияке задоволення. Я не зловживатиму нею, ні. Я беру на себе велику відповідальність і діятиму обережно. Але я повинен попередити й решту наших товаришів. Уже близько дев'ятої години вечора. В такий час ми п'ємо каву. Я гукаю торговця, і він наливає нам шість чашок гарячої кави.
– Мені треба з вами побалакати. Здається, я матиму нагоду влаштувати втечу. На жаль, зі мною зможуть утекти тільки двоє. Певна річ, я візьму з собою Клузйо й Матюрета, з якими я втік із каторги. Якщо хтось має щось проти, хай скаже відверто, я вислухаю.
– Ні, – озивається бретонець, – ми не маємо права заперечувати. Передусім тому, що ви троє втекли разом із каторги. Зрештою, ви опинилися тут через нас, бо нам забаглося висадитись у Колумбії. Дякуємо тобі, Метелику, що радишся з нами. Але ти маєш повне право робити так, як вважаєш за потрібне" Хай вам помагає Бог. Запам'ятайте, в разі невдачі вас чекає неминучі смерть.
– Ми про це знаємо, – кажуть разом Клузйо й Матюрет.
Пополудні я розмовляю з комендантом. Друг його згоден. Рибалка питає, що ми хотіли б мати в човні.
– П'ятдесятилітрову бочку прісної води, двадцять п'ять кілограмів кукурудзяного борошна й шість літрів олії. От і все.
– Чоловіче! – вигукує комендант. – Хіба ж можна виходити в море з такими вбогими харчами!
– Можна.
– Ти хоробрий, французе.
Все гаразд. Отже, комендант здійснить і третю операцію. Він холодно додає ще:
– Віриш ти мені чи ні, а я зроблю це задля своїх дітей і задля тебе. Своєю хоробрістю ти цього заслуговуєш.
Я знаю, що він каже правду, й дякую йому.
– Як ти думаєш утекти, щоб ніхто не здогадався, що ми з тобою у змові?
– Твоєї вини тут не буде. Я тікатиму вночі, коли чергуватиме твій заступник.
– Розкажи про свій план.
– Завтра ти знімеш з нічної охорони одного вартового, Через три дні знімеш другого. Коли залишиться один, поставиш навпроти дверей камери сторожову будку. Першої ж дощової ночі вартовий сховається в будку, а я вилізу через заднє вікно. Що ж до освітлення муру, то тобі доведеться якось зробити там замикання. Можна прив'язати до шматка мідного дроту завдовжки з метр два камінці й закинути його на електричні дроти, що йдуть від стовпа до муру. А рибалка нехай припне ланцюгом човна так, щоб нам не довелося довго його відв'язувати. Вітрила й весла мають лежати готові в човні.
– На човні стоїть невеликий мотор, – каже комендант.
– О, тоді ще краще: хай рибалка запустить мотор – ніби для прогрівання, – а сам піде до сусіднього шинку випити чарку.
– Гроші?
– Рибалці я заплачу сім тисяч песо наперед. Що ж до твоїх двадцяти тисяч, то кожну банкноту я розріжу навпіл і одні половинки дам тобі до втечі, а другі сюди принесе потім один із французів, який залишається. Я скажу тобі, котрий саме.
– Ти мені не довіряєш? Погано.
– Ні, річ не в тому, що я тобі не довіряю. Але якщо ти не зумієш зробити замикання, то я не зможу втекти і, певна річ, не заплачу тобі.
– Гаразд.
Усе готово. Через коменданта я вже передав рибалці сім тисяч песо. П'ятий день нас охороняє тільки один вартовий. Сторожову будку поставлено, і ми чекаємо дощу. А його нема. Один із прутів у гратах ми перепиляли пилками, що їх приніс нам комендант. Місце надрізу добре замазано й прикрито кліткою з папугою, який навчився казати по– французькому "лайно". Ми сидимо як на голках. Комендант одержав перші половинки банкнот. Чекаємо щоночі. А дощу нема. За годину по тому, як почнеться дощ, комендант повинен зробити замикання. Та все марно, о цій порі року дощі не йдуть. Це просто жахливо! Найменша хмарка, яку ми бачимо крізь грати на небі, вселяє в нас надію. Але даремно. Так можна збожеволіти. Ось уже шістнадцять днів ми зі щемом у серці чекаємо втечі й шістнадцять ночей не спимо. Якось у неділю вранці комендант сам розшукує мене на подвір'ї і веде до свого кабінету. Тут він повертає мені пачку половинок банкнот і три тисячі песо цілими асигнаціями.
– Що сталося?
– Французе, друже мій, у тебе лишилася тільки одна ніч. Завтра о шостій ранку вас повезуть до Барранкільї. Рибалка повернув лише три тисячі песо, решту він потратив. Якщо Бог пошле сьогодні вночі дощ, рибалка ждатиме тебе, і ти віддаси йому гроші біля човна. Я вірю тобі й знаю, що мені нема чого боятися.
Але дощ так і не пішов.
Втеча з Барранкільї
О шостій ранку вісім солдатів і двоє капралів на чолі з лейтенантом надягають нам наручники й везуть у військовому ваговозі до Барранкільї. За три з половиною години ми долаємо сто вісімдесят кілометрів. О десятій ранку ми вже у в'язниці "Вісімдесята" на вулиці Медельїна. Стільки зусиль доклали ми, щоб уникнути Барранкільї, і все ж таки нас перевезли! Це чимале місто. Найголовніший колумбійський порт на Атлантичному узбережжі, хоч і лежить далеко в гирлі річки Магдалени. Що ж до в'язниці, то вона досить велика: чотириста в'язнів і близько сотні охоронців. В'язниця обнесена муром заввишки понад шість метрів.
Нас зустрічає все начальство на чолі з директором, доном Грегоріо. У в'язниці аж чотири подвір'я. Два з одного боку довжелезної каплиці, в якій відбувається служба Божа і яка заразом править за приймальню, і два – з іншого. Нас ведуть на подвір'я для найнебезпечніших в'язнів. Під час обшуку в мене знаходять двадцять три тисячі песо й дві невеличкі стріли. Я вважаю своїм обов'язком попередити директора, що стріли отруєні, отож особливої довіри ми в нього не викликаємо.
– Ці французи навіть мають отруєні стріли!
У "Вісімдесятій" нам загрожує величезна небезпека. Саме тут нас мають передати французьким властям. Так, у Барранкільї вирішиться наша доля. Треба будь-що звідси втекти! Я повинен поставити на карту все.
Наша камера стоїть посеред подвір'я. Власне, це не камера, а клітка з товстелезних залізних грат, накритих дахом; у одному з кутків – клозет і умивальник. Решта в'язнів – їх тут добра сотня – розподілені по камерах, що являють собою своєрідні загратовані нори в чотирьох мурах цього подвір'я, розміром двадцять метрів на сорок. Над кожними гратами нависає бляшаний дашок, що захищає камеру від дощу. Тільки ми, шестеро французів, у цій клітці день і ніч на очах у всіх в'язнів та охорони. З шостої ранку до шостої вечора ми на подвір'ї. Виходимо з камери й заходимо до неї, коли схочемо. На подвір'ї можна розмовляти, прогулюватись і навіть їсти.
Через два дні після нашого приїзду нас усіх шістьох кличуть до каплиці, де вже чекають директор в'язниці, кілька поліцейських і сім-вісім фотокореспондентів.
– Ви втекли з французької каторги у Гвіані?
– Ми ніколи цього не заперечували.
– За які злочини кожного з вас так суворо покарали?
– Це не має тут значення. Важливо те, що на колумбійській землі ми не вчинили ніякого правопорушення, а ви не тільки не даєте нам почати нове життя, але й виступаєте в ролі людоловів, жандармів французького уряду.
– Колумбія вважає, що ви не маєте права жити на її території.
– Але ж ні я, ні двоє моїх товаришів і не збиралися жити у вашій країні. Нас трьох заарештували у відкритому морі, а не під час висадки на вашу землю. Навпаки, ми робили все можливе, щоб бути від неї якомога далі.
– Французи, – озивається кореспондент католицької газети, – майже всі католики, як і ми, колумбійці.
– Може, ви й вихрестились на католиків, але ваша поведінка далеко не християнська!
– У чому ви нас звинувачуєте?
– Ви допомагаєте наглядачам каторжної в'язниці, що нас переслідують. Навіть більше – ви самі виконуєте їхню брудну роботу. Ви відібрали в нас човен з усім майном, яке нам подарували католики острова Кюрасао і їхній єпископ Ірене де Брюїн. Нас прикро вражає те, що ви не тільки не хочете надати нам можливість почати жити по-новому, а й перешкоджаєте переїхати власним коштом до котроїсь іншої країни, яка згодилася б нас прийняти. З таким не можна змиритися.
– Ви ненавидите нас, колумбійців?
– Не колумбійців, а їхню поліційну й правову систему.
– Що ви хочете цим сказати?
– Що будь-яку помилку можна виправити, якщо цього захотіти. Дайте нам змогу вирушити морем до якоїсь іншої країни.
– Ми спробуємо дістати для вас такий дозвіл.
Коли ми знову виходимо у двір, Матюрет каже мені:
– Ну, ти зрозумів? Цього разу не слід плекати ілюзій, друже! Ми потрапили в міцні руки, й вирватися з них буде нелегко.
– Любі друзі, я не певен, чи в гурті ми будемо сильніші. Тому скажу вам таке: хай кожен діє н? власний розсуд. Що ж до мене, то я мушу втекти з цієї горезвісної "Вісімдесятки".
У четвер мене викликають до приймальні. Там уже чекає гарно вдягнений чоловік років сорока п'яти. Я пильно дивлюся на нього. Він напрочуд схожий на Луї Дега.
– Це ти – Метелик?
– Так.
– Я Жозеф, брат Луї Дега. Я вичитав про тебе з газет і прийшов провідати тебе.
– Дякую.
– Ти бачив там мого брата? Знаєш його?
Я докладно розповідаю йому про одіссею Дега до того дня, коли ми розлучилися в лікарні.