Дорогою Лазарус розповів, що хворий признався йому, що має печеру. Минулої ночі, під час страшної зливи, він виніс із неї багато речей і сховав у мішку серед великих брил на пагорбі поблизу Анакени. Але вранці він раптом захворів, і протягом дня йому стало ще гірше. Тепер хворий лежить, скоцюрбившись, і скаржиться на нестерпний біль у животі. Він сказав Лазарусу, де захований мішок, і попросив віднести речі мені, якщо він помре.
В печері вздовж і впоперек лежали люди, намагаючись заснути. В самому кінці приткнувся довгов'язий, смертельно блідий чоловік із запалими щоками. Він важко дихав і стогнав. Всі присутні, широко розкривши очі, стежили, як лікар оглядав з усіх боків кістляве тіло і запихав хворому до рота пілюлі. Лікар поїхав до табору, привіз нових ліків, і до світанку хворий почав заспокоюватись, біль, очевидно, минув, і боятись була нічого.
Коли ми, нарешті, вибралися з печери, хворий почував себе вже так добре, що невдовзі сам виліз надвір і зник у темряві. Він чимдуж поспішив на пагорб, знайшов мішок, відніс фігурки назад до печери і швидко поставив їх на місце, щоб вберегти себе від гніву і кариаку-аку. Відчуваючи полегшення, він голіруч повернувся до селища і розповів друзям, що був на волосок від смерті. Лікар же сказав, що в нього була лише колька в животі.
Блідий брат дзвонаря з'явився і зник, як падуча зірка в нічному небі, але зцілення хворого і злива справили на мешканців печери велике враження. Повернувшись на світанку додому, я знайшов у себе на ліжку кам'яну голову з роззявленою пащею. Це була голова звіра з родини кошачих, така завбільшки, як у лева чи пуми. Я запалив сірника і помітив, що Івонна лежить з розплющеними очима. Вона сказала, що цю скульптуру щойно всунув до намету якийсь остров'янин; їй здалося, що то був наймолодший брат бургомістра.
Івонна не помилилась. Наступного дня до мене в намет зайшов невисокий чоловік з вусиками й великими карими, як у оленя, очима — той самий з золотим серцем, котрий разом зі мною, бургомістром і Лазарусом перевернув перший камінь з зображенням кита. Лазарус, позбувшись тепер свого страху, вже довгий час намагався вдихнути мужність в маленького Атана, який признався йому, що теж має печеру. Атан навіть розповів, що хоче попросити в свого найстаршого брата, бургомістра, дозволу подарувати сеньйору Кон-Тікі щось із своєї печери.
Виглянувши кілька разів з намету і впевнившись, що нас ніхто не підслухує, Атан відверто розповів усе, що знав. Він — чистокровний довговухий. Усього їх четверо братів: найстарший, бургомістр Педро Атан, є главою сім'ї, далі йдуть Хуан Атан, Естеван Атан і він сам, Атан Атан. В честь одного з предків він ще має ім'я Харе Каї Хіва. Їхній батько був дуже багатий і дав кожному з братів по печері. Атан, як наймолодший, дістав найменшу, в Ній тільки шістдесят скульптур. Крім того, він нічого не знає про печери інших братів, а, своєю власною без них не може розпоряджатися. Атан одержав печеру від батька, а той — від Маріа Мата Поепое, який у свою чергу дістав її від Атамо Уху. Останній одержав печеру від Хоре Каї Хіва — творця скульптур. Я згадав ім'я Харе Каї Хіва по родословній таблиці бургомістра: він був прямим потомком Оророїни.
Я спитав, якого звіра зображає голова, що він її мені приніс. Атан невпевнено відповів, що це морський лев: такі створіння часом з'являються біля берегів острова.
— Але ж у морських левів немає вух, — заперечив я.
— Це так, але хтозна, можливо, за часів Харе Каї Хіва леви мали інший вигляд?
Атана дуже стурбувало те, що в майбутньому, як йому розповів Лазарус, його печеру можуть знайти з допомогою "машини". Якби тільки йому брати дозволили, він враз розрахувався б з усіма каменями, бо він ревний християнин і вважає, що краще перекласти відповідальність за такі речі на музей.
Атан Атан — людина з щирою відвертою душею, і вплинути на нього було неважко. Він сам багато в чому переконався, і тому дуже переконувати його було не треба.
Через три дні Атан запросив мене увечері до своєї простенької хатини край села. Він пошепки сказав мені, що стара тітка Таху-таху і два старші брати, Педро і Хуан, дозволили йому передати мені печеру. Залишилось умовити Естевана, і я повинен йому допомогти. Атан пішов по брата, що жив у сусідстві, залишивши мене самого сидіти при свічці.
Коли вони прийшли, я помітив, що ніколи не бачив цієї людини. Із бургомістрових братів він єдиний не працював в експедиції. Атан простодушно сказав мені, що його брат керує остров'янами, які спорудили човен і хочуть утекти на Таїті, коли наше судно залишить острів. Той трохи зніяковів, але признався, що це так. Він, правда, ніколи не бував у морі, але старі люди розповіли йому все що треба знати про зірки, і він ясно уявляє собі, як тримати курс в океані. За це його в селищі прозвали капітаном, івсі знають, що він тільки чекає нагоди втекти до Таїті.
Естеван був надзвичайно вродливий чоловік років понад тридцять, стрункий, із тонкими стиснутими губами, відвертим поглядом. Так само як і інші бургомістрові брати, він був зовсім не схожий на мешканця острова, нічим не вирізнявся б на вулиці будь-якого міста Північної Європи. І все ж таки він був справжній довговухий, прямий потомок Оророїни. Естеван Атан, чи "сільський капітан", виявився дуже допитливою людиною. Він хотів дізнатись про все, що стосувалось мандрівки на плоту Кон-Тікі, і про світ, який лежить за обрієм.
Вже було дуже пізно, коли наймолодшому Атанові пощастило перевести розмову на свій рід і печери, і далі все пішло якнайкраще. На кінець ночі вияснилось, що в печері "сільського капітана" зберігається біля ста скульптур. Колись там навіть був невеликий шоколадного кольору глечик, іпу маенго, але він розбився. Найціннішим з усіх його скарбів була "книга", всі сторінки якої списані знаками ронго-ронго. Крім нього, ніхто на острові її ще не бачив.
Я також дізнався, що всіма печерами в родині керує стара тітка Таху-таху; вона справжня відьма і знається з дияволом. У тітки є дуже важлива печера, яка колись, напевно, дістанеться їхньому двоюрідному братові. До мене стара Таху-таху ставилась приязно: я подарував їй чорної матерії на сукню та ще дещо, коли вона була лз Анакені і танцювала для довговухих.
Через кілька днів почалися хвилюючі події. Спочатку до табору дійшла чутка, що в маленького Атана зараження крові і тепер він лежить у сільській лікарні. Але незабаром Лазарус повідомив, що лікар розрізав йому палець і операція виявилась вдалою, хворому випало "добре щастя". Далі мені натяками дали зрозуміти, що Атан чекає мене в себе вдома.
Намагаючись не привертати нічиєї уваги, я вирушив машиною пізно ввечері до патера Себастьяна. Моя розповідь його страшенно зацікавила. Побачити одну з потаємних печер, про які він стільки чув і які вважав загубленими, було його найбільшим бажанням. Але священик розумів, що йому нічого навіть і пробувати піти зі мною, і я пообіцяв відразу ж повідомити його, коли що-небудь побачу. Патер Себастьян просив заходити до нього навіть серед ночі, якщо мені доведеться бути десь поблизу.
Решту шляху од патера Себастьяна до хатини Атана я спускався наосліп, пробираючись завулком уздовж кам'яної огорожі. Відшукавши хвіртку, я зайшов на подвір'я і постукав у низенькі двері. Атан з перев'язаною рукою відхилив двері і, впустивши мене, щільно зачинив їх. Ми сіли до столу, на якому горіла свічка. Під скатертю щось лежало і, коли Атан стягнув її, я побачив череп з вищиреними зубами. Череп був із каменю, але дуже скидався на справжній: два ряди зубів, випнуті щелепи, глибокі темні впадини, замість очей і носа. Зверху на цій зловісній скульптурі було дві загадкових круглих ямки завбільшки з ніготь великого пальця.
— Прошу, — сказав Атан, показуючи на череп. — Ось ключ від печери, тепер вона вже твоя.
Я так розгубився, що не знав, як поводитись. Але Атан був схвильований не менше за мене, і, перш ніж я встиг сказати якусь дурницю, він ткнув пальцем на ямки в черепі і пояснив, що вони весь час були заповнені порошком із кісток аку-аку: якби хто-небудь чужий доторкнувся до "ключа", то впав би мертвим на місці. Але стара Таху-таху сходила в печеру, обережно висипала порошок, і тепер мені нічого боятись. Весь час називаючи череп "ключем", Атан сказав, що я повинен зберігати його в себе під ліжком, а коли через два дні ми разом підемо до печери, "ключ" треба взяти з собою.
Я ніколи не забуду тієї картини: тьмяне світло свічки, за столом сидить Атан, а поруч лежить сірий череп. Я мимоволі здригнувся, коли, взявши череп, який тепер" був уже мій, побачив на стіні свою власну тінь. Свічка ледь блимала, говорили ми пошепки. Знадвору інколи чувся стукіт копит поодиноких вершників, що проїжджали повз хату. Як багато подій відбувається в селищі вночі!
Атан дуже просив мене, щоб того дня, коли ми готуватимемося їхати до печери, я пригостив йогокурандо для "доброго щастя". Я запитав, чи можна мені взяти з собою ще одну людину. Він спочатку рішуче заперечив, але, трохи подумавши, сказав, що печера все одно тепер моя і я винесу з неї всі фігури, тому, напевно, не буде великого лиха, якщо я візьму когось з собою. Коли ж він дізнався, що я хочу взяти Еда, то зовсім заспокоївся, його брат Хуан працював з Едом на розкопках в Оронго і сказав, що він добра людина. Але троє — нещасливе число, тому Атан вирішив запросити в печеру ще свого брата Естевана, "сільського капітана". Мені пощастило виторгувати дозвіл захопити з собою й фотографа. Тоді Атан заявив, що в такому випадку він мусить узяти когось третього од себе, тому що щасливими числами вважаються "два", "чотири" і "шість". Але він дуже просив більше нікого не брати, щоб мимоволі не розсердити аку-аку.
І ось настав великий день. Наш капітан поїхав до селища і привіз Атана, його брата Естевана та їхнього молодого приятеля Енліке Теао. Останній весь час працював з довговухими в бригаді бургомістра.
В таборі вже всі пообідали, їдальня була вільна, і стюард подав нам холодну закуску. "Сільський капітан" пошепки попросив мене задля "доброго щастя" зробити невеличкі подарунки братові Атану і тітці Таху-таху, яка погодилась передати мені печеру.