Скоро проголошено було, що він виправданий, зараз полились сльози так самовільно, як іншим часом кров, і в'язень мусів витримати стільки братерських обіймів од стількох осіб тієї й тієї статі, скільки встигло досягти його, — по довгім та виснажливім ув'язненні знесилений він трохи не зомлів; крім того, він дуже добре знав, що той самий народ, під впливом інших вражень, кинувся б на нього з такою самою силою, щоб розірвати його на куски й розкидати їх по вулицях.
Проте він мусів одійти, щоб дати дорогу іншим обвинуваченим, і це на момент урятувало його від таких ласк. Тепер> судили п'ятьох разом як ворогів Республіки, оскільки вони не' допомагали їй словом і ділом. Трибунал так поспішав компенсувати себе й націю за страчений випадок, що ці п'ять зійшли вниз раніше, ніж Дарней встиг залишити місце, — їх засудили на смерть протягом двадцяти чотирьох годин. Перший із них повідомив його про це, піднявши палець — звичайна у в'язнів ознака смерти, і всі додали голосно: "Хай довго живе Республіка".
Треба сказати, що ці п'ятеро не мали вже публіки, що могла' зволікати судовий процес, бо коли Чарлз Дарней і доктор Манетт вийшли з воріт, то навколо був великий натовп, в якому видно було всі ті лиця, що були і в судовій залі, за вийнятком двох, — він даремно шукав їх. Коли вони виходили, натовп знов— кинувся на нього, перемінно плачучи, обнімаючи, кричачи, то поодинці, то всі заразом, поки навіть сама річка, на березі якої відбувалася ця сцена, здавалося, почала крутитися шалено, як і народ на березі.
Вони посадили його на велике крісло, що взяли із судової залі, або з сіней чи з коридорів. Над кріслом вони виставили червоний прапор, а ззаду встромили спис з прив'язаною до нього червоною шапкою. На таких тріюмфальних носилках, не зважаючи на докторові просьби, понесли Дарнея на плечах до його дому; навколо нього бушувало море червоних шапок і з своєї бурхливої глибини іноді викидало такі страшні лиця, що не раз у його голову западав сумнів, чи він не збожеволів і чи він не в повозці на шляху до Гільйотини.
Дика процесія була подібна до страшного сну; обнімали кожного, кого стрічали й показували на нього, — так несли його далі. Покриті снігом вулиці, якими посувалася процесія, червоніли республіканським кольором. Так донесли вони його аж до двору будинка, де жила його сім'я. Доктор пішов уперед, щоб підготувати Люесі, і коли її чоловік з'явився перед нею, вона, непритомна впала в його обійми.
Коли він притиснув її до серця й повернув її прекрасне лице до себе від галасуючого натовпу так, щоб їх сльози та їх уста злилися незримо для нього, то декотрі з народу почали танцювати. Враз і всі інші теж затанцювали, і ввесь двір за— кружився в карманьйолі. Потім вони підняли на порожнє місце в кріслі молоду жінку з натовпу й понесли її, як богиню Свободи, з двору, заливаючи сусідні вулиці, вздовж річки, через міст, — карманьйоля захопила всіх до одного й понесла їх геть,, як вихор.
Дарней стиснув руку докторові, що стояв перед ним переможний і гордий, потім схопив руку м-ра Лоррі, який прибіг,, зовсім задихавшися, — він ледве продерся крізь стрічний потік карманьйолі; потім він поцілував маленьку Люесі, що обняла своїми руками його шию, обняв упадливу й вірну Прос, узяв на руки свою дружину й поніс її до кімнати.
— Люесі, моя люба! Я врятований!
Коли вона знов була в його обіймах, він сказав:
— А тепер, моя любко, звернися до свого батька: ні єдина людина в цілій Франції не могла би зробити того, що він зробив для мене.
Вона схилила свою голову батькові на груди, як колись давно-давно, він поклав свою голову їй на груди. Він був щасливий, що міг одплатити їй; він мав нагороду за свої страждання; він був гордий своєю силою.
— Не будь така немощна, — умовляв він її, — не тремти так. Я врятував його.
Розділ VII.
У ДВЕРІ ПОСТУКАЛИ.
"Я врятував иого". Це не був сон, що так часто снився йому, — він і справді був дома. І однак дружина його тремтіла, і якийсь невиразний, проте тяжкий жах напав на неї.
Все повітря навкруги було таке густе й темне; народ був такий пристрасно мстивий і змінливий; невиновних безнастанно віддавали на смерть за невизначеною підозрою або чорною зло— сливістю; не можна було забути, як багато таких самих бездоганних, як і її чоловік, і таких самих дорогих для інших, як Ті чоловік для неї, щодня зазнавали того самого лиха, з якого визволили його, — і Люссине серце не було таке радісне, яким воно повинно було би бути. Тіні зимового вечора насувалися, проте навіть і тепер ще гуркотіли вулицями страшні повозки. В уяві вона йшла за ними, шукаючи його серед засуджених, і тоді вона ближче тулилася до нього, щоб відчути його реальну присутність і ще більше тремтіла.
Її батько, заспокоюючи її, з таким вибачливим співчуттям ставився до її жіночої слабкости, що навіть чудно було дивитися на нього. Тепер не було ні горища, ні шевства, ні ста п'яти, ні Північної Башти. Він досяг завдання, що його поклав на себе, свою обіцянку він виконав, — він урятував Чарлза. Нехай тепер усі спираються на нього.
Господарство їх було дуже помірне: не тільки тому, що це було на той час найбезпечніше життя, щонайменше викликало народне незадоволення, а й тому, що вони були небагаті, і Чарлз повинен був, протягом свого ув'язнення, багато платити за свою нужденну їжу й на сторожу, а також на утримання бідніших в'язнів. Почасти з таких міркувань, а почасти й для того, щоб запобігти шпигуна в своїй хаті, вони не мали прислуги; Повість про двоє міст — 13.
громадянин і громадянка, що виконували обов'язки воротарів, прислужували їм в разі потреби. Джеррі (м-р Лоррі майже цілком передав його до них) став їм за служника вдень і ночував у них.
В Єдиній Нероздільній Республіці Свободи, Рівности, Братерства або Смерти було розпорядження, щоб на дверях або на одвірках кожного дома ім'я кожного мешканця написане було чітко літерами певного розміру, на певній відповідній віддалі від підлоги. Тому одвірки внизу прикрашувало також ім'я м-ра Джеррі Кренчера, а коли стемніло, прийшов і власник цього імення, доглянувши за маляром, якому доктор Манетт доручив додати до списка й ім'я Шарля Евремона, прозваного Дарней.
Через загальний страх і недовіру, що тьмарили все в той час, життя змінилося в усіх навіть звичайних, дрібних і невинних речах. В невеликому докторовому господарстві, як і в дуже багатьох інших, потрібні на кожний день харчі закупали ще звечора в невеликій кількості і в різних маленьких крамницях. Загальним бажанням було — не привертати до себе уваги й не подавати ні найменшого приводу для поговорів та заздрощів.
Протягом декількох місяців на міс Прос і м-ра Кренчера покладено було обов'язок закупати провізію — перша носила гроші, а останній кошика. Кожного вечора, приблизно в той час, коли засвічували на вулицях ліхтарі, вони виходили виконувати свої обов'язки, робили закупки и приносили додому, що було потрібне. Хоч міс Прос, проживаючи так довго у французькій сім'ї, могла би знати французьку мову, як свою власну, коли б тільки вона хотіла, однак у неї не було ні найменшого бажання и тому вона знала з тієї "дурниці" (як вона називала французьку мову) не більш ніж м-р Кренчер. Щодо засобів, як вона робила закупки, то вони були такі: вона звичайно кидала крамареві без будь-яких попередніх пояснень самі іменники, і коли траплялося, що він не був іменням потрібної речі, то вона сама наглядала ту річ, клала на неї руку й тримала аж поки доходили згоди. Торгувалася вона вперто, і хоч яку ціну призначав крамар, показуючи Ті пальцями, вона завсігди давала одним пальцем менше, ніж він просив.
— Ну, м-р Кренчер, — сказала міс Прбс, якої очі були червоні з щастя, — коли ви готові, то і я вже готова.
Джеррі хрипко заявив, що він до її послуг. Ржа давно зійшла з його рук, однак ніщо не могло пригладити його кострубатої голови.
— Нам сьогодні треба багато всякої всячини,— сказала міс Прос, — і це візьме багато часу. Між іншим нам треба вина. А приємних тостів наслухаємося ми там, де п'ють ті червоноголовці.
— Ви, міс, на мою думку, не дуже зрозумієте, — відповів Джеррі, — чи вони питимуть за ваше здоров'я, чи за того старого.
— За кого ж то? — сказала міс Прос.
М-р Кренчер якось соромливо пояснив їй, що він розуміє чорта.
— А! — сказала міс Прос, — не треба й товмача, щоб зрозуміти, що думають ті тварюки. У них тільки й на думці — убивства й розбишацтво серед ночі.
— Тихше, люба! Будь ласка, прошу, будьте обережні, — скрикнула Люесі.
— Так, так, так, я буду обережна, — сказала міс Прос,— однак я можу сказати між нами: я сподіваюся, що ці табачники й цибульники не душитимуть нас, наче б то обіймаючи. Ну, моє сонечко, не відходь же від огню, поки я не повернуся. Пильнуй свого чоловіка, що ти його дістала знов, і не приймай голови з його плеча, як ось тепер, поки не побачиш мене знов. Чи можу я, докторе Манетте, перш ніж піти, дозволити собі одно питання?
— Гадаю, що можете дозволити собі таку свободу, — відповів доктор усміхаючися.
— Будь ласка, не говоріть про свободу; ми вже маємо її досить, — сказала міс Прос.
— Тихше, моя люба. Знов? — зауважила Люесі.
— Добре, моє серце, — сказала міс Прос, енергійно похитнувши головою. — Річ у тім, що я підданка його найласкавішої величности короля Ґеорґа ПІ, — міс Прос присіла, промовляючи його ім'я, — а тому правило моє таке: поплутай їх політику, розладь їх шахрайські замисли, на нього ми покладаємо всі надії, — боже, храни короля![IX]
М-р Кренчер у напливі вірнопідданчого почуття, хрипко повторив за міс Прос останні слова, як дяк у церкві.
— Я дуже рада, що ви такий справжній англієць, хоч я бажала б, щоб ви не застуджували свого горла, — сказала міс Прос похвально. — Я власне хотіла спитати вас, докторе Манетт, чи є яка надія, — ця добра душа звичайно удавала, що їй байдуже все те, що турбувало їх усіх, і торкалася цих питань тільки випадково й мимохіть, — чиє яка надія вибратися нам .з цього міста?
— Я боюся, що ще немає. Було б ще небезпечно для Чарлза.
— Ну, нічого, — сказала міс Прос весело, заглушивши в собі зідхання й поглядаючи на золоте волосся своєї улюбленки, що вилискувало на вогні.