І ще, якщо все це правда, то які ж страхітливі речі існують у світі, і це просто жахливо, якщо той чоловік, те чудовисько справді зараз у Лондоні! Навіть боюся і думати про це. Допіру, поки писала, отримала телеграму від Джонатана, він повідомляє, що сьогодні о 18.25 вирушатиме з Лаунсестона і прибуде о 22.18, отже цієї ночі мені не буде страшно. Чи зможете ви, в такому разі, замість обіду приїхати до нас на сніданок о восьмій годині, якщо, звісно, це не зарано для вас? Бо тоді ви зможете поїхати звідси потягом, який відходить о 10.30, і прибудете до Педдінґтона о 14.35. Нема потреби відповідати на мій лист; якщо ви згодні, то ми зустрінемося за сніданком.
Ваша віддана і вдячна подруга
Міна Гаркер.
Щоденник Джонатана Гаркера
26 вересня
Я гадав, що вже ніколи не писатиму в цьому щоденнику, але час прийшов. Коли минулого вечора я повернувся додому, Міна вже приготувала вечерю, і щойно ми сіли вечеряти, вона розповіла мені про візит Ван Гелсінґа і про те, що дала йому обидві копії наших щоденників і як хвилювалася через мене. Вона показала мені лист доктора, в якому говорилося, що все, про що я писав, — правда. Мені здалося, я ще раз на світ народився. Раніше мене пригнічували сумніви щодо реальності того, що відбулося зі мною. Я почувався безпорадним, мене оточувала темрява, і я не вірив сам собі. Але тепер я знаю напевне і більше нічого не боюся, навіть самого графа. Врешті-решт він успішно дістався Лондона, як і задумав, і це саме його я бачив. Він помолодшав, але як? Ван Гелсінґ — це людина, яка зірве з нього маску і відшукає його, якщо ж, звісно, лікар саме такий, як про нього розповідає Міна. Ми сиділи з нею до пізньої години і говорили про це. Зараз Міна перевдягається, а я збираюся за кілька хвилин вирушити по нього у готель і привезти до нас.
…Гадаю, він здивувався, побачивши мене. Коли я увійшов до його кімнати і відрекомендувався, він узяв мене за плечі, розвернув обличчям до світла і промовив, оглянувши мене з ніг до голови:
— Але мадам Міна казала мені, що ви почуваєтеся хворим, бо пережили струс.
Мені було кумедно чути, як цей старий чоловік із добрим і водночас мужнім обличчям називає мою дружину "мадам Міна". Я посміхнувся і сказав:
— Я й справді почувався хворим, бо пережив струс, але ви вже вилікували мене.
— І яким же чином?
— Своїм листом, який ви надіслали моїй дружині минулого вечора. Мене мучили сумніви, раніше все те здавалося мені нереальним, і я не знав, чому вірити, не довіряючи власним відчуттям. Не знаючи, чому вірити, я не відав, що й робити, але все одно й далі думав про те, що губило моє життя. Загибель здавалася неминучою, і я вже не довіряв сам собі. Докторе, ви навіть не уявляєте, що таке сумніватися в усьому, навіть у собі. Ні, не уявляєте, не можете уявляти, маючи такі брови.
Здається, йому було приємно, і, розсміявшись, він мовив:
— А ви, виявляється фізіономіст! Кожна година перебування тут для мене — ціла наука. Із величезним задоволенням я поїду до вас на сніданок. І ще, сер, вибачте мені, старому, але я хочу сказати, що вам дуже поталанило з дружиною.
Я міг би цілий день прослухати, як він нахвалює Міну, тому просто мовчки вклонився.
— Вона — одна з тих благословенних жінок, яких Господь створив, щоб показати нам, чоловікам, й іншим жінкам, що є рай і на землі. Вона така щира, така мила, така шляхетна, у ній так мало егоїзму, і це, дозволю собі зазначити, в той час, як для людини її віку характерні скептицизм і себелюбство. А ви, сер… Я читав усі листи бідолашної міс Люсі, й у деяких із них ідеться про вас. Отже, я дізнався про вас іще раніше від інших, але який ви є насправді, я побачив лише минулої ночі. Чи готові ви простягнути мені свою долоню і стати моїм другом на все життя?
Ми потиснули один одному руки. Він був такий щирий і такий добрий до мене, що я навіть трохи розгубився.
— А тепер, — сказав він, — чи можу я попросити вас про допомогу? Переді мною стоїть важливе завдання, до якого я маю взятися просто зараз. Ви здатні допомогти мені виконати його. Спершу розкажіть мені будь-ласка, що відбулося безпосередньо перед тим, як ви вирушили до Трансільванії. Пізніше мені знову може знадобитися ваша допомога, хіба що іншого характеру, але для початку повідайте мені про ті події.
— Послухайте, сер, те, про що ви говорите, стосується графа? — спитав я.
— Саме так, — урочисто відповів він.
— Тоді я з вами всім серцем і душею. Й оскільки ви вирушаєте потягом, який відходить о 10.30, у вас не вистачить часу на те, щоб усе прочитати, але я дам вам стос паперів, який ви можете взяти із собою і прочитати у потязі.
Після сніданку я провів його до станції. Прощаючись, він сказав:
— Можливо, вам знадобиться приїхати до міста, я дам вам про це знати. І можливо, вам доведеться взяти із собою мадам Міну.
— Ми обоє приїдемо, коли ви скажете, — відповів я.
Я купив йому ранкові місцеві і вчорашні вечірні лондонські газети. Розмовляючи зі мною через вікно купе в очікуванні відправлення потягу, він розгорнув їх. Раптом він натрапив на щось таке у "Вестмінстерській газеті" (я впізнав її за кольором), що зробило його обличчя білішим за біле. Він пильно читав щось, зі стоном промовляючи:
— Mein Gott! Mein Gott! Так скоро! Так скоро!
Гадаю, у цю мить він геть забув про мене. І тут пролунав свисток, і потяг зрушив із місця. Це змусило його відірватися від своїх думок, він вистромився з вікна і помахав мені рукою, вигукнувши:
— Кохайте мадам Міну! Я напишу вам, тільки-но зможу.
Щоденник доктора Сьюарда
26 вересня
У світі не існує такої речі, як закінченість. Не минуло й тижня, як я сказав "Finis", і вже знову взявся до щоденника і диктую свіжі записи, а точніше, продовжую вести старі. До сьогоднішнього дня у мене не було підстав ретельно обдумати все, що відбулося. Завдяки нашим зусиллям Ренфілд став таким самим розсудливим, яким був раніше. Він уже облишив своїх мух і взявся до павуків. Отже, він не завдає мені жодного клопоту. Я отримав лист від Артура, датований неділею. З цього листа я зрозумів, що він почувається набагато краще. Квінсі Моріс, який зараз поруч із ним, дуже допоміг йому отямитися, бо сам по собі він — страшенний життєлюб. Квінсі також черкнув мені рядок, в якому повідомляв, що до Артура повертається його колишня життєрадісність. Тож щодо них я спокійний. Що ж до мене, я з притаманним мені ентузіазмом занурився у роботу, тому можу щиросердно сказати: рана, якої мені завдала бідолашна Люсі своєю смертю, поволі затягується.
Тепер усе розпочалося наново, і чим закінчиться, відомо одному Богові. Думаю, Ван Гелсінґ вважає, що теж знає, чим усе закінчиться. Але він просто хоче розпалити мою цікавість. Учора він поїхав до Ексетера і залишився там на ніч. Він повернувся сьогодні близько пів на шосту, майже увірвавшись до кімнати і пхнувши мені в руку вчорашню вечірню "Вестмінстерську газету".
— Що ти про це думаєш? — спитав він, стоячи переді мною і заклавши руки за спину.
Я проглянув газету, справді не розуміючи, про що саме йдеться, але він забрав її в мене і вказав на статтю, в якій писалося про дітей, викрадених у Гемпстеді. Це ні про що мені не говорило, аж поки я не дійшов до того місця, де згадувалися маленькі ранки на шиї в тих дітей. Якась думка промайнула у мене в голові, і я звів очі на професора.
— Отже? — спитав він.
— Так само, як і в бідолашної Люсі.
— І яка твоя думка з цього приводу?
— Просто ці випадки мають дещо спільне. Їй завдало шкоди те саме, що й їм.
Його відповідь прозвучала не зовсім зрозуміло для мене:
— Певною мірою ти маєш слушність, але не зовсім.
— Що ви маєте на увазі, професоре? — спитав я. Я не був схильний сприймати його слова серйозно, бо ті чотири дні відпочинку і звільнення від тривоги після всього, що нам довелося пережити, дозволили мені відновити сили і повернули добрий гумор. Але, побачивши його обличчя, я наче протверезів. Ще ніколи, навіть у години відчаю з огляду на стан бідолашної Люсі, він не мав такого суворого вигляду.
— Поясніть мені, — попросив я, — я не можу сформулювати певну думку, не знаю, що й думати, мені бракує інформації, щоб висловити якесь припущення.
— Ти хочеш сказати мені, друже Джон, що не маєш жодної гадки, від чого померла бідолашна Люсі? І це після всіх натяків, які я робив, після всіх подій, які відбулися?
— Нервові струси були викликані великою втратою крові.
— А яким чином вона втрачала кров?
Я похитав головою. Він підійшов і сів на диван біля мене, а тоді повів далі:
— Ти розумна людина, друже Джоне. Ти добре снуєш думки, ти сміливий душею і водночас занадто розсудливий. Ти не дозволяєш своїм очам бачити, а вухам чути, і все, що виходить за рамки твого повсякденного життя, не може мати права на існування в реальному житті. Ти можеш припустити існування речей, які перебувають поза межами твого розуміння, й існування людей, які можуть бачити те, що решті не дано? Існують речі давні й не дуже, які звичайні люди не можуть розгледіти, бо знають — чи вважають, буцімто знають, — що такого бути не може. О, помилка нашої науки полягає в тому, що вона прагне все пояснити, а якщо чогось не може пояснити, тоді заявляє, що цього не існує. Але день у день ми бачимо, як навколо з'являються нові погляди, які проголошують про свою новизну, а насправді беруть початок у сивій давнині — вони лише претендують на новизну, як-от "привид опери". Я гадаю, ти не віриш у перетворення тіл? Ні? А в матеріалізацію? Ні? А в астральні тіла? Ні? А як щодо читання думок? Теж ні? Гіпнотизм…
— А в гіпнотизм вірю, — сказав я. — Шарко[18] це дуже добре довів.
Він посміхнувся і продовжив:
— Значить, ти приймаєш це вчення, еге ж? І, звісно, розумієш, як, діючи згідно зі вченням великого Шарко, можна потрапити у душу кожного пацієнта з метою впливу на неї. Ні? Тоді, друже Джон, чи можу я припустити, що ти просто приймаєш сам факт його існування? Ні? Тоді поясни мені, людині, що вивчає мозок, як же ти можеш приймати існування гіпнотизму — і заперечувати можливість читання думок? Дозволь мені сказати тобі, друже мій, що зараз у галузі електрики зроблено такі відкриття, які вважали би нечистою силою самі винахідники електрики, а якби ці винахідники зробили свої відкриття набагато раніше, їх спалили б на вогнищі, як чаклунів.