Там він зчепився з ворогом, який засів у його оселі, завдяки своїй мужності здолав його і став щасливо жити, не відаючи горя. Справедливо про це говориться:
Яка від щастя може бути радість,
Коли воно здобуте не в боріннях,-
Старезний віл і той траві радіє,
Хоча вона й перепада від долі.
Отак закінчується четверта тантра, що називається "Втрата набутого".
На цьому завершується четверта тантра в "Панчатантрі", створеній достойним Вішнушарманом.
НЕСПОДІВАНІ ДІЯННЯ
Починається книга, найменована "Несподівані діяння", п'ята тантра, в якій перша шлока така:
Чого як слід не осягнув, не роздивився, не розчув,
Того робить не поспішай — не будь такий, як той голяр.
Ось що розповідають.
"Є в південних краях місто Паталіпутра, а там жив купець на ім'я Манібгадра. Він свято шанував віру, дбав про примноження свого багатства та й любові не цурався, але з веління долі зубожів і впав у розпуку, бо не міг стерпіти людської наруги. От якось, прокинувшись уночі, він подумав:
"Цнотливість, ґречність, чистота,
Обачність, гордість, доброчинність,
В якім роду б не народивсь,
Це все не втішить бідаря.
Честь, гідність, розум і знання,
Завбачливість, далекоглядність
Все разом достеменно гине,
Варт лиш багатство розгубить.
Як сніг під вітром весняним,
Тьмяніє розум день при дні
В людей розумних від турботи:
Нагодувати чим родину?
Який би розум той не мав,
Чиє хазяйство занепало,
Із глузду з'їде — змучить клопіт
Про одяг, дрова, хліб і сіль.
Хоч був розкішний дім того,
Кого спіткали раптом злидні, [237]
Він — небо без зірок, він — цвинтар,
Усохле озеро в жару.
Нікчемні ті, хто обіднів,
їх багачі не помічають,
Хоча й живуть, вони мерці,
Неначе бульки на воді.
Кидають люди доброчесних,
Потоком плинуть до багатих,
Немов до пожалій-дерев,
Хоч і немає в них чеснот.
З якого б роду не пішов,
Який не мав би світлий розум,
А ти у цьому світі станеш
Невільником багатія.
"Який ласкавий він!" — кричать
Про Океан в час шторму люди,-
Минається багатіям,
Чого б не скоїли вони".
Помізкувавши, він дійшов такої думки: "Ось почну я голодувати й розлучуся з життям. Безглуздо нидіти й злидарювати на цьому світі!" — та й заснув. А уві сні йому явився "Скарб у лотосі" в подобі кшапанаки і мовив: "О купче, не впадай у вайраг'ю — не зрікайся світу. Я Пад-манідгі, якого шанували твої предки. Саме в такому вигляді я й прийду на світанку у твій дім. Ти вдариш мене дрючком по голові, і я перетворюсь на невичерпне джерело золота".
Вранці прокинувся Манібгадра й почав гарячково згадувати бачене уві сні. "Ой, чи справдиться мій сон, чи ні? — розмірковував він.— Мабуть, то тільки мара. У мене ж багатство з голови не йде, тому й верзеться таке. Кажуть:
Нічого не дарують сни тим, хто упав у забуття,
Хто вбитий горем, захмелів чи від кохання очамрів".
Тоді саме до жінки купця прийшов цирульник, щоб помити їй ноги, а за ним слідом здалеку прибув, як і провіщав сон, кшапанака. Купець зрадів і дрючком, що потрапив йому під руку, вперіщив кшапанаку по голові, а той одразу став золотим бовваном і повалився додолу. Тоді [238] купець підняв його, заніс у дім і, пригостивши цирульника, мовив: "Я тобі, любий, дам грошей і одежі, тільки нікому не кажи, що тут сталося".
Повернувся цирульник додому й подумав: "Напевно, усі ті дигамбари, які ходять голяка, перетворюються на золотих, коли кожного з них лупонути палицею по голові. Ось завтра вранці запрошу їх до себе, гахну того й цього довбешкою по голові, і вони стануть золотими". У таких роздумах він ледве перебув ніч. Як стало на світ братися, цирульник виламав здоровенну ломаку і сховав її, а сам пішов до оселі джайнів, тричі благословив їхнього Повелителя, тричі проповз коліньми по землі навколо його зображення і, прикривши рот долонею, щоб не бризкати слиною, прочитав таку строфу:
"Джайни тим перемагають, що знаннями володіють,
Як їм виснажити душу для народження любові.
А також
Той язик, що Джину славить, та душа, що Джині вірна,
Руки, що несуть їй жертви, заслуговують шаноби.
І крім того,
Про яку красуню мариш ти в удаваній задумі?
Подивись на душу пильно — вцілили Ананги стріли.
Хоч і можеш врятувать нас, та одначе не рятуєш.
Співчуття твої нещирі. Чом безжалісний такий ти?
Це жінки, що Мари стріли наскрізь їм серця прошили,
Голосно волають: "Всіх вас порятує світлий Джина!"
Віддавши таку хвалу, цирульник наблизився до кшапанаки і, зігнувшись у три погибелі, виголосив: "Слава тобі!" — за що той благословив його на примноження високих чеснот. Вислухавши напутнє слово кріпити віру і свято триматися обітниці, аби досягти вічного блаженства, він на знак покори зав'язав вузлом своє верхнє вбрання і шанобливо мовив: "О господарю, коли завершиш усі обряди в обителі, прошу тебе з усіма ченцями завітати до моєї оселі". Головний кшапанака на те сказав: "Слухай, шравако, хоч ти і знаєш закон, а говориш казна-що! Хіба ми брахмани, що ти запрошуєш нас у гості? Ми собі мандруємо, сподіваючись на принагідну гостинність; стрівши якогось ревного шраваку, заходимо до нього в дім, коли він нас гарненько попросить, і їмо дуже мало, щоб [239] тільки підтримати життя. Отож іди звідси й більше нічого не кажи".
Цирульник вислухав його і мовив: "Знаю я, повелителю, вашу віру; багато шраваків складають вам славу, але ж я приготував чимало дорогих хусток для обгортання пустак і зібрав грошей для писарів, які переписуватимуть святі пустаки. Ці діяння гідні часу". Потім цирульник пішов додому, поклав, щоб була напохваті, палицю з дерева кхадира й розчинив навстіж ворота, а згодом подався до оселі й, з дозволу наставника, повів усіх ченців до себе додому. А ті жаднюги, зрадівши дармовим хусткам та грошам, забули про своїх вірних шраваків і вервечкою подріботіли за цирульником. Недарма кажуть:
І в тих, хто полишив свій дім, кому за одяг — неба синь,
Рука — за чашу для пожертв,— оселиться корисливість.
Он випадають зуби вже, тьмяніє зір і слабне слух,
Сивіє в старця голова, жадання ж не старіє в нім.
Тільки-но ченці увійшли в двір, цирульник хутко зачинив ворота й почав молотити їх палицею по головах. Декотрі з ченців одразу ж померли, інші конали в муках, а ті, що здужали кричати, наробили ґвалту на все місто. Почули голосний крик міські стражі й спитали: "Що це воно за шум та розгардіяш? Рушаймо туди, рушаймо!" Коли вони підійшли до подвір'я цирульника, то побачили, як звідтіля вибігали закривавлені кшапанаки. Стражники схопили цирульника й привели до суду, туди ж поприносили і вбитих кшапанаків. Судді спитали цирульника: "Що ж це ти, шановний, учинив?" Той відповів їм: "Ой, що ж мені було робити? Я побачив на подвір'ї в купця Манібгадри отаке й таке",— і він розказав, яке диво йому там довелося побачити. Тоді покликали купця й спитали: "Ти навіщо, купче, кшапанаку вбив?" Купець повідав суддям історію з золотим кшапанакою, і вони постановили: "Ну, треба посадовити на палю цього лихого, нетямущого цирульника-перукаря!"
Чого не звідав, не збагнув, не роздивився, не дочув,
Того робить не поспішай — не будь такий, як той голяр.
Як добре сказано: [240]
Незнаного не починай, коли пізнав — сміливо йди,
Бо будеш побиватися, як Девашармана жона".
Манібгадра спитав: "Це ж як?", і судді йому розповіли.
Оповідка перша
"В одному селищі жив брахман Девашарман, жінка якого народила сина. Того ж самого дня й мангуста, яка жила в їхньому домі, привела на світ дитинча. Молода жінка почувала ніжність не тільки до свого немовляти, а й до всіх маленьких істот. Вона пестила й годувала грудним молоком і мангустеня, хоча, знаючи норов цих звірків, боялася, щоб воно, бува, не заподіяло з часом якогось лиха дитині. Кажуть:Син завжди дорогий батькам, нехай він буде бузувір.
Підлотник, телепень, бабій, потвора, неук і пияк.
Торкнеться син — немов тобі хто мазь сандалову приклав.
Нема нічого, каже люд, приємнішого за сандал.
Не так бажає кожен з нас прихильності своїх батьків,
Добродіїв і божества, як вірності своїх синів.
От якось, поклавши сина спати, вона взяла глечик і сказала чоловікові: "Я піду до ставка по воду, а ти постережи сина від мангусти". Брахман не зважив на це і слідом за жінкою подався кудись збирати милостиню. Саме тоді, за велінням долі, з нори виповзла чорна змія. Мангуста, відчувши в ній свого одвічного ворога, вступила з плазуном у бій і роздерла його на шматки, врятувавши таким чином немовлятко, а потім, з вимазаним кров'ю писком, щоб показати, яке вона важливе діло вчинила, радісно вибігла назустріч хлопчиковій матері. Брахманка, глянувши на мангусту, подумала, що та зжерла її сина, і в розпачі шпурнула в неї глечик з водою, який несла на голові, і убила рятівницю. А коли жінка, плачучи, увійшла в дім і побачила, що її син спокійно спить, а поруч валяється розтерзана чорна змія, вона все зрозуміла і, караючись, стала гатити себе кулаками в груди й по голові. А брахманові, який повернувся з милостинею і застав дружину в журбі та печалі, довелось вислухати від неї таке: "Ой, який же ти бездушний, заради наживи покинув своє дитя напризволяще! Жадібність до добра не доведе! Правду кажуть:
Бажання щось придбати не гамуй,
Одначе і не будь захланним ти. [241]
Кого захланність клята заполонить,
Тому на голові тримати колесо".
Спитав брахман жінку: "Це ж як?", і вона розповіла.
Оповідка друга
"В якомусь селищі жило четверо брахманських синів, які з дитинства приятелювали. Через те, що їх душили злидні, вони одного разу повели таку розмову: "Будьте прокляті, злидні! Неспроста кажуть:Вже краще жити десь у лісі,
Між хащ густих і непролазних,
Де повно тигрів і слонів,
І всякої ще звірини;
Де і джерельця не знайти,
Здрави стелити на ніч постіль,
Одежину носити з луб'я,
Ніж бідним жить серед рідні.
А також
Хоч як відмінно ти служив би,
Однак ненавидить володар,
Забудуть родичі й нащадки,
Ніхто на гідність не зважає,
Нещастя валяться на тебе.
Хай з роду знаного жона,
Вона не ніжить, не голубить,
До нас не ходять в гості друзі,
І доблесний злигодні терпить,
Якщо немає в нього статків.
Нехай він буде і вродливий,
Привітливий і красномовний,
На шастрах знається й на зброї,
А без багатства серед смертних
Йому повік не мати шани.
І почуття в нім не ущербні,
І розумом здоровий — теж.