— Адже ви знаєте, що я шалено люблю полювання з псами, і ніщо не примусить мене пропустити його.
— А це ви таки пропустите, Генріх, — сказав герцог, повернувшись на хвилину назад і поговоривши з якоюсь особою, що лишилась невидимою для Генріха, бо, мабуть, говорила з герцогом з глибини кімнати, — його величність прислав сказати мені, що полювання не відбудеться.
— От і маєш! — сказав Генріх з найрозчарованішим виглядом. — Чому?
— Здається, дуже нагальні листи бід пана де Невера. Відбувається нарада між королем, королевою-матір'ю і братом моїм герцогом д'Анжу.
— Ага! — сказав сам собі Генріх. — Чи не новини про Польщу?
І потім вголос мовив:
— Коли так, то нема чого мені ризикувати собою на цій ожеледиці. До побачення, брате!
Потім, зупинивши коня перед де Муї, сказав:
— Поклич, друже, когось із товаришів та передай йому варту. Допоможи конюхові розсідлати коня, візьми сідло й віднеси до сідляра; треба зробити вишивку, якої він не встиг закінчити на сьогодні. Прийдеш до мене з відповіддю.
Де Муї поспішив виконати наказ, бо герцог д'Алансон відійшов од вікна, і видно було, що він має якусь підозру.
Справді, не встиг він повернути у хвіртку, як герцог д'Алансон з'явився знов у вікні. На місці де Муї стояв справжній швейцарець.
Герцог д'Алансон дуже уважно подивився на нового вартового і, звертаючись до Генріха, сказав:
— Правда, брате, ви не з цим чоловіком балакали щойно?
— Той був слугою в моєму домі, і я призначив його до швейцарського загону. Я дав йому доручення, і він пішов виконати.
— Ага, — сказав герцог, ніби відповідь задовольнила його. — А як почуває себе Маргарита?
— Я оце йду до неї.
— Ви не бачили її з учорашнього дня?
— Ні. Я зайшов був до неї вночі, годині об одинадцятій, але Жільйона сказала, що вона натомлена і вже спить.
— Її нема в себе, вона вийшла.
— Можливо, — сказав Генріх, — вона збиралась у монастир Благовіщення.
Вести розмову далі не було змоги; Генріх, здавалось, вирішив тільки відповідати.
Шуряки розійшлися. Герцог д'Алансон пішов, як сказав, довідатись про новини, король Наварський вернувся до себе.
Хвилин через п'ять по приході додому Генріх почув стук.
— Хто там? — спитав він.
— Сір, — відповів голос, з якого Генріх впізнав де Муї, — я з відповіддю від сідляра.
Генріх, видимо схвильований, впустив молодого чоловіка і замкнув за ним двері.
— Це ви, де Муї! — сказав він. — Я сподівався, що ви розміркуєте справу.
— Сір, — відповів де Муї, — я розмірковував три місяці, цього досить; тепер час починати діяти.
Генріх зробив рух неспокою.
— Не бійтесь нічого, сір, ми самі, і я поспішаю, бо дорога кожна хвилина. Ваша величність одним словом можете вернути нам усе, що події цього року відняли у нас через релігійні причини. Давайте говорити ясно, коротко й відверто.
— Я слухаю, мій відважний де Муї! — відповів Генріх, бачачи, що йому не пощастить уникнути розмови.
— Чи правда, ніби ваша величність відступили від протестантської віри?
— Правда, — сказав Генріх.
— Так, але устами чи серцем?
— Ми відчуваємо завжди вдячність до бога, коли він врятовує нам життя, — відповів Генріх, відвертаючи питання, як це він звичайно робив у таких випадках, — а бог, видимо, пощадив мене в цій страшній небезпеці.
— Сір, — сказав де Муї, — признаймося в одному.
— В чому?
— Що ваше зречення від протестантства справа не переконання, а розрахунку. Ви зреклись, щоб король дозволив вам жити, а не тому, що бог врятував вам життя.
— Яка б не була причина мого навернення, де Муї, — відповів Генріх, — я від цього не стаю менше католиком.
— Так, але чи зостанетесь ви ним назавжди, а чи при першій же нагоді вернути собі свободу життя й совісті ви скористуєтесь з неї? І от нагода з'явилась: Ла Рошель повстала, Руссільйон ї Беарн чекають лише слова, щоб теж почати діяти, в Гієнні усе кричить про війну. Скажіть мені тільки, що ви католик з примусу, і я відповідаю вам за майбутнє.
— Осіб мого походження не примушують, любий це Муї. Що я зробив, те зробив вільно.
— Але, сір, — сказав молодий чоловік, відчуваючи, що серце його стискається від цього несподіваного опору, — ви не подумали, що, роблячи так, ви покидаєте нас... зраджуєте нас?
Генріх лишався байдужим.
— Так, — сказав де Муї, — так, зраджуєте нас, бо чимало наших прибуло сюди, наражаючи життя своє на небезпеку, щоб урятувати вашу честь і свободу. Ми все підготували, щоб дати вам трон, сір, чуєте? Не тільки свободу, а й могутність: трон на ваш вибір, бо через два місяці ви матимете змогу вибирати між Наваррою й Францією.
— Де Муї, — сказав Генріх, пригашуючи вогонь, що при цій пропозиції мимоволі блиснув у його очах, — де Муї, я в безпеці, я католик, я муж Маргарити, я брат короля Карла, зять любої матері моєї Катерини. Де Муї, приймаючи усі ці зв'язки, я враховував вигоди, а те враховував і обов'язки.
— Але, сір, — сказав де Муї, — чому ж вірити? Мені сказали, що одруження ваше тільки форма, що в глибині душі ви вільні, що ненависть Катерини...
— Неправда, неправда, — жваво перервав беарнець. — Так, мій друже, вас безсоромно одурили. Люба Маргарита справді моя дружина, Катерина — мати, король Карл IX — пан і володар життя мого й серця.
Де Муї здригнувся, по устах його пробігла майже презирлива усмішка.
— Отже, сір, — сказав він, безнадійно спускаючи руки і силкуючись прозирнути оком в цю повну мороку душу, — таку відповідь я й передам моїм братам. Я скажу їм, що король Наварський простягає руку й віддає серце тим, хто різав нас, що він став підлесником королеви-матері і другом Морвеля...
— Любий де Муї, — сказав Генріх, — король вийде зараз з наради, і мені треба довідатись, чому відклали таку важливу справу, як полювання. До побачення, зробіть, як я, друже, покиньте політику, верніться до короля і прийміть месу.
І Генріх випровадив чи, краще сказати, витіснив до передпокою молодого чоловіка, в якому подив почав переходити в лють.
Ледве зачинились двері за де Муї, як він, не маючи сили противитись бажанню помститись на якійсь речі, коли не можна помститись на особі, вхопив свій капелюх, кинув його додолу і, топчучи ногами, як бик топче плащ матадора, крикнув:
— Смертю присягаюсь, от нікчемний принц! Мені дуже хочеться, щоб мене тут убили, аби тільки навіки заплямувати його моєю кров'ю!
— Тихше, пане де Муї! — промовив чийсь голос з напівпрочинених дверей. — Вас може почути, крім мене, ще хто-небудь.
Де Муї швидко повернувся! побачив принца д'Алансона, що, загорнувшись у плащ, виставив своє бліде обличчя в коридор, щоб переконатись, що там нема нікого, крім його та де Муї.
— Пан герцог д'Алансон! — скрикнув де Муї. — Я пропав.
— Навпаки, — промурмотів принц, — може, навіть ви знайшли те, чого шукаєте, і доказ, — що я не хочу, щоб вас тут убили. Повірте, ваша кров може знайти кращий вжиток, ніж червонити поріг у короля Наварського.
І з цими словами герцог зовсім розчинив двері, які досі держав прочиненими.
— Це кімната двох моїх дворян, — сказав герцог, — тут нас ніхто не буде шукати, і ми можемо розмовляти цілком вільно. Увійдіть, пане.
— Я тут, монсеньйор! — сказав остовпілий конспіратор.
І увійшов у кімнату, а герцог д'Алансон зачинив за ним двері з неменшою швидкістю, ніж король Наварський.
Де Муї увійшов розлютований, втративши надію і посилаючи прокльони; але потроху холодний і пильний погляд юного герцога Франсуа подіяв на гугенотського ватажка як чарівне дзеркало, що проганяє сп'яніння.
— Монсеньйор, — сказав він, — якщо я добре зрозумів, ваша високість бажаєте зо мною говорити?
— Так, пане де Муї, — відповів Франсуа. — Не зважаючи на те, що ви переодяглися, мені здалося, що я пізнав вас, а коли ви віддали честь моєму братові Генріху, я переконався в цьому остаточно. Ну, де Муї, ви незадоволені з короля Наварського?
— Монсеньйор!
— Ну, що там! Кажіть сміливо! Я, може, з ваших друзів, хоч вам це й невідомо.
— Ви, монсеньйор?
— Так, я. Ну, кажіть.
— Не знаю, що сказати вашій високості, монсеньйор. Те, про що я розмовляв з королем Наварським, торкається інтересів, чужих вашій високості. До того ж, — додав де Муї, силкуючись надати своєму тонові байдужості, — справа йшла про дурниці.
— Про дурниці? — сказав герцог.
— Так, монсеньйор.
— Дурниці, заради яких ви вважали за свій обов'язок ризикувати життям, вертаючись до Лувра, де, ви знаєте, голова ваша оцінена на вагу золота. Адже відомо, що ви, разом з королем Наварським і принцем де Конде, один із головних проводирів у гугенотів.
— Коли ви знаєте це, монсеньйор, чиніть зо мною так, як повинен чинити брат короля Карла і син королеви Катерини.
— Чому ви хочете, щоб я чинив так, коли я вам кажу, що я з числа ваших друзів? Скажіть же мені правду.
— Монсеньйор! — сказав де Муї. — Присягаюсь вам...
— Не присягайтесь, пане. Реформістська віра забороняє присягання, особливо ж неправдиві.
Де Муї насупив брови.
— Кажу вам, що я все знаю, — мовив герцог.
Де Муї мовчав.
— Ви не вірите? — почав знову принц з лагідною настійністю. — Ну, що ж, любий де Муї, треба вас упевнити. Зараз ви побачите, чи помиляюсь я. Пропонували ви чи ні моєму шурину Генріху отут, тільки-що, — герцог показав рукою в напрямі кімнати беарнця, — допомогу вашу і друзів ваших в справі відновлення його на престолі королівства Наварського?
Де Муї дивився на герцога з запамороченим виглядом.
— І він з жахом відмовився від пропозиції!
Де Муї стояв остовпілий.
— Чи не нагадали ви йому про давню вашу дружбу, спільну віру? Чи не манили ви короля Наварського блискучою надією, такою блискучою, що вона мало не засліпила його, надією здобути корону французьку? Ну, скажіть, чи добре я поінформований? Чи це пропонували ви беарнцеві?
— Монсеньйор! — скрикнув де Муї. — Усе це така правда, що я питаюся зараз сам у себе, чи не повинен я сказати вашій королівській високості, що ви брешете, почати в цій кімнаті нещадний бій і смертю обох нас затерти цю страшну таємницю.
— Годі, відважний де Муї, годі! — сказав герцог д'Алансон, не міняючись в обличчі і не роблячи ніякого руху при цій страшній погрозі, — таємниця буде краще збережена, коли ми обидва будемо живі, ніж коли один з нас загине. Вислухайте мене й перестаньте торсати ручку вашої шпаги.