Він побачив, що стоїть на найвищій точці шпичастого острова, немов делікатна статуя на величезному підмурку; під ним нікого; довкруги – жодного човна; нічого, крім лазурового моря, що бурхає біля підніжжя бескидів і залишає сріблясту крайку на прибережному граніті.
Тоді він квапливо, та заразом і обережно, почав спускатися; він дуже остерігався, щоб його і справді не спіткала лиха пригода, яку він так спритно і вдало розіграв.
Як ми вже сказали, Дантес пішов назад за карбами, щоб були пороблені на бескидах, і побачив, що сліди провадять до маленької бухти, затишної, немов купальня античної німфи. Вхід до цієї бухти був досить широкий, і вона була досить глибока, щоб невеличке судно на кшталт сперонари[20] могло увійти в неї й там сховатися. Тоді, простуючи за тією ниткою, що в руках абата Фаріа так добре провадила розум лабіринтом імовірностей, він вирішив, що кардинал Спада, бажаючи лишитися непоміченим, увійшов до цієї бухти, заховав там своє маленьке судно, пішов у напрямку, який позначали карби, і там, де вони закінчуються, закопав свій скарб. Це припущення і привело Дантеса знову до круглого каменя.
Тільки одне міркування турбувало Едмона і ставило з ніг на голову всі його уявлення про динаміку: у який спосіб можна було без непосильної праці висадити цю каменюку, що важила, напевно, п'ять чи шість тисяч фунтів, на ту основу, де вона лежала?
Раптом несподівана думка сяйнула йому в голові.
– Може, її не піднімали, – сказав він самому собі, – а просто скотили згори додолу.
І він хутко виліз вище каменя, щоб відшукати його передніше місцезнаходження.
Він і справді побачив, що на горі була невелика похилість, якою камінь міг сповзти. Другий уламок скелі, менший, послужив йому підпорою і зупинив його. Довкола нього було нагорнуто дрібної жорстви і камінців, і вся ця кладка засипана родючою землею, що поросла травою, породила миртові й мастикові памолодки, і тепер величезний камінь був невіддільний від скелі.
Дантес обережно розкопав землю і розгадав чи вирішив, що розгадав, цей хитрий маневр.
Тоді він заходився розбивати кайлом цю проміжну стіну, яку зміцнив час.
За десять хвилин праці стіна подалася, і в ній з'явився отвір, куди можна було пропхнути руку.
Дантес повалив найгрубше оливкове дерево, яке тільки міг знайти, обрубав гілляки, просунув його в отвір і заходився орудувати ним, як важелем.
Та камінь був такий важучий і так добряче підпертий долішнім каменем, що жоден чоловік, хоч би він володів геркулесовою могуттю, не подужав би і з місця його зрушити.
Тоді Дантес вирішив, що передовсім потрібно усунути підпору.
Але як?
Він збентежено і неуважно роззирнувся окіл, аж погляд його впав на баранячий ріг із порохом, що залишив йому Джакопо.
Він усміхнувся: пекельний винахід стане йому у пригоді.
За допомогою кайла Дантес видовбав поміж горішнім каменем і долішнім нору для міни, як ото роблять гірники, щоб уникнути довгої й тяжкої праці; напхав туди пороху, потім роздер свою хусточку і за допомогою селітри зробив з нього ґнота.
Потім запалив ґнота і відійшов убік.
Вибух не змусив себе чекати. Горішній камінь підняло незмірною силою пороху, долішній розлетівся на друзки. Із маленького отвору, що його зробив Дантес, ринули цілі хмари переляканих комах, величезний вужака, сторож цього таємничого лазу, розгорнув свої зеленкуваті кільця і зник.
Дантес підійшов; горішній камінь лишився без опори і висів над прірвою. Безстрашний шукач обійшов його кругом, обрав найхисткіше місце і, немов Сізіф, чимдуж навалився на важіль.
Камінь, що його вже порушив струс, похитнувся; Дантес подвоїв зусилля; він скидався на титана, що вириває скелю, щоб поборотися з повелителем богів. Урешті камінь піддався, покотився, підстрибнув, помчав униз і зник у морській безодні.
Під ним виявився круглий майданчик, посередині якого видніло залізне кільце, закріплене у квадратній плиті.
Дантес аж скрикнув від радості й подиву – таким успіхом скінчилася його перша спроба!
Він хотів було продовжити пошуки, та ноги його так тремтіли, серце так гамселило, очі затьмарила така гаряча імла, що він мусив зупинитися.
Проте ця затримка тривала одну мить. Едмон просунув свій важіль у кільце, щосили навалився на нього, і плита піднялася; під нею відкрилося щось на кшталт східців, що круто спускалися у морок печери, який дедалі густішав.
Інший на його місці кинувся б туди, заволав би від радості. Дантес пополотнів і замислено зупинився.
– Зачекай! – сказав він сам собі. – Треба бути чоловіком. Я звик до лиха, і розчарування не зламає мене; хіба нічому не навчили мене страждання? Серце розбивається, коли, надміру розширившись під теплим подихом надії, воно раптом стискається від холоду дійсності! Фаріа марив; кардинал Спада нічого не закопував у цій печері, може, і не був тут ніколи; а якщо й був, то Чезаре Борджіа, безстрашний пройдисвіт, невтомний і похмурий зарізяка, прийшов услід за ним, знайшов усе, пішов тими самими карбами, що і я оце, підняв цей камінь і, спустившись переді мною, нічого мені не лишив.
Він простояв із хвилину непорушно, задивившись у похмуру і глибоку діру.
– Авжеж, такій пригоді знайшлося б місце у житті цього владаря-зарізяки, де перемішані світло і тіні, у плетиві незвичайних подій, що становлять строкату тканину його долі. Ця казкова пригода була необхідною ланкою в низці його пригод; авжеж, Борджіа побував тут, зі смолоскипом ув одній руці і мечем у другій, а за двадцять кроків, може, біля цієї самісінької скелі, стояли два чатові, понурі та зловісні, вони пильно озирали землю, повітря і море, а їхній владар заходив до печери, як збираюся це зробити я, розтинаючи морок грізною полум'яною рукою.
"Так, але що вчинив Борджіа з цими чатовими, яким він довірив свою таємницю?" – запитав сам себе Дантес.
"Те, що вчинили з могильниками Аларіха, яких закопали разом із похованим", – відказав він собі, усміхаючись.
"Та якби Борджіа тут побував, – провадив Дантес, – він знайшов би скарб і забрав його; Борджіа – чоловік, що порівняв Італію з артишоком і обскубував листочок за листочком, – Борджіа добре знав ціну часові й не став би гаяти його, висаджуючи камінь на колишнє місце.
Отож, спускаємося до печери".
І він ступнув на східці, з недовірливою усмішкою на вустах, шепочучи останнє слово людської мудрості: "А може..."
Та замість мороку, що його він очікував тут знайти, замість душного, затхлого повітря Дантес побачив м'яку блакитну напівтемряву; повітря і світло просягали не лише в отвір, що його він зробив, а й у непомітні ззовні шпарини у скелях, і крізь них видно було синє небо, зелений візерунок дубового листя і колючі батоги повзучого терня.
Побувши трохи в печері, де повітря – не вогке і не затхле, а радше тепле і духмяне, – було настільки м'якше від зовнішнього повітря, як блакитна сутінь м'якша була від яскравого сонця. Дантес володів здатністю бачити в сутінках, то вже встиг оглянути найвіддаленіші кутки; стіни печери були з граніту, і його дрібні блищики сяяли немов самоцвіти.
– Так отож! – усміхнувшись, мовив Едмон. – Ось, либонь, і всі скарби, які лишив кардинал, а добрий абат, побачивши уві сні сяйливі стіни, захопився великими надіями.
Та Дантес згадав слова заповіту, які він знав на пам'ять: "У найвіддаленішому кутку другої печери", – казали вони.
Він був тільки в першій печері; треба було знайти вхід до другої.
Дантес роззирнувся довкруги. Друга печера могла йти тільки углиб острова. Він оглянув кам'яні плити і почав стукати в ту стіну печери, де, як він гадав собі, мала знайтися діра, яку, либонь, замурували задля більшої обережності.
Декілька хвилин лунали гучні удари кайла об граніт, що був такий твердий, аж Дантесове чоло вкрилося потом; коли ж це невтомному гірнякові здалося, ніби в одному місці гранітна скеля відлунює глухим і низьким звуком на його поклики; він уп'явся палючим зором у стіну і чуттям в'язня збагнув те, чого не второпав би, може, ніхто інший: у цьому місці мав бути отвір.
Та щоб не працювати дарма, Дантес, що як той Чезаре Борджіа, цінував час, випробував кайлом інші стіни печери, постукав у землю прикладом рушниці, розкопав пісок у підозрілих місцях і, не виявивши нічого, повернувся до скелі, що відлунювала обнадійливим звуком.
Він гупнув знову, ще дужче.
Коли ж це, на превеликий подив, він помітив, що під ударами кайла від стіни відколюється щось таке, як тиньк, на кшталт отого, що його наносять під фрески, і відпадає клаптями, відкриваючи білястий і м'який камінь, схожий на звичайну будівельну цеглу. Отвір у скелі замурували цією будівельною цеглою, потім її затинькували, а тинькові надали колір і зерно граніту.
Тоді Дантес ударив гострим краєм кайла, а він на дюйм загнався у стіну.
Ось де треба було шукати.
Згідно з чудернацькою властивістю людської натури, що більше доказів знаходив Дантес, що Фаріа таки не помилився, то дужче гризли його сумніви, то ближчий він був до відчаю. Це нове відкриття, що, здавалося, мало надати мужності йому, навпаки, забрало у нього остатні сили. Кайло ковзнуло по стіні, мало не випавши з рук, він поклав його долі, утер чоло і вийшов із печери, кажучи самому собі, що хоче поглянути, чи не стежить хто за ним, а насправді для того, щоб удихнути свіжого повітря; він відчував, що ось-ось зомліє.
Острів був безлюдний, і сонце, що вже таки височенько підбилося у небі, заливало його своїм палючим промінням. Удалині рибальські човни розкинули свої крила над туркусово-блакитним морем.
Дантес із самого ранку нічого не їв, та йому було не до їжі; він покріпився ковтком рому і повернувся до печери.
Кайло, що здавалося йому таким тяжким, знову стало легке; він узяв його, немов пір'їну, і бадьоро заходився працювати.
Після кількох ударів він помітив, що цегла нічим не скріплена поміж собою, а просто лежить одна на одній і замащена тиньком, що про нього ми вже казали. Загнавши в одну зі шпарин кінець кайла, Едмон навалився на держака – і камінь упав до його ніг!
Після цього Дантесові лишилося тільки вивертати цеглу кінцем кайла, і вся вона, одна за одною, впала поруч із першою.
Дантес давно міг би увійти у пробитий ним лаз, та ще й досі зволікав, щоб віддалити певність і зберегти надію.
Нарешті, подолавши вагання, він переліз із першої печери до другої.
Друга печера була нижча, темніша і похмуріша, ніж перша; повітря, що просягало туди через допіру пробитий лаз, було затхле і холодне, чого, на превеликий його подив, не було в першій печері.
Дантес зачекав, аж зовнішнє повітря трохи освіжило ту мертву атмосферу, й увійшов.
Ліворуч від лазу був глибокий і темний куток.
Та, як ми вже казали, для Дантеса не існувало пітьми.
Він озирнув печеру.