Протягом п'яти місяців він намагався отримати матеріали справи Івана, які пролили б світло на суть обвинувачень проти нього й дали змогу підготувати захист. І всі ці п'ять місяців майор Карпов наполегливо відмовлявся їх показувати. Едуард оскаржив дії Карпова в його керівництва й у прокуратурі, але нічого не домігся. Поведінка слідчого та постійні відмови лише посилювали роздратування адвоката. В очах Едуарда ця справа перетворилася із суто професійної на особисту.
Але 29 листопада Карпов несподівано зателефонував Едуарду й повідомив, що згоден ознайомити його з деякими документами, які той просив уже не один місяць. Едуард відклав усі інші справи й поспішив на Новослобідську вулицю до Головного слідчого управління внутрішніх справ у місті Москві. Карпов зустрів його біля входу й провів у свій невеликий кабінет, вказавши на вільний стілець. Едуард сів.
— Я знаю, що ви подавали запит про видачу документів у справі Черкасова, і дещо готовий вам надати, — почав він, посміхаючись.
Поведінка Карпова викликала в Едуарда одночасно роздратування й огиду.
— Ви вже давно були зобов'язані мені їх надати.
— Це неважливо. Я даю їх зараз. Тож скажіть спасибі, — після цих слів Карпов підвівся, обома руками взяв важкий стос документів, обійшов навколо столу й демонстративно опустив його перед Едуардом.
— Є тільки одна проблема, дрібниця: копіювальна машина зламалася, тож якщо потрібні копії, доведеться вам переписувати їх вручну.
Едуард завжди тримався спокійно і професійно, але зараз з ним, як з хлопчиськом, поводився тридцятирічний службовець, одягнений в італійський костюм за три тисячі доларів, із дорогим годинником і випещеними наманікюреними нігтями. Після п'яти місяців марних спроб отримати ці документи це було занадто. Едуард і сам у молодості був слідчим, але ніколи не дозволяв собі такого поводження з людьми.
Едуард закипів від обурення й роздратовано промовив:
— Ви що собі думаєте, що на вас немає управи?! Ми спіймали вас за руку й знаємо все, що сталося в Санкт-Петербурзі.
Карпов вмить зблід.
— Щ-що сталося в Петербурзі? — спитав Карпов, удавши дурня.
— У нас є всі докази. Документи, які ви вилучили й підшили в справу, були використані для крадіжки трьох компаній та створення фіктивних заборгованостей в особливо великому розмірі. Як фахівець із кримінального права можу запевнити, що це буде легко довести.
Карпов, сидячи в кріслі, схрестив руки на грудях і трохи нахилився вперед, очі його неспокійно бігали. За кілька секунд він жестом попросив Едуарда підійти до нього. Едуард наблизився, і Карпов, не вимовляючи жодного слова, почав щось набивати на ноутбуці, мабуть, побоюючись, що його кабінет прослуховується.
Коли Карпов закінчив, Едуард нахилився вперед і прочитав:
Це не я. Це проєкт Кузнєцова.
Карпов відразу видалив цей запис. Він миттю змінив пихатість на лагідність і навіть вибрав зі справи Івана кілька найважливіших документів, щоб Едуард зміг переписати їх зміст.
Едуард не знав, чим усе обернеться, і не хотів упускати сприятливу нагоду отримати більше документів. Він почав їх енергійно переписувати, доки слідчий не сказав, що вже спізнюється на іншу зустріч. Він провів Едуарда до виходу з будівлі й навіть пройшов з ним до машини, що було незвично. Можливо, він сподівався, що Едуард розповість йому про інші відомі нам деталі. Дійшовши до машини, Едуард раптом зрозумів, якої серйозної помилки припустився: ми просили його ні з ким не обговорювати виявлені факти. Втративши самовладання, він дозволив ворогам зрозуміти, що їх зловили на місці злочину.
Майор МВС Павло Карпов. Він керував слідчою групою й відповідав за збереження документів, які було використано для 5,4-мільярдного податкового шахрайства, яке розкрив Сергій Магнітський. Карпов намагався змусити мене замовкнути за допомогою судового позову в Англії 2012 року, але програв (© Sergey Kiselyev/Kommersant/Getty Images)
Заспокоївшись, Едуард зателефонував до Лондона розповісти про те, що сталося. Звісно, це була помилка. Але, беручи до уваги бундючну поведінку Карпова, я навряд чи міг сердитися. Перепросивши, Едуард порадив нам подати скарги якнайшвидше, оскільки противник уже знає про наше викриття. Я спитав Володимира, скільки ще часу йому знадобиться. "Чотири дні", — відповів він.
Це означало понеділок, 3 грудня 2007 року.
Тим часом 30 листопада я мав бути в Женеві на діловому обіді з клієнтом. З огляду на ситуацію хотів би залишитися в Лондоні, але зустріч була надто важливою, і я не міг її скасувати. Вилетівши вранці до Швейцарії, я того ж вечора повернувся в Лондон, приземлившись в аеропорту "Сіті"[12]. Поки таксі пробиралося до мого будинку закутками району Кенері-Ворф, зателефонувала секретарка передати отримані повідомлення. Вона пройшлася списком і на завершення сказала:
— Телефонував якийсь Ігор Сагірян і запитував про вас. З'єднати з ним?
— Сагірян?
Я вже чув це прізвище. Прогорнувши записник у смартфоні, я згадав, що це один з керівників московської брокерської фірми "Ренесанс Капітал", якою керував Борис Джордан, тоді, коли боровся з розмиванням активів "Сіданко". Із Сагіряном я зустрічався лише раз, на конференції з інвестицій кілька років тому. Дивно, що він намагається зв'язатися зі мною зараз.
— Звісно. Я поговорю з ним.
Секретарка набрала номер і з'єднала нас.
— Ігорю, це Білл Браудер. Як поживаєте?
— Добре, наскільки в наші дні може бути добре. Слухайте, коли ви будете в Лондоні? Я хотів би зустрітися й обговорити деякі питання. Бажано під час особистої зустрічі, а не телефоном.
Це прохання мене здивувало. Я ледве його знав, а він навіщось збирався прилетіти з Москви, щоб зустрітися зі мною.
— Добре. А в чому річ?
— Нічого особливого, але, як ви знаєте, зараз усі зазнають певного тиску, тож я хотів би обговорити, що ще ми можемо зробити, бо багато працюємо з вами. Я хочу сказати, що зараз у нас невеличкі труднощі, але було б краще, якби їх не було зовсім.
Вкрай туманна відповідь. Я гадки не мав, про який тиск і труднощі він говорить, і починав підозрювати, що це може бути якось пов'язане із зустріччю Едуарда з Карповим.
— Можливо, ви хочете обговорити щось конкретне просто зараз?
— Проблема в тому, що я, якщо чесно, розмовляю мобільним телефоном. Це ви, щасливчик, живете у Великій Британії, а я — у Росії, тому віддав би перевагу особистій зустрічі.
Було щось дивне. Можливо, Сагірян намагається передати повідомлення від наших ворогів чи домовитися зі мною від їхнього імені. Хай що там не було б у нього в голові, на випадковість не схоже. Тому я погодився зустрітися в готелі "Дорчестер" 11 грудня, одразу після відрядження на Близький Схід, куди відлітав наступного дня.
Вранці я вилетів до Саудівської Аравії, а з понеділка наші юристи почали подавати до правоохоронних інстанцій заяви про порушення кримінальної справи (обсягом двісті сорок чотири сторінки). Два примірники надіслали генеральному прокуророві, інші два — голові Слідчого комітету при прокуратурі й ще два — керівникові Департаменту власної безпеки МВС.
Я очікував, що реакція на ці заяви настане після Нового року, але через два дні, коли я йшов через фоє "Фор Сізонс" в Ер-Ріяді, мені зателефонував стурбований Джеймісон Фаєрстоун, який все ще перебував у Москві:
— Білле, ти на "чистій" лінії?
— Що?
— У тебе телефон не прослуховується?
— Гадки не маю. Я в Саудівській Аравії. А що?
— У мене щойно відбулася дуже дивна зустріч із таким собі Ігорем Сагіряном.
— Із Сагіряном?
— Так. Це президент "Ренесанс Капітал".
— Я знаю, хто це. Чому він зв'язався з тобою?
— Він хотів поговорити про тебе, Білле.
— Про мене?
— Це було дивно. Він усе знав про твою ситуацію. Коли я прийшов до нього в офіс, у нього на столі лежала пачка паперів про тебе. Він узяв один аркуш і сказав, що справа серйозна, і що до цього причетні дуже страшні люди. З тих, хто не боїться насильства. Люди із судимістю.
— Що він хотів? — запитав я.
— Це найцікавіше. Він хотів, щоб я переконав тебе дозволити "Ренесансу" ліквідувати викрадені компанії вашого фонду.
— Ліквідувати наші викрадені компанії? Але це маячня! Навіщо це йому? І як він це може зробити?
— Не знаю. І не розумію, як така ліквідація може допомогти справі Івана. Крім того, як Сагірян може ліквідувати щось, що йому не належить?
На цьому ми попрощалися. Події почали розвиватися дуже дивно. Звідки про це міг дізнатися Сагірян? Ясна річ, не від нас. Це означало, що майбутня зустріч з ним мала вирішальне значення й розкрити карти противників.
Я швидко закінчив близькосхідні справи й повернувся до Лондона. Разом з Іваном та Вадимом ми почали готуватися до цієї зустрічі. Я сподівався застати Сагіряна зненацька.
Також дуже важливо було записати нашу розмову, щоб пізніше проаналізувати кожне його слово. За два дні до зустрічі я зв'язався зі Стівеном Беком, колишнім британським офіцером військ спеціального призначення й експертом з безпеки, до якого звертався за різними порадами. Він приїхав до нас в офіс з двома фахівцями із зовнішнього спостереження. Один попросив мій кашеміровий піджак. Я неохоче простяг йому піджак і скривився, дивлячись, як він недбало відпорює шов лацкана й вшиває мікрофон. Провід він сховав у підкладці й вивів у ліву кишеню, де встановив записувальний, тонший за монету, пристрій. Його мені треба було використовувати під час зустрічі із Сагіряном.
Й ось настав день зустрічі. Я вийшов з офісу на Голден-сквер, взяв таксі та, щойно ми від'їхали, увімкнув диктофон для запису. Нерви були на межі. Мені треба було з хвилини на хвилину зустрітися віч-на-віч з людиною, яка, як ми підозрювали, могла бути якось пов'язана зі скоєним проти нас злочином. Я вмів протистояти фінансовим шахраям і шахраям у бізнесі, але ніколи в житті ось так добровільно не йшов на зустріч, заздалегідь знаючи про те, наскільки вона потенційно небезпечна та ворожа. Я докладав усіх зусиль, щоб залишатися спокійним.
Лондонське таксі підвезло мене до готелю "Дорчестер" на Парк-лейн і припаркувалося між сріблястим "бентлі" та червоним "феррарі".