Більше, як півгодини, йшла вгору по схилу, з страшними зусиллями тягнучи воза.
А хтось немилосердно бив її, бо вона стогнала:
— Ох, мені боляче! Ти хоч не бшй мене, я сама йтиму… Тільки не бий, благаю тебе… Я робитиму все, що ти захочеш, тільки не бий!..
Згодом її тривожне збудження потроху вщухло, і вона аж до ранку тихо марила. А тоді задрімала і зрештою заснула. Коли прокинулась десь о другій годині дня, у неї ще була гарячка, але свідомість повернулась.
Одначе цілий день голова була важка, думки плутались. Не зразу знаходились потрібні слова, і вона страшенно стомлювалась, відшукуючи їх в пам’яті.
Але, відпочивши за ніч, Христіана остаточно прийшла до тями.
А проте відчувала, що стала іншою, немов ця криза змінила їй душу. Вона менше страждала й більше думала. Страшні недавні події наче відійшли в далеке минуле, і вона бачила їх так ясно, як ніколи раніше. Світло, що сповнює деякі душі в годину страждань, раптом засяяло перед нею, і вона зовсім по-новому побачила життя, людей, речі, весь світ.
І тоді ще гостріше, ніж того вечора, коли вона повернулась з Тазенатського озера, Христіана усвідомила, яка вона самотня. Зрозуміла, що люди тільки проходять поруч у житті, але ніщо не може з’єднати по-справжньому нероздільно дві істоти. Той, кому вона безмежно вірила, зрадив її, і ця зрада відкрила їй, що й інші, всі інші люди будуть для неї тільки байдужими супутниками в цій подорожі, короткій чи довгій, сумній чи веселій, залежно від того, що принесуть прийдешні, невідомі дні. Зрозуміла, що навіть у його обіймах, навіть тоді, коли їй здавалося, що вона злилася з ним, увійшла в нього, коли бачилося, що в них одне тіло і душа, — навіть у ті хвилини вони тільки трохи наблизились одне до одного, доторкнулись тими непроникними оболонками, в які таємнича природа замкнула людей. — Ясно побачила, що ніхто ніколи не міг і не може зламати невидиму перепону, що відокремлює в житті людей одне від одного, як ті зорі на небі.
Вона збагнула всю марність невпинних, споконвічних зусиль, невтомних людських намагань розірвати оболонку, в якій б’ється душа, завжди замкнена, завжди самотня, — зусиль рук, уст, очей, тремтливого голого тіла, зусиль кохання, сповненого поцілунками, кохання тільки для того, щоб дати життя новій, такій же самотній істоті.
Тоді її охопило нездоланне бажання побачити свою дочку. Попросила, щоб її принесли й роздягли, бо досі вона бачила тільки її личко.
Годувальниця розповила немовля і показала матері крихітне тільце новонародженої; дитина безпорадно ворушила ручками й ніжками. Христіана дивилась на ці мимовільні рухи, з яких починається життя людини, і боязко доторкнулась до маляти тремтячою рукою, а далі губи її самі потяглися до нього, і вона почала цілувати животик, груди, ніжки, пальці; потім її пильний погляд застиг на цій маленькій істоті, й вона поринула у дивні думки.
Двоє зустрілися, покохали одне одного, і від їхнього злиття в прекрасному пориві пристрасті народилась оця нова істота, в якій з’єднались і ожили ті, хто дав їй життя; в ній є щось і від нього, й від неї, і ще щось невідоме, відмінне від них. Обоє вони повторяться в цій істоті — в будові її тіла, складі розуму, рисах обличчя, нахилах, смаках, пристрастях, навіть у звуках голосу, в ході,— і все ж у ній буде й щось інше, нове.
Вони розлучилися тепер назавжди! Ніколи вже їхні погляди не зіллються в любовному пориві, що робить безсмертним людський рід.
І, пригортаючи дитину до серця, Христіана прошепотіла:
— Прощай! Прощай!
Це "прощай" вона шепотіла на вухо своїй доньці, але то було прощання з тим, кого вона любила, мужнє й розпачливе прощання гордої душі, прощання жінки, яка ще довго, може, все життя, страждатиме, проте знайде в собі силу приховати від усіх свої сльози.
— Ага! Ага! — крикнув Вільям, прочиняючи двері.— Попалась? Віддай мені дочку!
Підбігши до ліжка, він схопив дитину, яку вже навчився добре тримати, і підняв над головою, приказуючи:
— Добридень, панно Андермат… добридень, панно Андермат…
Христіана думала; "Це мій чоловік", — і здивовано дивилась на нього, ніби вперше побачила. Закон назавжди з’єднав Гі з цим чоловіком, зробив його власністю! І цей чоловік згідно з людською мораллю, вимогами релігії і суспільства повинен завжди бути її половиною. Навіть більше — її паном, паном над її днями й ночами, над її серцем і тілом! їй навіть стало смішно, — таким чудним це видалося зараз, бо між нею і ним ніколи не було й не буде ніякого зв’язку з тих, що так швидко рвуться, але бачаться вічними, невимовно солодкими, майже божественними.
Вона навіть не відчувала ніяких докорів совісті, що обдурила його, зрадила. Думала здивовано, чому це? Чому?.. Певно, тому, що вони надто різні, надто далекі одне одному, надто відмінної породи. Усе в ній було незрозуміле для нього, все в ньому — для неї. А проте чоловік він був добрий, відданий, уважний.
Та, мабуть, тільки люди одного морального складу можуть поєднатися нерозривним священним зв’язком добровільного обов’язку.
Дитину знову сповили. Андермат сів біля ліжка.
— Слухай, люба, — сказав він, — я вже просто боюся говорити з тобою про когось після того, як ти прогнала доктора Блека. Але все-таки зроби мені таку ласку — прийми доктора Бонфія.
Христіана засміялась — уперше, кволим, байдужим сміхом, що не звеселяв душу.
— Доктор Бонфій? — перепитала. — Диво дивне! То ви помирились?
— Авжеж. Слухай, я скажу тобі зараз під великим секретом важливу новину. Я купив старий курорт. Тепер тут усе моє! Ну, яка перемога? Бідолашний доктор Бонфій дізнався про це, звичайно, раніш за всіх. І вдався до хитрощів: щодня почав навідуватись сюди, питав про твоє здоров’я і залишав у швейцара свою картку з висловленням співчуття. Я відповів на його загравання візитом, і ми тепер у чудових стосунках.
— Хай прийде, — мовила Христіана, — якщо схоче. Я буду рада його бачити.
— Гаразд, дякую тобі! Завтра ж приведу його. Ясна річ, і Поль завжди передає тобі тисячу привітань і все розпитує про малу. Йому дуже хочеться побачити її.
Незважаючи на всі свої рішення, серце їй занило. А проте вона сказала:
— Подякуй йому від мене.
Андермат озвався знову:
— Він усе турбувався, чи сказали тобі про його одруження. Я відповів, що ти вже знаєш, і він кілька разів питав, якої ти про це думки?
Христіана напружила всю свою волю і тихо відповіла:
— Скажи, що я цілком його схвалюю.
Вільям з жорстокою впертістю провадив далі:
— І ще йому дуже кортить знати, як ти назвеш дочку. Я сказав, що ми ще не вирішили — Маргаритою чи Же-нев’євою.
— Я передумала, — сказала вона. — Хочу назвати її Ар-летою.
Колись, у перші дні вагітності, вони з Полем говорили про те, яке ім’я дати майбутній дитині; дочку збирались назвати Маргаритою або Женев’євою, але тепер Христіана і чути не хотіла цих імен.
Вільям повторив за нею:
— Арлета, Арлета… Це дуже мило… маєш слушність. А мені хотілося б назвати її, як і тебе, — Христіаною. Люблю це ім’я — Христіана!
Вона глибоко зітхнула:
— О ні. Воно чимось нагадує розп’яття і віщує великі страждання.
Андермат почервонів — таке порівняння не спадало йому на думку; він підвівся і сказав:
— Зрештою, Арлета — гарне ім’я. До побачення, люба!
Як тільки він піщов, Христіана гукнула годувальницю
і веліла, щоб колиску поставили тепер коло її ліжка.
Коли легку колиску, схожу на човника-гойдалку, з білою, як вітрило, завіскою на зігнутому мідному пруті, поставили біля її ліжка, Христіана простягла руку до дитини, що спала в ній, і прошепотіла:
— Люлі-люлі, моя маленька. Ніхто ніколи не любитиме тебе так, як я.
Наступні дні вона провела в спокійному смутку, багато думала, загартовуючи собі душу й серце, щоб за кілька тижнів мужньо повернутися до життя. Найголовнішим заняттям її тепер було дивитись на свою дочку: вона сподівалася побачити перший проблиск свідомості в її погляді, але бачила тільки дві круглі голубі ямки, що незмінно поверталися до великого ясного вікна.
І відчувала глибоку тугу, думаючи про те, що ці сонні ще очі дивитимуться на світ так же, як і вона, — крізь оманливий серпанок мрій, що п’янять щастям і довірливою радістю жіночу душу. Ці очі любитимуть усе, що любила й вона, — чудові ясні дні, квіти, ліси і, на своє лихо, людей. Певно ж, когось полюблять. Полюблять чоловіка. Носитимуть у собі його знайомий, любий образ, бачитимуть його, коли він буде далеко, палатимуть, коли його зустрінуть… А потім… а потім… вони навчаться плакати! По цих щічках тектимуть сльози, страшні пекучі сльози! І від жахливої муки зрадженої любові ці нині ще тьмаві, невиразні очі, які будуть тоді синіми, стануть невпізнанні, зблякнуть від розпачу й туги.
І вона безтямно цілувала дитину, приказуючи:
— Не люби, моя донечко, нікого, крім мене!
Нарешті одного дня професор Ма-Русель, що навідувався до неї щоранку, заявив:
— Ну що ж, добродійко, сьогодні ви вже можете ненадовго встати.
Коли лікар пішов, Андермат сказав дружині:
— Дуже шкода, що ти ще не зовсім одужала, бо сьогодні у нас відбудеться дуже цікавий для нашої установи дослід. Своєю автоматичною гімнастикою доктор Латон зробив із старим Кловісом справжнє чудо. Уяви собі, що цей бродяга тепер ходить майже так, як і всі люди! До того ж, з кожним сеансом почуває себе краще.
На догоду чоловікові вона спитала:
— І ви хочете влаштувати прилюдний сеанс?
— І так, і ні. Ми проведемо сеанс тільки для лікарів і кількох наших друзів.
— О котрій годині?
— О третій.
— Пан Бретіньї теж там буде?
— Авжеж. Обіцяв прийти. Все правління буде. З медичного погляду це дуже цікаво.
— Знаєш, — сказала вона, — я саме в цей час встану, попроси, щоб пан Бретіньї провідав мене. Поки ви провадитиме дослід, він за компанію побуде зі мною.
— Гаразд, люба.
— Ти не забудеш?
— Ні, ні, не турбуйся.
І Андермат пішов збирати публіку.
Після того, як Оріолі піддурили його з видужуванням паралітика, він тепер і собі дурив хворих, дуже легковірних, коли йдеться про лікування, і говорив про чудесне зцілення так часто, палко й переконано, що йому й самому вже важко було розібратися, вірить він у це чи ні.
Десь на третю годину всі, кого йому пощастило залучити, зібрались коло дверей лікарні, чекаючи Кловіса. Старий прийшов, спираючись на два ціпки, все ще тягнучи ноги й чемно кланяючись праворуч і ліворуч.
За ним йшов Оріоль із сином та дочками.