Тоді нахиляється й витирає волосся другим рушником. Я відвертаюся від неї і відходжу на кілька кроків.
— Мартінеллі, — каже вона, — як я вам?
Я дивлюсь на неї. Вона стоїть у тій самій дивній позі, на яку я вже звертав увагу: тулуб передом до мене, голова на три чверті повернута вбік і обоє очей косують у мій бік.
— Ви хочете сказати, фізично?
— Так.
Мене вже ніщо не дивує. Я витирав її після басейну, а тепер став для неї дзеркалом. Я міряю поглядом цього велетенського Нарциса з ніг до голови й кажу:
— Виняткова.
— Як це виняткова?
— Зростом, вродою і пропорціями.
Вона недовірливо зводить на мене очі.
— Чому ви надумали ганити мої пропорції?
— А я їх зовсім не ганю.
— Тоді чим же вони виняткові?
— У вас об'єм таза менший за об'єм грудей.
— Докторе, не говоріть зі мною якоюсь тарабарською мовою. Скажіть це по-людському.
— У вас плечі ширші за клуби.
— І в цьому їхня винятковість?
— У жінки — так.
Гельсінгфорс насуплює брови. Потім знову зводить на мене гордовитий погляд і спокійно каже:
— Докторе, ви відстали від життя. Нині традиційні уявлення про мужність і жіночність зовсім змінилися.
Он воно що! Невже я цього таки не знав? А скільки ж часу мені це втовкмачували! Як я міг забути нове євангеліє! Хіба все це не очевидно? Вже нема хромосомів! Ні яєчника, ні зародкових клітин, ні гормонної секреції! І звісно, жіночого лона! Не стало персів, вагітності й годування материнським молоком! Уже нема й різниці в сердечних ритмах! Цікаво, коли я дозволю собі сказати, що лобковий волосяний покрив у цієї вродливої жінки-атлета має вигляд класичного трикутника, а не ромба, як у мене, то в яких гріхах, у якому ухильництві вона мене звинуватить?
Я вдаюсь до зброї слабких: мовчу. "Жіночий" привілей на останнє слово я залишаю за Гельсінгфорс.
У житті народів бувають моменти, коли одна фраза змінює хід подій, коли з подивом доводиться відзначати, що словесні нісенітниці витісняють наукову правду. Тепер я переживаю один із таких моментів і відчуваю, що проти течії веслувати марно. Це була б надто велика помилка. Треба зачекати, поки магія гасел розвіється. А тим часом припустімо, що супержінка, яка оце підноситься переді мною зі своїми повними грудьми, була б збудована так само, як я, і жила б за тими самими фізіологічними законами. Що ж, припустімо! Припустімо також, що я, бувши цілком схожий на Гельсінгфорс, і справді стояв би як чоловік на значно нижчому щаблі, ніж вона. Зрештою, чого варта ця суперечність? Мене не повинна більше цікавити логіка.
— Мартінеллі, — озивається Гельсінгфорс, — зачекайте мене у вітальні. Я зараз туди прийду.
Нарешті я дізнаюсь, чого вона від мене хоче! Я покидаю її і, простуючи до вітальні, нишком дивлюсь, як вона рушає в бік дверей, що ведуть до ванної.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Сьогодні, коли я пригадую сцену, що відбулася потім, мене вражає її непереконливість, а також неприродність, з якою Гельсінгфорс ту сцену розіграла.
Навіть мова її звучить фальшиво. Вона якась вимушена й надто пишна, наче Гельсінгфорс виважує кожну фразу. Від початку до кінця поведінка цієї жінки відбиває своєрідний холодний садизм, що, я цього певен, не дає їй і чверті того задоволення, на яке вона сподівається. Звісно, Гельсінгфорс — параноїчка, до того ж вельми жорстока! І ця жорстокість у неї — не якась там мимовільна пристрасть. Вона скоріше нагадує певну й досить хитромудру систему.
А втім, Гельсінгфорс, як я вже відзначав, перебирає міру. Всі її дії перебільшені. Так, коли я заходжу до вітальні, то бачу на низенькому столику чайник, грінки, масло, варення і... тільки одну чашку! Отже, я — не гість!
Це відверте хамство відповідає її звичці уникати формул ввічливості наприкінці листів. Вона вдається до нього надто зухвало і, зрештою, не досягає мети.
Ще один приклад: коли Гельсінгфорс кінець кінцем з'являється у вітальні, то не входить, а ніби запливає в своєму переливчастому шовковому халаті, під яким, цілком очевидно, більш нічого нема. Навіть не глянувши на мене, вона сідає в єдине крісло й каже мені так, як ото відштовхують ногою — правда, без грубощів — улюбленого пса:
— Сідайте!
Це вже занадто. Якось по-дитячому. В цю мить я відчуваю не образу, а щось на зразок потішної зневаги. Мені здається, що Гельсінгфорс, поводячись так підло, могла б виявляти більше хитрощів. Я насилу переконую себе в тому, що ця жінка дуже небезпечна й що моє становище дуже критичне.
Гаразд. Я сідаю на табурет, втуплююсь очима в грінки і, раптом завваживши, що голодний, чекаю.
Гельсінгфорс п'є чай і мовчить. Я здогадуюсь: ця жінка намагається справити на мене враження — мовляв, чаювання, як і все, що вона робить, для неї священне і, коли вона п'є чай, то весь світ завмирає й дивиться на неї. Відверто кажучи, вона марно старається: я в це не вірю.
Зрештою, в Блувіллі я маю до діла із справжніми людьми: Пірс, Берідж, Стайном, Гребелом... Навіть містер Берроу в певному розумінні справжня людина, він вірить у свій бюрократизм. До того ж сторожова вежа, колючий дріт, лабораторія і складне громадське життя в таборі з його кастами, підслуховувальними пристроями та підпільною діяльністю — це щось певне й реальне. А тут усе фальшиве. Починаючи із самого будинку. Здалеку він нагадує зведене з кругляка бунгало, яких так багато в штаті Вермонт. Та коли заходиш усередину, відкриваєш у ньому басейн з мармуровими бортами. А втім, чого це Гельсінгфорс вирядилася, наче для кінозйомки? За кого вона себе видає — за античну героїню? За священне страховисько? Та ні, вона вражає тільки своїми розмірами. Відберіть у Гельсінгфорс зріст та м'язи — що тоді від неї залишиться? Жорстока ділова жінка, погано вихована мільйонерка, нестерпний капрал!
Я сиджу на табуреті мовчазний, байдужий, з потупленими очима. Але це я такий тільки з вигляду. А в душі регочу,, Я глузую з господині. Зневажаю її. Обливаю подумки брудом. Ця Гельсінгфорс наскрізь просякнута фальшем. Банальна садистка-параноїчка. Вона має себе за Нерона, тому й шмагає батогом свою найближчу подругу. Власне, хоч Гельсінгфорс така груба й навіть вульгарна, в її вдачі нема нічого особливого, тільки їй притаманного.
Я доходжу такого висновку — хоч це й досить небезпечно, — забувши, що моє життя в її руках. І не тільки моє. Доторкнувшись до неї, я на очах знову стаю фалократом. Я поринаю — я теж! — у садистські мрії далеко не найкращого штибу. Наприклад, я подумки підводжуся, хапаю табурет, б'ю ним Гельсінгфорс по голові і, скориставшись із того, що вона непритомніє, ґвалтую її.
І саме в цю мить подумки зґвалтована мною Гельсінгфорс ставить чашку на тацю й дивиться на мене: цей її погляд я назвав би добродушним. Тепер голос у неї стає безбарвним, к пазурі — не такими колючими. Господи, як погано вона грає! Як фальшивить! Як виказує свої наміри! Ніби я не здогадуюсь, як жорстоко вона накинеться на мене після цього солодкого початку!
— То як там справи у вашій лабораторії?
— Дуже добре.
Гельсінгфорс одразу ж кидає:
— Аж надто добре! — І додає: — Я отримала доповідну записку про надміру інтимні взаємини між вами й Берідж.
Я байдуже відповідаю:
— Берідж виконує важливу адміністративну роль, я часто бачуся з нею, і останнім часом наші взаємини набагато поліпшились.
Гельсінгфорс мовчить. Потім устромляє носа в чашку, виймає його звідти й сухо каже:
— Я одержала ще одну доповідну записку про ваше двозначне ставлення до Фрідмен і місіс Берроу.
— До якої Фрідмен?
До охоронниці, яку ви називаєте Пуссі.
Помовчавши, я відповідаю:
— Слово "двозначне" не зовсім точне. Я ставлюсь до названих вами осіб цілком стримано, хоч і не можу заперечувати свого мимовільного потягу до них.
Гельсінгфорс обпалює мене крижаним поглядом. А я запитую себе, навіщо так безглуздо їй признався. Може, тому, що, заперечивши свої теплі взаємини з Берідж, хотів звернути все на двох інших жінок? Ні, не тому. Просто погана гра Гельсінгфорс надто дратує мене, і я граю свою роль абияк. Не в своєму дусі. Я ще раз переконуюсь: не можна добре грати, якщо хтось фальшивить!
— Сподіваюся, докторе, — рішуче каже Гельсінгфорс, — що ви усвідомлюєте всю серйозність своїх стосунків.
Проте її вдавана турбота про мою моральну систему не дуже мене переконує.
— Усвідомлюю, — киваю головою я. — Проте ви, гадаю, ждете від мене щирої відповіді.
Я викручуюсь як можу. І, здається, досить кепсько.
Гельсінгфорс робить драматичну паузу і, не підвищуючи голосу, питає:
— То що ми робитимемо з приводу вашої відставки, лікарю?
Он воно як! Вона вже вдається до грубих прийомів. До того ж робить вигляд, ніби цікавиться моєю думкою. Яка ж безглузда ця садистська витонченість! Одначе вона дає свої наслідки. У мене пересихає в роті, я вже насилу розтуляю губи й коли починаю говорити, то не впізнаю власного голосу.
— Чи не з'явилося чогось нового, що примушує вас переглянути своє рішення залишити мене в лабораторії?
— З'явилося, — відповідає Гельсінгфорс із такою награною байдужістю, що я одразу ж усвідомлюю: зараз ця жінка завдасть мені ще одного удару. А вона веде далі: — У жовтні адміністрація Бедфорд припинить субсидіювати ваші дослідження.
Цей удар приходиться мимо. Передусім тому, що таке можна було передбачити. І потім, до жовтня свої дослідження я однаково закінчу. Навіть раніше.
Я їй так і кажу.
Гельсінгфорс мовчить і розігрує переді мною комедію, яка здається мені грубим шарлатанством. Вона повільно наливає собі другу чашку чаю, кладе дві грудки цукру й розмішує їх ложечкою. Це забирає цілу хвилину. Гнітюче очікування. Я терпляче дивлюсь на полум'я в каміні.
Отак потримавши мене, як вона гадає, на жаровні, Гельсінгфорс удавано байдужим голосом каже;
— Закінчите ви свої дослідження чи ні, але навряд чи мені дозволять запустити вашу вакцину у виробництво.
Та про це я теж знаю! Гельсінгфорс не каже мені нічого нового. Вона підтверджує мої здогади — ото й тільки. І я не дивуюся й не обурююсь. Вона закладає міну вповільненої дії. Я мовчу.
Шкода, правда, що з обережності я не підводжу очей і не дивлюсь на неї, але, здається мені, моя незворушність збиває її з пантелику. Згодом Гельсінгфорс веде далі, й тепер таким природним голосом, що він мене просто вражає:
— Повірте, я не дуже радію, як подумаю, що не зможу торгувати таким вигідним товаром.